Органи місцевого самоврядування в громадах району по-різному забезпечують підтримку ветеранів війни. Десь ця робота є системною, а десь зводиться лише до виконання обов’язкових державних норм. Чому так відбувається, які послуги реально доступні ветеранам та їхнім родинам і з якими проблемами вони стикаються, журналістці інтернет-видання «Махала» розповіла начальниця відділу з питань ветеранської політики Болградської районної державної адміністрації Тетяна Ведь.
Тетяно Петрівно, у чому найбільша різниця між тим, як ветеранська політика має працювати на папері, і тим, як вона працює на практиці?
Фактично ветеранська політика як окремий напрямок почала реально працювати лише з березня 2025 року. До цього вона існувала формально — у складі управлінь соціального захисту як один із багатьох напрямків. Основна робота тоді зводилася до видачі посвідчень і продовження їх строку дії.
У 2024 році держава вперше системно підійшла до цього питання і нормативно зобов’язала області створювати управління ветеранської політики. В Одеській області у 2025 році майже всі райони створили такі відділи. Але ми всі зараз фактично вчимося працювати з нуля, адже раніше держава не мала практики комплексної ветеранської політики.
На нормативному рівні ветеранська політика в Україні сформована: є закони, постанови, визначені пільги та гарантії. Але на практиці в громадах ця робота часто залишається безсистемною. Фактично органи місцевого самоврядування виконують мінімум – те, що прямо вимагає держава. Поки громади не матимуть власних програм підтримки ветеранів із фінансуванням, не визначать цей напрямок пріоритетним і не введуть окремих фахівців, говорити про повноцінну підтримку зарано.
Історія вже показувала, що відсутність системи має довготривалі наслідки – не лише для самих ветеранів, а й для всього суспільства. Я памʼятаю, як після війни в Афганістані ніякої підтримки хлопцям фактично не було. Люди поверталися з війни й залишалися з цим сам на сам. Те саме ми частково бачили й після АТО.
Коли людина повертається з війни і не знаходить підтримки, вона шукає вихід сама. Відомо, чим це може закінчитися – алкоголем, агресією, криміналітетом. Це не про “поганих ветеранів”, це про те, що держава їх просто залишає сам на сам з проблемами. Саме тому ветеранська політика – це не лише про пільги, це про адаптацію, психологічну допомогу, супровід родин і роботу з наслідками війни. Про те, щоб людина не залишалася наодинці зі своїм досвідом.
Чи є громада в Болградському районі, яка відрізнається від інших своїм підходом у цьому питанні?
Як приклад того, як ветеранська політика може працювати на практиці, наведу Бессарабську громаду. Там цей напрямок не залишили «додатковим», а чітко відокремили – у структурі селищної ради створено сектор ветеранської політики. Це дало можливість системно підійти до роботи: з’явилася документація, розроблена комплексна програма підтримки, визначені пріоритети.
Без програм сьогодні неможливо працювати. Ти маєш чітко розуміти, скільки в тебе людей на війні, скільки загиблих, скільки зниклих безвісти, скільки людей з інвалідністю і розуміти, що в кожного з них є родина. Якщо ти цього не знаєш – ти не зможеш працювати.
У Бессарабській громаді ветеранська програма охоплює одразу кілька напрямків: допомогу військовим, підтримку родин, а також меморіалізацію. Саме тут одними з перших у районі розпочали процес створення Меморіалу Слави – наразі це єдина громада, де ця робота триває системно. Також тут одними з перших ввели посаду фахівця із супроводу ветеранів.
Різниця відчувається навіть у звітності. Коли громада просто пише “виконано” або “не виконано” – це бездушно. А коли ти реально працюєш, тобі є про що писати: скільки заходів провели, скільки хлопців зустріли, з ким попрацювали і так надалі.
Поки не всі громади усвідомили, що ветеранська політика – це не паралельний напрямок, а один із ключових. Мені часто кажуть: “Навіщо нам ветеранська політика, якщо в нас лише кілька людей воюють або немає ветеранів?” Це дуже неправильний підхід. Навіть якщо в громаді є одна людина – їй потрібно приділяти увагу на сто відсотків.
