Війна безжально розділила життя мільйонів українців на «до» та «після», змусивши залишити рідні будинки та шукати порятунку далеко від міст, що обстрілюються. Харків’янка Олена Фомічова – одна з них, яка з чоловіком, донькою та мамою після важких переїздів влаштувалася у Білгороді-Дністровському. Історія переселенки, яка не тільки змогла побудувати життя заново, а й набула нової професії, щоб допомагати тим, хто опинився в подібній ситуації, – у матеріалі журналіста інтернет-видання «Махала».
«Харків — моє рідне та дороге місто. Там я виросла і здобула свою першу вищу освіту в Харківському національному університеті імені Каразіна на філологічному факультеті, вивчаючи англійську та французьку мови. Але за фахом не працювала, пішла у бізнес: працювала у великому магазині з продажу меблів та декору, ми безпосередньо возили товари з Америки, Англії, Франції та інших країн. Цьому чудовому проекту я присвятила 22 роки свого життя: починала з офіс-менеджера, адміністратора, потім працювала перекладачем, працювала в рекламному відділі, наповнювала сайти, писала статті. Так що моя робота трішечки була пов’язана з філологією теж. А потім розпочалася повномасштабна війна», — розповідає Олена Рафаїлівна.
Як і багато українців, вона до останнього сподівалася, що найгіршого – війни – не станеться.
«Ми жили на виїзді з міста, у висотці на 15-му поверсі, а наші вікна виходили прямо на Чугуївський військовий аеродром. Коли розпочалася війна, це стало страшною несподіванкою. Моя 15-річна донька влетіла до мене в кімнату і закричала: «Мамо, почалася війна!» Вона на власні очі побачила, як почали бомбардувати аеродром. Харків не був готовий: не було ані бомбосховищ, ані продуманих шляхів відходу. Дім ходив ходуном від вибухів. Того ранку я вперше побачила крилату ракету, яка якимось дивом не знесла наш будинок — вона пролетіла просто перед вікнами. Після цього від страху я вже нічого не пам’ятала», – з жахом описує перший ранок війни Олена.
Залишатися у квартирі було вкрай небезпечно, і сім’я сховалась у підвалі магазину, де працювала жінка.
«Зібралися ті, кому не було де ховатися, близько 10-12 осіб. Ми прожили у цьому підвалі десять днів. Росіяни вдарили по складах, у місті просто не було продуктів. Це жахливе відчуття, коли мати не може нагодувати свою дитину, коли неможливо закрити базові потреби в їжі та сні. З нами була і моя 80-річна мати. Найстрашніше наставало вночі: магазин величезний, довкола ходять мародери, поліція трубку не бере. Ми почали шукати можливості, як виїхати», — згадує вона.
У Харкові оголосили евакуацію, почали подавати потяги та електрички, в основному на Захід України, але виїхати з міста, що обстрілюється, виявилося неймовірно складним завданням.
«Над головою літали російські літаки і просто скидали авіабомби абияк. Це було настільки страшно, що ти розумієш: треба бігти, інакше… 5 березня ми поїхали: чоловік, дитина, моя мама та я. Добиралися до Львова перекладними електричками близько двох діб. Вільні електрички з’явилися вже ближче до Хмельницького, бо в поїздах поїхати було неможливо – в одному купе набивали по 10-12 чоловік, чоловіків взагалі не пускали. Але мого чоловіка в електричку пропустили дивом, і ми доїхали до Вінниці. У чоловіка військова освіта, і він рвався на фронт, але я благала його: «Сергій, будь ласка, спочатку вивези нас кудись, щоб ми були в безпеці». На тлі колосального стресу здоров’я чоловіка, він гіпертонік, і мами похитнулося, у неї теж постійно піднімався тиск», — продовжує Олена.
У Львові їх зустріли родичі чоловіка, у яких вони оселилися. У подальших планах Олени з дочкою та мамою було виїхати за кордон, а Сергій збирався повертатися до Харкова та мобілізуватися.
«Але цим планам не судилося збутися: за п’ять днів нас, можна сказати, попросили звільнити приміщення. Сказали: «Або їдьте за кордон, або шукайте собі щось інше». Я проридала всю ніч. Куди ж йти? А йти нікуди. Тоді я зателефонувала своїй тітці, яка живе у Білгороді-Дністровському, розповіла ситуацію, і вона одразу запропонувала: «Приїжджайте до нас, у нас поки тихо, не бомблять». З Білгорода-Дністровського родом моя бабуся, у цьому місті я провела все своє дитинство», – розповідає Олена.
Білгород-Дністровський зустрів родину переселенців з розумінням та підтримкою. Вони покинули рідний Харків практично нічого не взявши з собою і багато часу провели в дорозі, переміщаючись із міста до міста.
«Добрі люди надали нам окрему квартиру, де ми жили та платили лише за комунальні послуги. Це дало нам можливість після всього прийти до тями. Маму волонтери поселили до Християнської клініки. Там на третьому поверсі був денний стаціонар, куди розселяли біженців, виділяючи кожному окрему кімнату. Вона досі живе там разом із моїм братом», – продовжує Олена Рафаїлівна.
