12 жовтня 2023 року стало днем, який назавжди змінив життя молодої родини з Ізмаїла. Під час виконання бойового завдання на Луганському напрямку загинув сержант Державної прикордонної служби України Сергій Шелковников. Дружина загиблого воїна Марія Шелковникова розповіла журналістці інтернет-видання «Махала» про військовий шлях свого чоловіка, їхню історію кохання та мрії, яким не судилося здійснитися.
Сергій Шелковников народився 7 жовтня 2001 року у місті Ізмаїл. Саме тут минули його дитинство та юність. Він зростав у звичайній родині: мати Жанна працювала на ринку, батько Микола був далекобійником. У Сергія також є старша сестра Ольга, з якою він підтримував теплі родинні стосунки. А згодом у його житті з’явилися й двоє племінників, яких він дуже любив.
Сергій закінчив 11 класів Ізмаїльської гімназії №3. У шкільні роки активно займався баскетболом, мав багато друзів і вирізнявся відкритістю та щирістю. Згодом хлопець вступив до Дунайського центру професійної освіти та набув професії «матрос 2 класу-моторист, зварювальник». Здобувши освіту, Сергій певний час працював на судноремонтному заводі в Ізмаїлі. Однак ця професія не стала його остаточним шляхом у житті.
У 2021 році, менш ніж за рік до початку повномасштабного вторгнення, Сергій підписав контракт із Державною прикордонною службою України. Це рішення стало для нього свідомим вибором.
«Він завжди казав: “Хто, якщо не я? Я повинен захищати свою родину”. Але я була проти того аби він йшов служити, не підтримувала це рішення. Ми дуже довго сварилися з цього приводу, проте згодом довелося прийняти його вибір», — згадує дружина.
Військову присягу на вірність українському народові захисник складав вже на острові Зміїний. Відтоді сержант став виконувати обов’язок у прикордонній комендатурі швидкого реагування, обіймаючи посаду інспектора прикордонної служби 1 категорії — снайпера-водія відділення інспекторів прикордонної застави.
Серед побратимів Сергій отримав позивний «Болт». За словами дружини, це ім’я пов’язане з деталлю зі снайперської гвинтівки, з якою він працював.
«Бойові товариші завжди казали, що Сергій дуже щирий, добрий хлопець, який завжди прийде на допомогу, вислухає, допоможе — його дійсно поважали й любили, як друзі, так згодом й побратими», — пригадує дівчина.
Повномасштабне вторгнення військовий зустрів безпосередньо на місці служби. Разом із підрозділом виконував бойові завдання на різних напрямках — Одещині, Черкащині та Херсонщині. А восени 2023 року вирушив на один із найнебезпечніших напрямків фронту — Луганський, там, де йому судилося прийняти свій останній бій.
Історія кохання Сергія та Марії розпочалася так, як і в багатьох молодих людей – із випадкового знайомства в соціальних мережах. Сергій першим написав дівчині в Instagram. Після цього вони почали активно спілкуватися у мережі.
«Ми спілкувалися десь три дні, а згодом вирішили зустрітися. Після побачення він запропонував мені зустрічатися», — згадує Марія.
На той момент дівчині було лише 15 років. Попри юний вік, їхні стосунки виявилися серйозними та тривалими. Вони пройшли разом важливий етап дорослішання, підтримуючи одне одного та будуючи спільні плани на майбутнє. Коли Марії виповнилося 18 років, Сергій зважився на важливий крок: освідчився коханій на Ізмаїльському морвокзалі.
«Він зробив дуже пропозицію дуже красиво — з плакатом, квітами та каблучкою. Це був особливий момент для мене», — розповідає дружина.
Згодом Сергій вирушив у відрядження до Херсона, де безпосередньо брав участь у бойових діях. Саме там він остаточно вирішив, що хоче одружитися.
«Коли він (Сергій) ненадовго повернувся з відрядження, у нас буквально було пару днів на розпис. За цей час ми подали заяву до РАЦСу і розписалися», — згадує Марія.
29 квітня 2023 року Сергій та Марія офіційно стали чоловіком і дружиною. Для молодого подружжя це був початок нового етапу життя, сповненого спільних мрій і планів. Сергій дуже хотів сина. За словами Марії, це була одна з його найбільших мрій.
«Він дуже хотів дитину, особливо сина. Ми планували дітей, але, на жаль, не вийшло. Мріяли про власне житло аби жити окремо від батьків, хотіли поїхати відпочивати за кордон», — з болем пригадує Марія.
Та цим мріям, як і багатьом іншим планам молодої родини, на жаль, не судилося здійснитися.
