За кожним спортивним досягненням стоїть довга дорога, повна щоденної роботи над собою. Для 29-річного уродженця Рені Павла Рязанцева цей шлях був пов’язаний ще й із необхідністю доводити, що обмеження щодо здоров’я – не перешкода для повноцінного життя. Маючи зріст 203 см, він став одним з найяскравіших і найуспішніших гравців національної збірної для спортсменів з порушенням слуху, завоювавши багато нагород і титулів. Історія молодої людини, яка з дитинства боролася з наслідками лікарської помилки, знайшла своє покликання у баскетболі та гідно представляла Україну на міжнародних змаганнях, — у матеріалі журналіста інтернет-видання «Махала».
Павло народився здоровою дитиною, виховувався у великій родині, має ще трьох молодших сестер. Однак у чотири роки хлопчик захворів, і після цього його життя кардинально змінилося.
«Мені поставили неправильний діагноз, зробили щеплення і воно дало сильне ускладнення на слух. Зараз я користуюсь слуховим апаратом. Без нього чую дуже слабко. Те, що я зараз зрозуміло розмовляю, — це результат тривалої роботи з логопедом, хоча невеликі дефекти мови однаково присутні», — розповідає Павло.
Як і багато однолітків, хлопчик тягнувся до активних ігор на свіжому повітрі. Однак, на шляху до захоплень виникли суворі медичні заборони.
«У десять років я дуже хотів займатись футболом, буквально мріяв про це. Але я захворів на вітрянку, і лікар сказав, що фізичні навантаження мені протипоказані. Через це я на якийсь час перестав займатися спортом взагалі», — згадує хлопець.
Але, як часто буває, випадок часто грає у житті вирішальну роль. Так сталося і з Павлом: одна маленька, але доленосна подія відкрила для нього зовсім новий світ – світ баскетболу.
«До баскетболу я потрапив зовсім випадково. Мені було одинадцять років, я навчався у п’ятому класі школи №6. Ми з хлопцями грали у дворі у хованки. Я забіг на територію школи, дивлюся – відчинені двері до спортзалу. Забігаю туди, щоб сховатися, а там якраз розпочиналося тренування з баскетболу. Мене гукнув тренер: «А ну, стій! Як звати? У якому класі вчишся?». Він записав мої дані – так я почав ходити на заняття», — розповідає спортсмен.
Першою його наставницею стала дочка відомого у Ренійській громаді тренера Анатолія Макаренка Оксана. Пізніше Павло перейшов до групи самого Анатолія Лаврентійовича. Він з дочкою не шкодували особистого часу на підготовку новачка.
«Вони дали мені дуже багато, займалися зі мною навіть у нетренувальний час. Крім основних занять ми бігали вранці, ходили на стадіон, займалися на турниках на вулиці. Анатолій Лаврентійович багато наставляв мене, допомагав порадами. Я спілкувався з ним до останніх днів його життя, ми ніколи не втрачали зв’язок ні з ним, ні з його дочкою», — зауважує Рязанцев.
Старанність на тренуваннях та відмінні фізичні дані незабаром відкрили перед юнаком двері на більш високий рівень, проте, щоб розвиватися далі, йому довелося переїхати з рідного міста.
«Ми поїхали на чемпіонат області до Ізмаїла, мені тоді було 13 років. Там мене помітив тренер баскетбольного клубу «Хімік» та запросив до міста Південного. Півроку я провчився там у спортивному інтернаті. А у 14 років мене запросили до Дніпра, до училища фізичної культури. Паралельно із навчанням в інтернаті я почав грати за збірну України серед спортсменів із порушенням слуху», — описує свій старт баскетболіст.
Саме на цьому важливому етапі самостійного життя хлопець зустрів наставника, який багато в чому сформував його характер як гравця, і як особистості.
«Мій головний наставник – це тренер збірної України серед спортсменів із порушенням слуху Станіслав Георгійович Каковкін. Він заслужений тренер України, заслужений працівник фізичної культури та спорту. Ця людина мені дуже допомогла, дала безліч життєвих порад. Десь хвалив, десь карав, але, можна сказати, саме він дав мені путівку у життя. Я грав у багатьох професійних клубах України, але щоліта проводив на зборах спортсменів збірної України з порушеннями слуху, де ми готувалися до змагань», — наголошує Павло.
І багаторічна праця під керівництвом досвідчених наставників принесла спортсмену великий список досягнень, включаючи державні нагороди, якими може похвалитися далеко не кожен.
«У юнацькому віці я ставав чемпіоном України, мене визнавали найкращим гравцем фіналу та найкращим з підборів на турнірі. У дорослому спорті я став чемпіоном Дефлімпійських ігор у Бразилії, бронзовим призером чемпіонату світу та чемпіоном Європи. Я також маю звання заслуженого майстра спорту України. Крім того, в 2017 році я був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня з формулюванням: «За досягнення високих спортивних результатів на ХХІІІ літніх Дефлімпійських іграх 2017 року в місті Самсун (Турецька Республіка), виявлені мужність, самовідданість та волю до перемоги, утвердження міжнародного авторитету України». А в 2025 році – орденом «За заслуги» III ступеня з формулюванням: «За досягнення високих спортивних результатів на XXV літніх Дефлімпійських іграх 2025 року у місті Токіо (Японія), виявлені самовідданість та волю до перемоги, піднесення міжнародного авторитету України», – розповідає чемпіон.
За його словами, звання та нагороди – це не просто визнання досягнень, а стимул рухатися далі до намічених цілей.
«Про орден «За заслуги» мало хто знає, оскільки я особливо про це не поширювався. Але зараз вважаю важливим про це сказати, щоб діти та молоді люди, які мають проблеми зі здоров’ям, ніколи не опускали руки. Тому що будь-який успіх залежить лише від власних зусиль, віри у себе та щоденної роботи. Тому треба йти вперед, до своєї мети, як би важко це не було», — переконаний Павло Рязанцев.
На жаль, роки інтенсивних змагань завжди залишають свій слід, свої втрати, і стосуються вони найчастіше здоров’я, і Павло Рязанцев не став винятком.
«Я буквально кілька днів тому прийняв непросте рішення офіційно завершити професійну спортивну кар’єру. Я поговорив із тренером. Він сказав: “Ти нам ще потрібен”. Але я все для себе вирішив. І це рішення має під собою реальні підстави: у мене серйозна травма – розрив ахілового сухожилля. Звісно, я не пориваю з баскетболом, це моє життя. Я їздитиму на турніри, гратиму на своє задоволення, але саме професійний спорт для мене вже в минулому», — ділиться Павло.
Озираючись на свій шлях, він добре розуміє тих, хто щодня стикається з різними бар’єрами. Він упевнений, що фізичні перепони переборні, а ось над культурою спілкування в суспільстві ще доведеться попрацювати.
«Головна порада людям з інвалідністю: ніколи не здаватися. Що стосується безбар’єрності в Рені, то для тих, хто пересувається у кріслі колісному, однозначно потрібно встановлювати більше пандусів. А для людей з порушенням слуху фізичні перепони не такі важливі, вони можуть бути дуже активними. Але є одна велика проблема у спілкуванні. Коли ти даєш зрозуміти людині, що ти не чуєш, вона чомусь починає кричати голосніше. Це абсолютно марно. Якщо людина не чує, не треба на неї кричати. Найпростіше взяти смартфон і написати, що ти хочеш йому сказати, або написати просто на аркуші паперу», – зазначає спортсмен.
Фото надані Павлом Рязанцевим.
Інтернет-видання Бессарабії
