У непрості часи повномасштабної війни соціальні установи стають місцем безпеки для найуразливіших верств населення. Мирнопільський геріатричний будинок-інтернат на півдні Одещини не лише забезпечує догляд своїм підопічним, а й став прихистком для людей, які були змушені залишити свої домівки через бойові дії. Журналістка інтернет-видання «Махала» відвідала заклад, де поспілкувалася з директоркою Світланою Іванівною Ільченко та його мешканцями.
Світлана Ільченко очолює КУ «Мирнопільський геріатричний будинок-інтернат» вже шість років. Заклад підпорядковується Департаменту соціальної та сімейної політики Одеської обласної військової адміністрації.
У будинку-інтернаті співвідношення людей похилого віку та осіб з інвалідністю становить 50 на 50. Серед підопічних багато людей поважного віку, а найстаршій мешканці — 97 років.
«Починаючи з 8 жовтня 2022 року, ми прийняли 30 осіб, евакуйованих із Вільчанського будинку-інтернату Харківської області, який перебував у зоні бойових дій. А рік тому прийняли ще 10 переселенців з Донецької області — це люди з числа незахищених верств населення, які втратили свої домівки і залишилися без засобів для існування. В нашому інтернаті вони перебуватимуть до моменту завершення воєнного стану», — розповідає пані Світлана.
Вона додає, що серед наймолодших переселенців з Донеччини — 40-річний чоловік, який має статус особи з інвалідністю.
За її словами, у матеріально-технічному та кадровому плані будинок-інтернат повністю укомплектований. Заклад також забезпечує робочими місцями мешканців Мирнопілля, що є важливим внеском у розвиток села та запобігає відтоку населення.
Підопічні перебувають під цілодобовим доглядом: з ними працюють няні, на кожному посту є медична сестра. В установі також працюють банщиця, соціальний працівник, спеціаліст із трудотерапії, психолог, кухарі, прибиральники та власний перукар.
Не менш важливу роль у роботі закладу відіграють і працівники, які залишаються поза увагою: бухгалтери, електрики, водії, працівники очисних споруд.
На території закладу є окреме кладовище та траурна кімната. За словами Світлани Ільченко, позитивною тенденцією останніх років є значне скорочення рівня смертності серед підопічних.
«Окрім цього, не можу оминути і таких важливих працівників, як бібліотекар та культорганізатор. Також у нас є спортивна зала з тренажерами та більярдним столом, клуб, кімната фізіотерапії. Територія закладу забезпечена пандусами, пішохідними доріжками та переходами через автомобільну дорогу для безпечного пересування наших мешканців», — зазначає директорка закладу.
Пандусами для безбар’єрного доступу не забезпечені лише корпуси з лежачими хворими. Світлана Іванівна зізнається, що мріє про встановлення повноцінного ліфта в головному корпусі, адже підопічні закладу старіють і їм дедалі важче підніматися та спускатися сходами. Вона вже надіслала офіційні звернення до різних інстанцій і сподівається на позитивне рішення.
«Окрім того, що наша культпрацівниця постійно організовує дозвілля підопічних, у нас є бібліотека, на поверхах встановлені телевізори, а також у кожному корпусі проведено інтернет», — розповідає Світлана Ільченко.
Будинок-інтернат розташований у десяти корпусах на кількох гектарах землі та займає помітне місце в центральній частині села. Раніше територія була огороджена, і рух автомобілів тут заборонявся. Згодом проїзд транспорту через територію інтернату дозволили. Однак нині це створює певний дискомфорт для мешканців закладу, які змушені часто перетинати дорогу пішки або пересуватися нею на кріслах колісних.
У 2022 році французька волонтерська організація ACTED відремонтувала кімнату соціалізації на другому поверсі головного корпусу, де встановила плазмовий телевізор і сучасні стільці. А у 2026 році українська волонтерська організація «Ранок відродження» організувала ремонт у шостому корпусі, де переважно проживають чоловіки, які пересуваються на кріслах колісних. Завершити роботи планують уже цього місяця.
Також організація пообіцяла забезпечити працівників будинку-інтернату робочим одягом. За словами директорки, не оминають заклад увагою і бессарабські фермери — щороку на свято Пасхи підопічні отримують паски від голови сільськогосподарського підприємства «Шампань України» Ігната Братінова.