Остання зустріч Сергія та Марії була короткою і швидкою — такими часто бувають прощання під час війни. В цей тиждень підрозділ готувався до виїзду на Луганський напрямок: спершу до Донецька, а вже звідти — на передову. Військові готували техніку, збирали речі, перевіряли спорядження. Сергій зміг вирватися додому лише на кілька годин.
«Він приїхав буквально на пару годин. Я допомогла йому зібрати речі, сумки… і він поїхав. Однак забув ліхтарик та зі своїм побратимом і кращим другом повернулися за ним. Я вийшла, віддала ліхтарик. Тоді він мене обійняв і пообіцяв, що він обов’язково повернеться, що все буде добре та він дуже мене кохає. Але, на жаль, він повернувся вже не так як хотілося б», — позіхає Марія.
Ці слова стали останніми, які дівчина почула від коханого наживо.
Згодом, вже перебуваючи на Луганщині Сергій написав, що вирушає на чергове бойове завдання і кілька днів не буде виходити на зв’язок.
«Він написав: “У мене не буде зв’язку 4 дні. Сонце, я поїхав. Буде зв’язок — напишу. Кохаю тебе, моя маленька”», — згадує дівчина.
Перші чотири дні дівчина чекала, хвилювалася, але вірила, що все буде добре, адже так було завжди. На п’ятий день Сергій так і не вийшов на зв’язок. Відтоді почалися пошуки. Марія писала побратимам, телефонувала всім, кого знала. І одного дня отримала повідомлення, яке розділило її життя на “до” та “після”.
«Один із побратимів мені написав: “Мої співчуття, Сергій загинув”… Ми спершу не повірили. Але потім він почав надсилати наші спільні з чоловіком фотографії. І тоді ми зрозуміли… проте остаточно все ж не вірили», — каже вона.
Рідні до останнього намагалися знайти будь-яку інформацію. Телефонували в частину, на гарячі лінії, зверталися до волонтерів і Червоного Хреста. Але відповіді довгий час не було: ніхто не міг відповісти родині, де Сергій, мовляв, із ними немає зв’язку.
Лише приблизно через місяць з’явилася страшна звістка, підполковник частини повідомив родині, що тіло Сергія було серед невпізнаних, доставлених до міста Дніпро. Визначити його вдалося за обручкою — він був єдиним одруженим серед загиблих.
«Той час для мене досі важкий, все як в тумані, але я пригадую, що нам показали фото… і я його впізнала», — тихо говорить Марія.
12 жовтня 2023 року, під час виконання бойового завдання у районі населеного пункту Макіївка Сватівського району Луганської області, сержант Державної прикордонної служби України Сергій Шелковников загинув. Хлопцю було 22 роки.
Повернувшись з міста Дніпро, дівчина разом із родиною загиблого чоловіка займалася організацією поховання. 14 листопада 2023 року снайпера-водія провели в останню путь та поховали у рідному Ізмаїлі на Алеї Слави.
За мужність і відданість Україні Сергій Шелковников був посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. В пам’ять про чоловіка у Марії залишилося найцінніше — його особисті речі, бойовий жетон і обручка, яка стала символом їхнього кохання.
Пам’ять про Сергія увічнили і в рідному місті. В Ізмаїльській гімназії №3, де він навчався, відкрили меморіальну дошку на його честь. Портрет Сергія розміщений й на дошці пам’яті в центрі міста. Окрім цього, особисті речі воїна були представлені на виставці в музеї — як нагадування про ціну, яку платить Україна за свою свободу.
Після втрати чоловіка життя Марії змінилося назавжди. Перший час був особливо важким.
«Я не могла залишатися одна. Мені потрібно було, щоб поруч постійно хтось був», — зізнається вона.
Зараз минуло майже три роки. Біль не зник, але вона навчилася жити разом із ним.
«Я розумію, що треба жити далі. Життя не зупинилося. Але я ніколи його не забуду. Це мій чоловік — я його кохала, кохаю і буду кохати все життя. Це найкраща людина в моєму житті, дуже дорога мені. Я пронесу пам’ять про нього крізь усе своє життя», — продовжує дівчина.
Сьогодні вона живе з пам’яттю про Сергія і намагається зберегти її для інших.
«Я дуже хочу аби молодь та інші наші покоління несли пам’ять про загиблих, тих, хто віддав життя за нашу свободу. Щоб якомога більше людей знали якою ціною нам дається воля, що наші найкращі хлопці віддають своє життя за тишу, наше із вами спокійне існування. Дуже хочеться, щоби люди якомога більше про це знали та ніколи не забували», — каже Марія.
Інтернет-видання Бессарабії
