Хто вона, українська жінка? Справжня лідерка. Такою вона була, є і буде. Ще сильнішою її зробила війна. Тисячі жінок разом з чоловіками стали на захист нашої країни, жінки рятують дітей від ворожих снарядів, збирають гуманітарну допомогу, допомагають армії, підтримують своїх чоловіків, синів, родичів.

Війна змінила наше життя.  Багато родин вимушено покинули домівки, втратили роботу, звичний уклад життя, і найтяжче – хтось втратив рідних і близьких.

У кожної жінки своя історія. Але є спільне – прагнення захищати  свою родину і дітей, свою землю разом з чоловіками, любов до батьківщини і прагнення миру. Як війна змінила українських жінок і зробила їх сильнішими

ПАРАСКОВІЯ СЕРТ: «КОЛИ ПОБАЧИЛА СИНА ПОРАНЕНИМ – ЗАПЛАКАЛА. А ПЛАЧУ Я РІДКО»

Парасковію Василівну Серт добре знають в Болградському районі. Вона багато років віддала захисту здоров’я односельців  – мешканців с.Нові Трояни Городненської громади. І зараз працює сімейною лікаркою. А ще її знають, як авторку чудових віршів. В ній поєднуються сила, розум, сміливість і надзвичайна тонкість душі.

Її неодноразово обирали депутаткою районної і сільської рад, вона не боялася висловлювати свою позицію, яка не подобалася владі. І старалася допомогти всім, хто потребував захисту. А ще вона переможиця багатьох  літературних конкурсів.

“Мабуть, ваш син Іван на вас схожий. Він такий же лідер”, – починаю бесіду.

“Ще як був школярем, ми його дома майже не бачили. Він весь час  на якихось заходах. І з дитинства мав мрію – стати льотчиком”, – пригадує  Парасковія Василівна.

Син Парасковії Серт – Іван Пепеляшко відомий в Україні завдяки своїй героїчній службі і боротьбі за визволення України.

Він втілив свою мрію. Став льотчиком. Пішов на війну ще в 2014 році. Висаджував десантно-штурмові групи та забезпечував їх вогневою підтримкою з повітря, доставляв загиблих та поранених  до польових шпиталів, евакуював українських бійців з оточеного ворогом Іловайська. Був нагороджений орденом.

Після вторгнення росії в 2022 році брав участь в боях за захист Києва. 8 березня його гелікоптер збили росіяни. Іван дивом залишився живим. Отримав важке поранення і потрапив у полон. Після шпиталю перебував більше місяця в російському СІЗО, був звільнений за обміном  полоненими.

Сьогодні він все ще проходить лікування. Але, за словами мами, не покидає надії  знову літати. Що прийшлося пережити мамі – важко уявити. Але деякими спогадами вона з нами поділилася.

Сильна жінка  відверто сказала, що робота сина – це завжди зліт, але не завжди посадка. Так, вона прийняла його вибір професії. Але весь час переживала. Тим більше зараз, коли йде війна. Дзвонив він рідко. Про багато речей не можна було говорити. Але перед злетом він старався подзвонити сестрі Лілії, щоб зайвий раз не хвилювати маму. А вона вже дзвонила мамі. І тоді вони обидві, кинувши всі справи, молилися за повернення Івана додому.

Той день Парасковія Василівна запам’ятає назавжди. Іван подзвонив 7 березня. А вона наче відчувала, що щось трапиться, і прочитала йому вірш «Мамині тривоги», написаний рідною болгарською мовою. У ньому говорилося про те, що не треба мамі ні слави, ні почестей, ні  нагород – щоб тільки син був живий і здоровий поряд. Цей вірш вона написала ще в 2014 році, коли над Іваном нависла небезпека. І зараз материнське серце її знову відчувало. Так і сталося.

Наступного дня, 8 березня, вона з донькою Лілією не дочекалися дзвінка від Івана про повернення. Душа боліла. Вона не могла їсти, спати, працювати, але не дозволяла собі плакати.  Вона чекала звістки. І вже розуміла, що щось трапилося. Звістка прийшла через три дні.