Тим часом, зізнається наша героїня, адаптація проходила дуже тяжко.
«Ти не розумієш, де ти, що з тобою відбувається і навіщо ти тут знаходишся. Повертатися до Харкова не могло бути й мови — там була надто важка атмосфера. Донька пішла тут до школи, закінчила 11 класів у ліцеї «Лідер». А зараз, як справжня патріотка та харків’янка, повернулася до Харкова. Вступила на бюджет до університету імені Каразіна на факультет соціології. Вона прямо сказала: «Мамо, я хочу жити в себе вдома», – розповідає Олена.
Сама Олена почала шукати шляхи для внутрішнього відновлення. Вона почала відвідувати психологічну групу підтримки ВПО, яку організовувала пресвітеріанська церква.
«За цей час зі мною також відбулися зміни. Люди з пресвітеріанської церкви, які прихистили мою маму, почали влаштовувати зустрічі для психологічної підтримки внутрішньо переміщених осіб. Я просто приходила, брала участь у арт-терапії, у музичних вечорах. Окрім того, нас професійно вели психологи. Ми всі були переселенцями і хотіли якось підтримати одне одного. Були люди з усіх регіонів, де точилися бойові дії. Спочатку було багато людей із Чернігова та Києва. Потім приїхали із Херсона, Запоріжжя, Донецької та Луганської областей, особливо багато людей із Бахмута. Ну і, природно, харків’ян було дуже багато», – згадує вона.
Саме у цій групі для Олени відкрилися нові життєві обрії.
«Дружина пастора церкви Людмила, вона психологиня та директорка психологічного центру «Джерело», довго до мене придивлялася, а потім запропонувала: «Ліно, давай працювати з нами. Роботи буде багато – з військовими, ветеранами, з родичами зниклих безвісти, але потрібна освіта. Подумай, зараз у Центрі зайнятості видають ваучери на оплату другої вищої освіти для людей віком понад 45 років. Це може стати прикладом посттравматичного зростання, коли травма не ламає тебе, а дає нові перспективи». Я обдумала пропозицію, ваучер повністю покрив витрати, і закінчила Одеський національний економічний університет», — ділиться наша співрозмовниця.
У грудні 2025 року Олена Рафаїлівна успішно захистила магістерську роботу за спеціальністю «Практична психологія», присвятивши її адаптації переселенців та сама почала проводити психологічні тренінги для ВПО.
«Виходить, що моє життя, робота з ВПО та тема магістерської за ці чотири роки сплелися воєдино. Нам довелося пройти через безліч випробувань: ми залишилися без роботи, довелося залишити рідне місто, закінчувалися заощадження… Пам’ятаю, першого літа тут нас із чоловіком рятувало лише те, що ми ходили на лиман годувати бездомних собак і лебедів. Ці моменти «тут і зараз» давали можливість хоч якось відволіктися від болю та усвідомлення того, що тобі 45 років, ти починаєш все наново, а твого минулого більше немає… А потім я почала давати приватні уроки англійської, а на початку 2023 року мене взяли на роботу діловодом до ліцею, в якому вчилася донька. Такі маленькі прості кроки поступово повертали мене до життя. Я сама зараз дивлюся на це і розумію, що в цьому є Божий промисел», – каже вона.
А у грудні минулого року у Білгороді-Дністровському відкрилося комунальне підприємство міської ради «Центр психосоціальної підтримки», куди Олену запросили на роботу.
«Цей Центр – це унікальний проект для Білгород-Дністровського району. І мене запросили туди працювати вже як психологиню! У нас чудова мультидисциплінарна команда: психологи, реабілітолог, психіатр, юрист. Ми надаємо абсолютно безкоштовні послуги всім категоріям населення: переселенцям, ветеранам, людям у складних життєвих обставинах та родичам зниклих безвісти», – розповідає вона про напрямки діяльності, в яких виявилася задіяною.
Життя справді почалося з чистого аркуша, у тому числі й для чоловіка Олени. Сергій, пройшовши обстеження та лікування, пішов до армії за мобілізацією. Нині він, 55-річний офіцер, служить у прикордонному загоні у Білгороді-Дністровському.
«Дивовижний вийшов збіг дат: 2 січня 2023 року я прийшла працювати в Білгород-Дністровський ліцей «Лідер», а 2 січня 2026 року звільнилася звідти і перейшла до «Центру психосоціальної підтримки» – рівно через три роки, день у день! Я нескінченно вдячна Богові за можливість працювати за своєю новою спеціальністю, надаючи професійну психологічну допомогу людям, які, як і ми колись, опинилися у непростих життєвих обставинах. Я щиро вірю, що мій життєвий досвід, професійна освіта, знання та бажання бути поряд у скрутний момент допомагають людям знаходити внутрішню опору, відновлювати душевну рівновагу та повертати віру в себе. Для мене психологія – це не просто професія, а покликання. А мої головні цінності — це люди, які довіряють мені найпотаємніше. Кожен клієнт – це унікальна історія, гідна поваги, дбайливого ставлення та професійної підтримки», – підсумовує Олена Фомічова.
Фото надані Оленою Фомічовою.
Інтернет-видання Бессарабії