Особливою гордістю директорки є укриття, створене власними силами працівників без залучення бюджетних коштів. Воно здатне вмістити всіх мешканців, включно з лежачими хворими. В укритті облаштовано біотуалети, проведено водогін, а також є можливість нагодувати підопічних у разі тривалої повітряної тривоги.
«Наші підопічні — це в першу чергу не мешканці інтернату, а повноцінні жителі села Мирнопілля, які мають право пересуватися в його межах, дихати свіжим повітрям, займатися своїми справами, ходити в гості і до церкви. У цьому великий плюс інтернату, розташованого в селі. На даний момент у нас проживає 112 мешканців. За нормами ДБН більше прийняти ми не можемо, адже укриття розраховане саме на таку кількість осіб», — каже Світлана Іванівна.
За станом здоров’я мешканців інтернату слідкує досвідчена лікарка, завідувачка Задунаївської амбулаторії сімейної медицини Єфросинія Узун, яка приїздить сюди раз на два тижні. У разі необхідності консультацій вузьких спеціалістів вона направляє підопічних до поліклініки Арцизької опорної лікарні. Туди мешканців доставляють у супроводі медичної сестри на власному автомобілі швидкої допомоги закладу.
Інтернат забезпечує своїх підопічних усім необхідним — від чотириразового харчування до засобів гігієни відповідно до норм, визначених законодавством. Як пояснює пані Світлана, 75% пенсій підопічних спрямовується на їхнє утримання в закладі. Втім, цих коштів недостатньо, тому інтернат не обходиться без державної підтримки.
«В останні кілька років нам вдалося значно покращити матеріально-технічну базу. Зокрема, ми закупили нові пральні машини та центрифугу, а для кухні придбали нові котли. Намагаємося вчасно закуповувати та видавати новий одяг, щоб наші підопічні були чистими й охайними. Ремонтні роботи в корпусах проводимо щороку», — розповідає директорка.
Світлана Іванівна зазначає, що багато років тому, погоджуючись на цю посаду, розуміла, що доведеться долати певні психологічні бар’єри. І справді, спочатку робота викликала моральний дискомфорт. Проте з часом мешканці інтернату стали для неї майже рідними людьми — сьогодні вони називають директорку своїм найкращим другом і діляться з нею особистим.
Більшість корпусів закладу — це старі німецькі будинки, яким понад 100 років. Їхнє утримання потребує значних коштів. На думку директорки, доцільно було б збудувати на території новий багатоповерховий корпус за сучасними стандартами, що дозволило б суттєво оптимізувати державні витрати.
Пройшовшись територією закладу, ми були приємно вражені чистотою та охайністю. Біля кожного корпусу облаштовані палісадники, газони, висаджені квіти, створені зони відпочинку для мешканців.
Також ми відвідали один із головних корпусів — двоповерхову будівлю, де мали змогу побувати в кімнатах підопічних та поспілкуватися з ними про їхнє життя.
Валентина Іванівна Вишневська розповіла, що родом з Харкова, але на початку повномасштабної війни проживала разом із чоловіком у Вільчанському будинку-інтернаті Харківської області. Згодом їх евакуювали на Одещину.
«Протягом семи місяців після початку повномасштабного вторгнення ми жили під постійними обстрілами. Мені 69 років, і останні три роки ми із чоловіком проживаємо тут. Я погано бачу, тому спілкування з іншими мешканцями інтернату для мене — головна розрада. У період свят беру участь у самодіяльності — співаю і танцюю», — каже жінка.
71-річна Ольга Петрівна Шепелева також була евакуйована з Вільчанську і проживає тут разом із братом Олексієм, якому 85 років. Вона сподівається, що зможе повернутися додому і знову побачити рідних, які залишилися на Харківщині.
Ольга Виноградова родом з Одеси і мешкає в Мирнопільському інтернаті вже близько 20 років. Нині їй 77, і нещодавно вона перенесла складне хірургічне втручання в онкологічному диспансері.
«За нами тут добре доглядають. Свій вільний час я переважно проводжу за читанням», — ділиться жінка.
Михайло Ігорович Коца, також родом з Одеси, живе в інтернаті вже майже 11 років. Розповідає, що його захоплення — шиття.
«Я всіх виручаю: кому щось зашити чи заштопати. Так і людям допомагаю, і час швидше минає. Хоча колись я ледь не втратив зір і навіть не сподівався, що мені зроблять операції в інституті Філатова в Одесі, і зір відновиться», — говорить чоловік.
Інтернет-видання Бессарабії