Росіяни провели допит важко пораненого  Івана і виклали відео в ютуб. Його і прислали Парасковії Василівні знайомі переселенці, які в той час перебували в Іспанії. Потім переслали знайомі з Бельгії, Великобританії…Мама побачила сина. Живим, але з важкими травмами, полоненим і  з невідомим майбутнім.

«Коли я побачила сина, я заплакала. А плачу я рідко. Я лікар, знаю, що це за поранення і який біль він терпів. Що я відчувала –  це не передати словами. Залишалося тільки  молитися», –

згадувала Парасковія Василівна.

І вона молилася. За свого сина і всіх синів і дочок України, які в той час перебували на полі бою чи в полоні.

«Я бажаю всім мама, щоб вони не втрачали надії і вірили в те, що добро переможе. І ваше добро, яке ви зробите незнайомій людині, повернеться вашій дитині», – поділилася  наша героїня.

Парасковія Василівна – уособлення найкращих рис української мами, яка прийняла вибір своєї дитини, яка здатна на самопожертву, яка зберегла  віру, незважаючи на те, що радянська влада намагалася вирвати  її з корінням з наших душ.  Але не вийшло. І в далекій Бессарабії українська болгарка Парасковія Серт  вірить в майбутнє нашої держави і в те, що випробування війною зроблять нас кращими.

ОКСАНА КІЛАФЛИ: «КОЖНОГО РАНКУ Я ЗАДАВАЛА СОБІ ПИТАННЯ: «ЩО СЬОГОДНІ Я МОЖУ ЗРОБИТИ КОРИСНОГО?»»

Оксана родом зі Львівщини. Приїхала в Болград з чоловіком-військовослужбовцем. Сьогодні він  в іншому кінці України на службі, а вона його чекає, як і інші жінки, чиї чоловіки служать в ЗСУ.

Із перших днів війни вони об’єдналися в волонтерську групу. Ще з 2014 року вони знали, що треба на передовій, особливо в перші дні активних бойових дій. Їх допомога була неоціненною.

«Я не могла просто сидіти, склавши руки – хотілося допомогти хоч чимсь.  Кожного ранку я задавала собі питання: «Що сьогодні я можу зробити корисного?» І робила. А наступного ранку вже не пам’ятала, що зробила, бо були нові потреби чи задачі. Навіть чоловікові не встигала розповідати», –

поділилася  Оксана.

Вона зазначила, що зараз постачання в армії набагато краще. І чоловіки, за їх словами, нічого не потребують, нічого не просять. Але все ж потреби є.

«Ми хочемо, щоб у всіх були в достатній кількості  медичні турнікети – нам так спокійніше», – зізнається Оксана. Турнікет – це такий джгут, який накладається на поранену кінцівку. В ідеалі їх потрібно бути чотири, але реально є  1-2.

А ще Оксана розповіла, що є потреба в маскувальних сітках, які роблять волонтери в будівлі міського Будинку культури.

Вона зізналася, що волонтерство стало для неї  своєрідною віддушиною і маленьким вкладом в спільну перемогу. Разом з сестрою Галиною  в межах фестивалю української культури в Данії Оксана організувала продаж сувенірів на підтримку ЗСУ, виготовлених болградськими майстринями. 

За допомогою уродженця с.Каракурт, відомого спортсмена з парашутного спорту Василя Младинова, з яким зустрілася і познайомилися у Львові,  вдалося закупити запчастини для машин ЗСУ. Стільки роботи зроблено  за цей час…

Оксана, яка не приховує високу посаду свого чоловіка в  ЗСУ,  старається допомогти нашим воїнам. І дійсно підтримати чоловіка.

“Як ви це робите?” – питаю.

“Ми з ним плануємо, що будемо робити  після війни”.

А ще Оксана зізналася, що ніколи не дзвонить чоловікові перша. І ніхто з жінок, чиї чоловіки на передовій, не дзвонять.

