9 листопада 2025 року – день, коли військовослужбовець Національної гвардії України Андрій Лішинський офіційно став вважатися безвісти зниклим під час виконання бойового завдання на Покровському напрямку. Саме цього дня зв’язок із ним обірвався, а для родини почався болісний і виснажливий шлях очікування та невідомості. Про свого сина, його бойовий шлях і боротьбу за пошуки правди журналістці інтернет-видання «Махала» розповіла його мама – Наталія Миколаївна Лішинська, жителька міста Болград.
Наталія Миколаївна народилася і все життя прожила у Болграді. Уже майже 30 років вона працює у комунальному підприємстві міської ради “Горводоканал”: починала професійний шлях контролером, нині є начальником абонвідділу.
Її старший син Андрій народився 1 вересня 2000 року у Болграді. Навчався у Болградській школі №2, після закінчення девʼяти класів пішов здобувати фах водія-тракториста у ДСААФі. За словами мами її син ніколи не сидів без діла. У рідному Болграді Андрій прожив до 20 років.
«Він змалку був дуже самостійним. Працював у Горводоканалі, підробляв на базарі вантажником. Андрій сам заробив на свій перший комп’ютер, адже завжди розумів, що нам непросто, купив телефон собі та молодшому брату», – згадує мама.
5 листопада 2020 року Андрія мобілізували для проходження строкової служби, направивши служити до Національної гвардії України у Львів. Уже у березні 2021 року він підписав контракт на три роки. Ще до повномасштабного вторгнення Андрій тричі брав участь у бойових виїздах у зоні ООС, боронив кордони на Донеччині та Луганщині.
За успішне та професійне виконання своїх військових обов’язків захисник був нагороджений медаллю «Ветеран війни» та відзнаками командування за сумлінну службу.
«Служба йому подобалася. Він швидко адаптувався до військового життя, мав повагу серед побратимів. Статут він вивчив за годину. Якщо брався за щось – доводив до кінця», – каже Наталя Миколаївна.
Серед побратимів захисник отримав позивний «Алабай» – через високий зріст, силу та надійність.
Після закінчення контракту хлопець міг піти служити у більш спокійне місце в тилу, але Андрій він вирішив інакше – він перевівся на посаду кулеметника. Тут же, у Львові, хлопець навчався на сержанта, але отримати звання не встиг, тому залишився у званні старшого солдата.
«Коли він хотів перевестися з НГУ на щось більш серйозніше, там де не вийде просто сидіти на місці, його з військової частини не хотіли відпускати. Але він прагнув бути там, де найважче, тому й став кулеметником. Тоді його всі попереджали: «не рвися у бій», однак його не було можливо переконати у зворотному. Усі накази, все, що було потрібно, виконував беззаперечно», – каже Наталя Миколаївна.
У квітні 2025 року Андрій одружився. Разом із молодою дружиною Галиною вони йшли до цього рішення свідомо – майже рік жили разом та будували спільний побут на Львівщині.
«Вони тільки почали жити для себе. Тільки одружилися, тільки-но почали втілювати подружні плани у життя. Я казала Андрієві: “25 років – уже пора і онуків, а він мені відповідав: Мам, ти ще встигнеш стати бабусею. Дай нам спочатку на ноги встати”», – згадує крізь сльози мати.
Після реєстрації шлюбу Андрій двічі приїздив додому – у травні разом із дружиною, а у вересні – у свою останню відпуску перед зникненням.
Він пробув удома зовсім недовго – лише кілька днів. Після цього мама разом із молодшим сином Стасом поїхали до Андрія в гості у Львів. Вони провели разом декілька днів, познайомилися з родиною Галини, багато гуляли та спілкувалися. Ці дні стали останніми, коли родина була поруч один з одним у повному складі.
Після повернення з відпустки Андрій одразу вийшов на службу. І далі Наталя Миколаївна спілкувалася із сином вже рідко – телефоном або в листуванні, коли з’являлася можливість.
