У Болграді питання вшанування загиблих захисників України вже не перший рік залишається проблемним. Родинам полеглих військовослужбовців довелося пройти довгий шлях, щоб домогтися встановлення меморіалу та привернути увагу до питання, де саме має бути розташована Алея Слави. Водночас за межами цих обговорень залишається ще одна категорія родин — ті, хто чекає на повернення своїх близьких із полону або тих, хто досі перебуває у статусі безвісти зниклих.
Вони також потребують підтримки й видимого нагадування про своїх рідних. На відміну від полеглих захисників, доля цих військових може залишатися невідомою місяцями й роками, а їхні родини продовжують жити в тривалому очікуванні.
Саме тому редакція інтернет-видання «Махала» вирішила звернулася до Болградської міської ради із запитом, чи розглядають у громаді можливість створення Алеї Надії або іншого меморіально-інформаційного простору з іменами військовополонених і безвісти зниклих захисників.
У відповіді на наш запит міська рада повідомила, що пропозицій щодо створення такого простору не надходило, а відповідне питання не розглядали. Проте також у раді зазначили, що за наявності пропозицій їх можна подати для подальшого розгляду та ухвалення рішення.
Після цього редакція поспілкувалася з родинами безвісти зниклих військовослужбовців, щоб дізнатися, чому для них важливо мати такий простір і яким вони його бачать у майбутньому.
Першою з ким поспілкувалась журналістка редакції стала Наталія Миколаївна Лішинська — жителька Болграда, мати військовослужбовця Національної гвардії України Андрія Лішинського. 9 листопада 2025 року її син офіційно став вважатися зниклим безвісти під час виконання бойового завдання на Покровському напрямку.
Жінка розповіла, що бачила подібні меморіальні простори, як Алея Надії в інших містах. Вона підтримує ідею її створення та вважає, що родини мають об’єднуватися, аби про військових, які досі не повернулися додому, не забували.
«Я за. Вважаю, що це правильно і справді потрібно, аби про наших хлопців теж не забували. Треба чогось домагатися, а не просто сидіти і чекати», — говорить Наталія.
Вона також поділилась, що разом з іншими родинами долучається до акцій на підтримку безвісти зниклих і військовополонених в Ізмаїлі і хотіла би аби у Болграді стали проводити такі ж акції. Жінка каже, що організатори тих заходів навіть готові допомогти провести подібну акцію і в Болграді, якщо місцеві родини об’єднаються.
Також Наталія Миколаївна зауважує, що частина родин уже втратила віру в те, що їх почують. Деякі близькі зниклих військових після негативної реакції оточення на попередні акції, проведені у Болграді, не хочуть знову виходити на вулиці.
«Люди бачать, що немає підтримки, що ніхто нічого не робить, тому й не звертаються до влади», — переказує жінка настрої, з якими стикається.
Вона вважає, що підтримка родин має бути не лише особистою справою тих, хто чекає на своїх близьких. На її думку, громада також повинна показувати, що пам’ятає про військових, доля яких досі невідома.
Також своєю думкою поділилася й Аліна Борисенко — мати безвісти зниклого військовослужбовця Владислава Борисенка та дружина Дмитра Шатірова, який також зник безвісти. Жінка також підтримує ідею створення окремого простору, адже родини військовополонених і зниклих безвісти переживають невизначеність, яка може тривати роками.
«Чому ми вшановуємо лише тих, хто загинув? А якщо хлопець у полоні, де над ним знущаються, якщо він безвісти зниклий — це не означає, що про нього можна забути. Що він уже не герой?» — запитує Аліна.
Жінка розповідає, що разом із Наталією їздила до Ізмаїла на акції на підтримку зниклих безвісти, де спілкувалася з представницями організації руху ветеранів та волонтерів «Вулик». Там розповіли, що працюють над створенням простору під назвою «Крила Надії» у вигляді пам’ятника-крил, на якому планують розміщувати жетони з іменами, прізвищами та позивними військових.
Саме такий формат, вважає Аліна, міг би стати одним із варіантів для Болграда. Адже серед родин немає єдиної думки щодо розміщення портретів безвісти зниклих і полонених: частина близьких побоюється, що фотографії на меморіальних банерах викликатимуть асоціації з уже загиблими людьми.
«Можна придумати щось інше. Якщо це буде щось на кшталт “Крил Надії”, воно не займатиме багато місця. Не обов’язково робити великі банери та виділяти на це великі кошти», — пояснює жінка.
Для Аліни питання вшанування зниклих безвісти — не лише про пам’ятний знак. Це також про ставлення суспільства до родин, які живуть в очікуванні новин.
Жінка розповідає, що родини неодноразово намагалися привернути увагу до долі своїх близьких: зверталися до різних органів, їздили на заходи за кордон і долучалися до ініціатив на підтримку військовополонених та зниклих безвісти. Вона також згадує акцію «Рушник Надії», під час якої родини вишивали рушник, що згодом почав подорожувати виставками та заходами в різних містах України.
За словами Аліни, їй було боляче, що представники місцевої влади та жителі громади не долучилися до цієї ініціативи.
Вона хоче, щоб про її сина знав онук, який має пам’ятати, ким був його батько та чому він вирішив стати на захист України.
«Моя дитина пішла добровільно в 2022 році у військо, його ніхто не тягнув, він пішов туди сам. Це була його позиція, адже він казав: “Мам, якщо не ми, то хто?”. Звичайно, мені важко, як це все сталося і навіщо. Я його благала і просила, проте він був вже дорослий хлопець, на той час батько дитини, тобто вирішував за себе сам. Це було його право, і я не хочу щоб хтось знецінив його вчинок», — розповідає жінка.
Жінка також вважає, що пам’ять про захисників не повинна залежати від того, чи відомо їхню долю. Адже родини полеглих мають місця, де можуть вшанувати своїх близьких, тоді як сім’ї зниклих безвісти ніби залишаються у тіні.
«В порівнянні з іншими громадами у нас якось все тихо відбувається щодо вшанування захисників та безвісти зниклих, можливо через те, що нас [родин] дуже мало і це не чути. Але я б хотіла щоб тут трохи люди стрепенулися. Я розумію що тут тихо, немає активних бойових дій, але все таки треба не забувати завдяки кому так відбувається. І якщо ми мовчатимемо їх просто забудуть», — підсумовує жінка.
Наразі питання створення Алеї Надії або іншого простору для вшанування військовополонених і безвісти зниклих у Болграді залишається відкритим. Спілкування з родинами показало, що така ініціатива має підтримку серед тих, хто продовжує чекати на своїх близьких. Тож, «Махала» стежитиме за розвитком ситуації та буде допомагати родинам втілювати наступні кроки у вирішенні питання.
Інтернет-видання Бессарабії
