Євдокія Дем’янівна Цуркан народилася і прожила все своє життя в селі Кам’янське Арцизької громади Болградського району. Їй виповнилося 90 років – і кожен із них вона пам’ятає. Вона пам’ятає голод, війну, колгоспи та перебудову. Пам’ятає, як мати ткала килими вночі після польових робіт, як батько зимою вирубував із каменю пам’ятники для сільського цвинтаря. І пам’ятає головне, що вони їй залишили: не майно і не землю, а звичку до праці та любов до всього, що робиш. Євдокію Дем’янівну відвідали журналісти видання “Махала”.
Батьки Євдокії починали своє подружнє життя без нічого. Єдиним скарбом молодої дружини було власноруч виткане придане. Його продали, і на ті гроші купили коня, воза та інвентар. Так починалося господарство.
Усе літо працювали вдвох у полі. Взимку мати сідала за верстат і ткала молдовські килими на чорному тлі. Батько брався за камінь: вирубував пам’ятники, які й досі стоять на сільському цвинтарі. За підрахунками Євдокії, кожен п’ятий із них – справа рук її батька.
“Мама казала: якщо постелити всі килими, які вона виткала, то можна було б дотягнутися до церкви. А жили вони від неї далеко”, – каже Євдокія Демʼянівна
До того часу, коли Євдокії виповнилося дванадцять, родина вибилася в середняки чесною, кропіткою працею, без жодних привілеїв.
Мати навчила Євдокію в’язати в шість років. Не тому, що треба було, а тому що так правильно.
“Навіщо носити голову на плечах, якщо нічого не вмієш робити?”, – згадує слова мами наша героїня.
Євдокія не просто повторювала материні узори, а вигадувала свої. Там, де мати ткала на чорному тлі, донька починала фантазувати: блакитне тло, жовте, нові орнаменти. Спочатку малювала на папері, потім переносила на верстат. Дочок навчила ткати теж. Традиція не перервалася.
1946 рік видався неврожайним. По всій Україні ходили з міркою і вигрібали зерно аби відправити до Росії. Хто не встиг сховати – голодував. Родина Євдокії встигла.
“Батьки були передбачливі, – згадує вона. – Ми зробили стелю так, що між перекриттям лишався простір з долоню. Туди і насипали зерно. Папа поклав зверху дошки, мама обмазала соломою. Коли приїхали забирати зерно – показали трохи, що залишили, а інше не показали”.
Сім’я не голодувала. А в сорок сьомому сусіди вже не мали що їсти.
Євдокія Цуркан не називає себе політиком, але говорить прямо: “Я пам’ятаю, скільки лиха принесла Росія Україні. Тоді забирали зерно, зараз – забирають людей і міста”
Про Путіна вона каже без вагань: “Його мета не просто забрати Україну, а знищити націю. Я це розумію за своїм віком”.
Попри все, вона дивиться на своє життя з теплом. Пережила голод, війну, п’ятирічки, перебудову. Виховала дітей, які люблять Україну так само, як вона.
“За дев’яносто років я пережила все. І вважаю, що найкращий час той, що був до цієї війни. Хай вона скоріше закінчиться”, – каже Євдокія Демʼянівна.
Євдокія Цуркан живе в тому ж селі, де народилася. У домі, де все з каменю. Серед людей, які говорять двома мовами і пам’ятають звідки вони.
Таких людей не так багато залишилося. Тих, хто бачив усе і все одно продовжує ткати, доглядати бджіл і любити своє місце на землі.
Інтернет-видання Бессарабії