Головне, з чого все починається, – це бажання громади брати відповідальність і розвиватися в цьому напрямку. Без цього жодні нормативні документи не запрацюють.
Хто такі фахівці із супроводу і куди звертатися ветеранам та родинам, якщо їх у громаді немає?
Фахівці із супроводу – це один із ключових напрямків ветеранської політики, бо військові й родини загиблих не приходять одразу в адміністрації чи на державний рівень. Туди звертаються вже тоді, коли проблема зайшла в глухий кут. Першими, до кого вони мають потрапити, є саме фахівці із супроводу – люди, які буквально беруть за руку матір загиблого, військового після поранення, полоненого чи демобілізованого і проходять з ними весь шлях: від збору документів до вирішення питання в лікарні, соцслужбах чи органах влади. Не відправляють бігати по кабінетах, а супроводжують до результату.
Сьогодні у нашому районі такі фахівці працюють у кількох громадах. У Болградській громаді з військовими та їхніми родинами працюють ветерани війни — один із них Герой України, інший пройшов полон. І це принципово важливо, бо саме вони знають, як говорити з тими, хто повернувся з війни, без формальностей і з повагою. Така ж практика є і в інших громадах, де працюють фахівці при комунальних установах і лікарнях. Наш район став першим, хто запровадив фахівців із супроводу при закладах охорони здоров’я, і цей досвід вже почали переймати інші райони та області.
Важливо й те, що сьогодні штатні посади фахівців із супроводу створені в чотирьох громадах району: Болграді, Арцизі, де також двоє ветеранів війни опікуються іншими військовими, в селищах Бессарабське та Буджак, де людей супроводжує фахівчиня-юристка, яка ще й надає правову допомогу.
Інша проблема – кадрова: зокрема в Павлівці вакансія залишається відкритою, попри те, що фінансування йде з державного бюджету, а від громади потрібно лише організувати робоче місце. Тобто можливість є, але вона не завжди реалізована.
Наприклад ще у п’яти громадах району штатні посади фахівців із супроводу взагалі так і не були створені. Саме тому ми наполягаємо на створенні віддалених робочих місць – через лікарні або комунальні установи, щоб фахівці могли працювати ближче до людей, у селах, а не змушувати військових і їх родини їздити в інші громади.
Для тих громад, де фахівців із супроводу немає, ми вже надали чіткі механізми взаємодії. Усі громади отримали списки загиблих, зниклих безвісти та родин, з якими необхідно працювати. На сайті Болградської районної адміністрації створений окремий розділ із контактами фахівців, телефонами та напрямками допомоги – і туди може звернутися будь-хто, незалежно від місця проживання. Якщо в селі немає фахівця, людина має знати: її не залишать сам на сам із проблемою – її скерують, приймуть і супроводять у Болграді чи іншій громаді, де ця система працює.
Головне, що хотілося б змінити в цій системі, – підхід до людини. Хлопець з ампутаціями кінцівок не має ходити з купою паперів по кабінетах. До нього мають приходити, або він має мати можливість оформити все дистанційно. Тому у відділі принципово уникають зайвої бюрократії: якщо документ можна доопрацювати самостійно – його доопрацьовують, не ганяючи людину з кабінету в кабінет.
Ми тут для того, щоб ветерани і родини відчували повагу, а не зневагу. Щоб вони бачили: їх чекали, про них пам’ятають і готові допомогти. Інакше ця політика не має сенсу.
Чому без окремого підрозділу ветеранська політика в громаді фактично не працює?
Сьогодні профільний підрозділ з ветеранської політики як окремий структурний напрямок фактично створений лише в Бессарабській громаді. В інших громадах цей напрямок або «розмазаний» між різними відділами, або зводиться до загальних соціальних програм. Ми неодноразово – чотири-п’ять разів – офіційно зверталися до громад із вимогою створити окремі підрозділи з ветеранської політики і продовжуємо це робити, бо без відповідальної особи система не працює. У Болграді нам вдалося зробити хоча б перший крок: на останній сесії міської ради затверджено одну штатну одиницю – головного спеціаліста з питань ветеранської політики при апараті виконкому. Це важливо, бо з’являється людина, яка займається виключно цим напрямком і координує роботу, а не робить її «між іншим».