19 вересня 2025 року відпустка раптово закінчилася, оскільки Андрія викликало командування на службу. Він мав піти у наряд, однак все пішло не так, як мало бути. За словами мами на бойовий виїзд Андрій взагалі не мав їхати. Але хтось із військових самовільно залишив частину, і рішення ухвалили раптово – на передову вирушив Андрій.
«Нас навіть не попередили. Ми не знали, що він їде на Покровськ. Спочатку сказали, що у Вінницю на розподіл», – згадує Наталія Миколаївна.
Зазвичай Андрій завжди попереджав мати про бойові виїзди, про зміни на службі, про все, що міг розказати.
«Він мені подзвонив і сказав: “Мам, я їду на Покровськ. Щось мені не дуже хочеться їхати туди”. Я питаю – чому ти? Чому не інші? Ти ж ще у відпустці… А його викликали на два дні раніше, і він поїхав. Все з самого початку пішло не так», – згадує Наталя Миколаївна.
Мама обіцяла синові, що молитиметься за нього. Родина вірила, що все буде добре, що 22 листопада – день його повернення з відрядження на бойові позиції – обов’язково настане якнайшвидше.
Останній раз Наталія Миколаївна говорила телефоном з Андрієм 5 листопада. Того дня він скаржився на погане самопочуття: у хлопця був підвищений тиск, закладені вуха, носова кровотеча.
«Я просила його, щоб він звернувся до медиків, підлікувався. Казала: “Тобі ж реально погано”, але лікуватися там не було де і не було на це часу. До цього Андрій вивихнув ногу, і побратими на нього злилися та думали, що він таким чином відлинює від виходу на бойові. Але він зовсім не така людина…» – згадує жінка.
Розмова із мамою та дружиною була довгою, того дня вони говорили з Андрієм майже по дві години кожна. 6 листопада військові знову вийшли на бойові позиції і після цього у мами, за її словами, почало «нити серце» і жінка потрапила до лікарні.
Андрій попереджав, що у зоні бойових дій покриття не буде, але родина все одно дуже турбувалася і відчувала неладне. Командир підтримував звʼязок з дружиною Галиною до моменту, поки Андрій офіційно отримав статус безвісти зниклого. З мамою на контакт він не виходив – просто не відповідав на дзвінки.
13 листопада командир зателефонував Лішинським та повідомив, що зв’язок із групою перервано і що військові не виходять на контакт. Згодом родина дізналася страшне – 9 листопада у місті Мирноград Покровського району Андрій та його побратими зникли безвісти.
Далі почалася плутанина, яка триває й досі. Мати розповідає, що в одних документах зазначено, що група військових зникла 9 листопада, в інших – 11-го. В одних паперах написано, що вони виходили з позицій, в інших – що лише йшли на них.
«Нестиковки з усіх боків. По паперах – одне, по факту – інше. А найстрашніше – що зараз нам прийшли листи про те, що розслідування припинені та акт закритий. Виходить, що ніхто нікого не шукає…» – з болем каже Наталя Миколаївна.
Родина зверталася усюди: до поліції, координаційного штабу, Червоного Хреста, СБУ, волонтерів, спеціалістів із супроводу. Але Андрій і досі залишається у статусі безвісти зниклого. У списках полонених його поки що знайти не вдалося.
«Нам залишається тільки чекати. І вірити. Я вірю, що він живий. Інакше просто не може бути», – каже мама.
Від дня, коли Андрій зник безвісти, минуло кілька місяців та для родини Лішинських цей час розтягнувся на нескінченне очікування. 9 листопада 2025 року життя ніби зупинилося, розділившись на «до» та «після», де кожен день починається з надії та закінчується молитвою. Однак попри усі наявні складності сім’я не припиняє пошуків свого захисника та продовжує вірити в його скоріше повернення додому.
Інтернет-видання Бессарабії
