Кожен новий день Марини Абакуменко починається зі дзвінків батькам, які проживають в Чернігівській області, сестри та куми, що виїхали за кордон через війну та очікування звістки від сина, який боронить країну у складі ЗСУ. Географія її родини розкинулася на багато кілометрів. Сама ж вона тепер має статус внутрішньопереміщеної особи, яка мешкає у селі Залізничне, Болградської громади.
Марина родом зі смт на Чернігівщині, що розташоване поблизу кордону з Білоруссю, після народження сина вона переїхала до Києва, де проживала останні 19 років. В столиці жінка спочатку працювала педагогом, згодом у торговельній сфері.
“Коли їздила до батьків кортіло вже скоріше повернутися додому, хоча й житло винаймала, але до столиці звикла, як до рідного міста”, – каже Марина.
Півтора року тому жінка познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Володимиром, уродженцем Болградського району. Саме тоді її плани на майбутнє кардинально змінилися.
“Я завжди мріяла про будинок. Полюбляю поратися з квітами, городом, мені це було цікаво та у майбутньому ми планували переїхати в Бессарабію. Але так вийшло, що війна пришвидшила процес прийняття цього рішення”, – ділиться жінка.
День, коли почалося повномасштабне вторгнення, вона зустріла на роботі. Тоді як раз заступила на недільну вахту у кондитерський цех. Четвергами вони після тяжкої зміни з колегами мали відпочивати, але начальник о 5:30 повідомив: “Дівчата, почалася війна”.
Марина майже годину викликала таксі аби повернутися у квартиру. Тоді вже в Києві були проблеми з викликом авто, а власники фірм перевізників закривали програми для замовлень.
“Ми проїхали десь 500 метрів і таксист зупинився, бо його роботодавець сказав повернутися на базу. Але тоді водій вимкнув свою геолокацію і сказав, що не в його правилах залишати жінку у біді та врешті решт довіз мене до місця призначення”, – згадує Марина.
Вже тоді зсередини вона кипіла, її син був на службі ЗСУ, розпочалися бої за Чернігів, і на іншому кінці Києва знаходилася родина її кумів, які не мали де сховатися.
“Це наче жахливий сон, ти розумієш, що у будь-яку мить ти можеш лишитися життя, а ще й не знаєш, що з твоїми рідними”, – ділиться жінка.
В перші дні ніхто не знав що робити та як врятуватись. Їхати до батьків Марини було небезпечно та вже й неможливо, адже селище окупували російські військові. А рушати в Болградський район родина не наважилась відразу, бо хвилювалась за життя кумів, які чекали на допомогу від волонтерів.
“Повернутися додому в Чернігів вони не могли. Більш безпечного місця перебування у Києві, ніж підвал у нашому будинку, в них також не було. Тому ми трималися разом і залишалися в столиці”, – пояснює жінка.
Окрім цього Марина відчувала відповідальність за домашних улюбленців кота та собаку, яких не мала права лишати в небезпеці.
25 лютого в Марини був День народження. Його вона зустрічала в укритті.
“Це не найкращі спогади. Ми спочатку спали сидячи, потім спорудили спальні місця, сусіди з будинку опалювали приміщення буржуйкам, згодом прилаштувалися”, – згадує Марина.
З харчами в місті вже були складнощі. Пекарні не працювали, тому хліб доводилося випікати самостійно. Пшеничного борошна на прилавках вже не було, тому купляли псиліум вартістю 100 гривень за кілограм.
Усі справи були строго за розкладом, вдень вони йшли у квартиру готувати їжу, перевдягатися, а в ночі йшли в укриття.
“До комендантської години ми мали підготуватися, нагодувати тварин та вигуляти собаку Річчі та тільки тоді спускалися у підвал. Був такий випадок, Володя пив каву на кухні та почув вибух, крикнув “Марина!”, а я вже стояла на порозі с собакою, настільки виробився рефлекс. Також знали, що у разі вибуху треба триматися стін, бо може засипати середину, – розповідає жінка.
Тільки коли кумам надали допомогу у виїзді за кордон Марина з чоловіком замовили квитки в Бессарабію. З собою вони взяли тварин, лише одну сумку з речами та ще одну з кормом для домашніх улюбленців.
“Це був дуже важкий день, бо їхали вже затемно та не знали, що чекає нас попереду у дорозі”, – ділиться жінка.
Евакуаційний автобус привіз їх до Ізмаїлу об одинадцятій годині ночі. Розташуватися довелось на залізничному вокзалі, а наступного дня вони вже вирушили до Залізничного.
Не з такого приводу Марина мала приїхати до батьківського дому чоловіка. Затьмарювала цей день і новина про обстріл військової частини у Миколаєві, адже жінка не знала, де знаходиться її син.
“Переживання, постійні здригання від повідомлень в телефоні… Тоді мене підтримала родина чоловіка та сусіди, які відвертали мене від поганих думок. Дійсно, це була інша реальність і іноді спросоння я думала, що там, у Києві, мені просто наснився страшний сон”, – ділиться Марина.
Згодом відновився зв’язок з сином та батьками, а жінка стала обживатися на новому місці.
Вже пройшов рік, як Марина мешкає в Залізничному. За цей час жінка познайомилася з багатьма місцевими мешканцями та культурою. “Раніше мені здавалося, що Бессарабія дуже далеко, де той кордон з Молдовою? А тепер це відчуття свого, наче я тут раніше жила. Мені цікава болгарська мова, вже більшу частину слів я розумію, до вподоби місцева кухня. Минулого року вперше дізналася як тут виготовляють вино”, – розповідає жінка.
Вона налаштована залишитися в Болградській громаді. Квіточки майбутньої перемоги вже висаджені в її клумбі. Не вистачає лише спокою, бо рідні далеко.
“Син приїздив у відпуску на мій ювілей, який я відзначила нещодавно. А ось до батьків поїхати поки не можу, хоча селище визволене. Мама відмовляє, бо там ще небезпечно та інколи літають шахіди”, – каже Марина ледве стримуючи емоції.
Скільки б часу не пройшло біль розставання та страх за рідних не лишають нашу героїню. Зараз Марина мріє про те, щоб воїни повернулися додому, щоб кожна українська родина возз’єдналася, щоб земляки, які вимушені були виїхати з країни, мали куди повертатися.
“Дякую ЗСУ за те, що Україна тримається. Варто зараз розуміти якою ціною це вдається та після закінчення війни це пам’ятати. Миру та перемоги незалежній Україні”, – закінчує нашу розмову Марина Абакуменко.
Читайте також:
Платформа під кулемет: фронтовики звернулися до хлопця з Ізмаїльщини з незвичним проханням
Максим Савчук про ворожий полон, постійні пошуки їжі та виживання в окупованому Маріуполі
Як родина переселенців з Бахмуту позбавляється рефлексів війни і звикає до життя в тихому місці
У родини з Миколаєва відняли можливість жити в своєму будинку, але не відняли віру в Україну
Інтернет-видання Бессарабії