Проблема більшості громад у тому, що ветеранська політика не виділена як пріоритет. Є загальні програми соціального захисту, але в них військові та родини загиблих отримують допомогу на загальних підставах – так само, як будь-який мешканець громади. Окремі комплексні програми з чітко прописаними видами підтримки – для ветеранів, дітей загиблих, родин полонених чи зниклих безвісти – є далеко не всюди. У Болграді така програма діє з 2023 року, її було розроблено і затверджено рішенням ради. У 2025 році окрему програму ухвалила Теплицька громада. В інших – переважно загальні соціальні програми, хоча не можна сказати, що допомога не надається: Арциз, Бессарабське реально підтримують військових, надають підйомні, допомагають родинам загиблих, беруть хлопців під опіку ще з моменту призову.
Окремий і дуже болючий напрямок – меморіалізація. Місця пам’яті сьогодні мають бути обов’язково, бо громада повинна бачити своїх Героїв. В Арцизі вже створена Алея Слави, у Бессарабській громаді завершується будівництво Меморіалу Слави — вони пішли далі, ніж просто стенди з фотографіями. У Болграді також вдалося створити місце пам’яті, хоча й у мінімальному форматі. Водночас у низці громад – Буджак, Городнє, Василівка – таких місць поки немає і вони навіть не плануються, що викликає серйозне занепокоєння. Кубейська громада вже визначила місце для Алеї Слави і планує її створення. Ще один важливий крок зробили Болград, Арциз і Бессарабське – тут усім загиблим воїнам автоматично надається звання почесного мешканця громади.
На державному рівні ветеранська політика вже сформована – понад 60 нормативних актів, чіткі алгоритми, визначені механізми. Але якщо на місцях немає людей, які цим живуть і розуміють важливість цієї справи, якщо немає структур, програм і відповідальності, усе це не доходить до людини.
Де і які основні послуги сьогодні можуть отримати ветерани та члени їхніх родин у громадах району?
Ключові базові послуги у сфері ветеранської політики на рівні району зосереджені в нашому відділі – це надання статусів членів сімей загиблих Захисників і Захисниць та статусів осіб з інвалідністю внаслідок війни. Подати документи можна безпосередньо до нас, але ми наполегливо рекомендуємо робити це через ЦНАПи, які є в кожній громаді. Причина проста: саме ЦНАПи мають доступ до електронних державних реєстрів і можуть самостійно підтягнути відсутні довідки чи витяги, якщо у людини чогось не вистачає. У нас такого доступу немає. У ЦНАПах ветерани та родини загиблих обслуговуються без черги – людина приходить, сідає і з нею працюють доти, доки пакет документів не буде повністю сформований і роз’яснений. Після цього документи передаються до нашого відділу, і людині більше не потрібно ходити по інстанціях.
За законом розгляд документів триває до місяця, але ми намагаємося оформлювати все максимально швидко – в середньому до 10 днів, щоб люди не чекали. Фактично заявник приходить лише двічі: один раз – подати документи через ЦНАП, другий – отримати готове посвідчення. Для інших категорій – ветеранів, осіб з інвалідністю війни –також працює ця ж логіка: у ЦНАПах паралельно залучений Пенсійний фонд, а загалом сьогодні через ЦНАПи надається понад 20 ветеранських послуг. Важливо, що це працює не лише в Болграді: у селах є віддалені робочі місця, і людині не потрібно їхати в райцентр. Наприклад, у Дмитрівці чи Городньому документи приймають на місці, а представники громади самі передають їх далі. Тобто з віддалених сіл до нас ніхто не їздить.