«Почути голос хоч раз на день, або отримати СМС хоч без слів, але  з плюсиком – це добре. А коли не дзвонить – хвилююся, п’ю заспокійливе і чекаю», –

зізналася Оксана.

“Що побажаєте нашим жінкам?”

“Дочекатися рідних при здоровому глузді, берегти себе. І жити в мирі”.

ТЕТЯНА КОВИНЕНКО: «БІГЛА І ДУМАЛА: ГОЛОВНЕ – ВРЯТУВАТИ ДІТЕЙ»

Тетяна приїхала в Болград з двома дітьми і мамою з Миколаєва. Розповіла, як перші  тижні війни просиділа з дітьми в підвалі. В голові не вкладалося, що почалася війна, що зовсім поруч небезпека, яка несе смерть. В той час Миколаїв вже активно обстрілювали. Діти почали боятися навіть гучних звуків.

Коли ситуація стала погіршуватися, з підвалу майже не виходили,  навіть ночували там.

«Ми жили на восьмому поверсі.  Бігти в укриття далеко. Коли чуєш звук ракети, що летить,  навіть не знаєш, як поводитися. Спочатку по декілька разів на ніч піднімала дітей, вдягала, і ми бігли в укриття. Але спуститися з восьмого поверху і  добігти до бомбосховища потребувало часу, а його могло і не бути. Така ситуація пригнічувала не лише фізично, а й морально. Перебралися в підвал. А там бувало збиралося понад 200 людей. Маленькі дитячі ліжечка, відсутність води, тепла, світла та елементарного туалету», – із сумом згадує Тетяна.

Страх і  бажання уберегти дітей від небезпеки змусили Тетяну прийняти важливе, але важке рішення – покинути  рідне місто.

Сьогодні Тетяна  зізнається, що не розуміє, як зважилася на евакуація, звідки взяла сили.  Та й для виїзду у неї було всього 15 хвилин. Тому забігла в квартиру, схопила перше, що попало під руки – речі, їжу. В Болград приїхали, можна сказати, без нічого. Але тут їх добре зустріли. Зараз у них є прихисток і все необхідне, а головне – безпека. Бо саме цього вона бажала дітям. У Тетяни двоє діток:  молодшій Кароліні 5 років, старшому Данилу  – 11.

«Безпека дітей – головне для мене. Ми, дорослі, намагалися не показувати страху, але діти його відчували. Ми приїхали сюди морально виснажені за декілька тижнів страху. А що там роблять люди вже 5 місяців – важко уявити. Весь час боятися – це дуже тяжко. Але ще важче бачити страждання дітей», –

розповіла Тетяна.

Вона згадує свою квартиру,  підтримує зв’язок з чоловіком  і мріє, що скоро Миколаїв не будуть обстрілювати, і вони повернуться додому.

А в те, що Україна переможе – вона не сумнівається. І для майбутнього країни треба зберегти  її дітей.

БОЛІСНА СТАТИСТИКА

Офіс Генерального прокурора веде щоденну статистику  злочинів, які вчинені під час повномасштабного вторгнення  РФ. Данні поновлюються щодня. І вони примушують стискатися наші серця.

 «Діти – то наше продовження. Наше безсмертя. Ті , кому Бог дав дітей – то найщасливіші люди у цілому світі. Бачити, як з маленької зернинки проростає особистість, і ця особистість тільки трішки схожа на тебе, але в усьому краща ніж ти – що може бути прекрасніше.

А потім приходить росіянин і вбиває твою дитину. Вбиває твоє життя, залишаючи тебе живим. Не можу спокійно читати про вбитих дітей. В ліжечку, на зупинці, в магазині. Радість інших росіян від того, що вбивають дітей. І тато, який тримає сина за руку і молиться. Все, що він може зробити зараз для своєї дитини», –

написала Оксана Кілафли у Фейсбук.

В цих словах  біль усіх українських матерів, але і їх сила. Як змінила війна українську жінку? Вона тепер не тільки лідерка, вона сильна  і знає ціну життя.  Бо для багатьох  сімей ця ціна  стала занадто дорогою.

Тетяна Терзі