Скарг на прийом документів або отримання статусів за весь час не було жодного разу. Єдине, що іноді затягується, – це довідки з військових частин про безпосередню участь у бойових діях або про загибель. Але це зрозуміло: підрозділи постійно переміщуються, документи готуються довго. Усі послуги, які пов’язані з виплатами коштів, проходять через територіальні центри комплектування — процедура не швидка, але і військові, і родини загиблих зрештою гарантовано отримують належну допомогу.
Якою має бути роль ветеранських просторів і чому вони досі не запрацювали в районі?
Сьогодні в районі немає жодного повноцінного ветеранського простору. Але уявлення про те, як це має працювати на практиці, вже є. Ветеранський простір – це місце, де ветеран може отримати консультацію, психологічну підтримку, допомогу з документами або просто побути серед «своїх».
На практиці це виглядало б так: одне велике приміщення, де в окремих кабінетах працюють фахівці із супроводу, психологи, юристи; є дитяча кімната, простір для спілкування, шаховий або спортивний клуб, зона, де можна просто випити кави і поговорити.
Фактично, у радянські часи подібну функцію виконував Дім офіцерів. Там було все: кіно, бібліотека, шахи, концерти, зустрічі. Офіцери й родини збиралися разом, спілкувалися, проводили час. Сьогодні ми повертаємося до цієї ідеї, але вже в іншому сенсі – як до простору для ветеранів сучасної війни.
Чому ж ці простори досі не з’явилися? Головна причина – відсутність придатних приміщень і коштів. У Болграді, наприклад, визначили напівзруйновану будівлю на території міської ради. Щоб відремонтувати її під ветеранський простір потрібно понад мільйон гривень. Громада подала заявку на грант, але коли саме і чи взагалі вдасться його виграти поки невідомо.
Інша ідея – частина приміщення податкової інспекції, де одне крило пустує. Розглядали варіант створення простору через громадську організацію, навіть підготували документацію, але не знайшлося людей, готових узяти на себе реєстрацію ГО. А без активних людей ця система, на жаль, не запускається.
Арцизька і Бессарабська громади також уже почали цей процес – шукають локації. Держава готова виділяти кошти, але лише на будівництво з нуля, а не на ремонт існуючих приміщень. Для цього потрібно оформлювати землю під будівництво, а це довгий і складний процес, через що жодна громада району поки не змогла скористатися цією програмою. Сподіваємося, що у 2026 році хоча б один ветеранський простір у районі все ж запрацює.
З якими проблемами ветерани найчастіше стикаються після повернення?
Найперше це відстуність належної психологічої допомоги. Її сьогодні критично не вистачає. Проблема не в кількості психологів загалом, а в тому, що в районі фактично немає фахівців, які спеціалізуються саме на військовій травмі. Це зовсім інший напрямок роботи. Такі психологи мають бути як мінімум у лікарнях і обов’язково – у ветеранських просторах. Людина, яка повертається з війни, має починати адаптацію саме з роботи з психологом, який розуміє, що таке війна.
Саме ветеранські простори можуть стати місцем, де ця допомога буде не формальною, а живою. Там люди бачать таких самих, як вони. Хтось втратив ногу, хтось руку, хтось пройшов полон – але при цьому продовжує жити, працювати, розвиватися. Наприклад, коли до нас приїжджали хлопці з Одеси й показували адаптивний спорт, один із них – без рук і без ніг – навчав стрільбі з лука. І коли це бачить військовий, який щойно повернувся з фронту з пораненням, це може стати для нього сильнішою підтримкою, ніж будь-які слова.
У підсумку, щоб ветеранська політика перестала бути хаотичною, вона має будуватися на чіткому плануванні й програмах. Саме з цього все починається. Коли громада знає, скільки в неї військових, поранених, родин загиблих – вона може планувати наступні кроки.
На найближчий період ключові завдання очевидні:
Бо ці люди повернуться не лише додому – вони повернуться в громади, у школи, у місцеву владу, в економіку. І дуже важливо, з якими внутрішніми відчуттями вони туди повернуться.
Інтернет-видання Бессарабії
