Бессарабія — багатонаціональний регіон, у якому переплелися культури, мови й традиції різних народів. Та попри це, українська музична спадщина Південної Бессарабії досі залишається малодослідженою й недостатньо відомою. Саме цій темі присвятила кілька років свого життя Надія Лисевич — музикознавиця, хормейстерка та дослідниця музичного фольклору, яка, живучи у Львові, повернулася до витоків власної ідентичності.
Надія Лисевич народилася і виросла в селі Новоселиця колишнього Татарбунарського району. У 15 років вона вступила до Білгород-Дністровського педагогічного училища за спеціальністю «Музичне мистецтво». Присвячувати життя музиці тоді не планувала — у перспективі бачила себе педагогом-організатором.
Переломним став третій курс навчання, коли Надія стала учасницею ансамблю «Веселка». Саме в цей період відбулася її перша подорож до Львова.
«На третьому курсі ми разом із подругою поїхали на гастролі в гості до відомого хору “Дударик”. Нам дуже сподобався Львів, і ми вирішили там оселитися», — згадує Надія.
Після переїзду до Львова основним вектором її діяльності стало хорове мистецтво: вона співала, керувала хорами, брала участь у хорових проєктах. У Львові вона завершила університет, а згодом вступила до аспірантури.
Під час навчання в аспірантурі Надії запропонували дослідити музичну культуру її рідного краю — Південної Бессарабії. Наукова керівниця дослідниці була фольклористкою, тож тема органічно вписалася в коло її професійних інтересів.
Так розпочалася робота над дослідженням «Музична культура Південної Бессарабії», яке згодом було звужене до теми «Музична культура етнічних українців Південної Бессарабії». Це рішення було зумовлене тим, що Надія сама є етнічною українкою і прагнула зафіксувати саме той пласт культури до якого належжить.
Упродовж 2020–2022 років дослідниця здійснювала фольклорні експедиції Бессарабією, відвідуючи багато населених пунктів і записуючи народні пісні безпосередньо від їх носіїв. За цей час їй вдалося зафіксувати свідчення кількох десятків респондентів, переважно людей похилого віку.
На думку Надії, головна цінність цього матеріалу — в його автентичності: «Пісні співають прості сільські люди, які не мають академічної освіти, не знають нотної грамоти і співають так, як їх навчали матері ще в дитинстві».
У фольклорні експедиції Надія вирушала без значних ресурсів — маючи лише диктофон і телефон у супроводі свого хлопця, батька або сестри. Власного авто в дослідниці не було, тож пересувалися переважно маршрутками, іноді з кількома пересадками за день.
За цей час їй вдалося побувати в українських селах Нерушаї, Плахтіївці, Трапівці, Лимані, Михайлівці, Білоліссі, Новоселиці, Височанському у місті Татарбунари, а також у селі Удобне поблизу Одеси. Деякі населені пункти вона відвідувала двічі.
Окрім цього Надія також побувала в липованських населених пунктах Вилковому та Новій Некрасівці, а також у болгарських селах Городньому, Виноградівці та Кубеї, де фольклор збирала разом з етнографом Олександром Полібзою. Цей досвід дозволив їй порівняти, наскільки по-різному етнічні спільноти зберегли свою традиційну культуру.
До кожного села дослідниця приїздила без попередніх знайомств. Найчастіше зверталася по допомогу до сільрад або будинків культури, де її спрямовували до людей, які ще пам’ятали старі пісні.
«Люди не лише охоче співали, а й проявляли справжню бессарабську гостинність, адже у кожному домі нас пригощали домашніми смаколиками», — згадує Надія.
Особливо їй запам’яталася баба Гана з Плахтіївки, яка спеціально підготувалася до зустрічі: гарно вбралася, одягла перламутрове намисто, заспівала багато народних пісень і детально розповідала про місцеві традиції та обряди. За словами дослідниці, жінка добре усвідомлювала, що вже дуже стара і що її знання необхідно передати наступним поколінням.
Не менш цікавою була й зустріч у селі Удобне, де Надія познайомилася з Тетяною Самойленко. Жінка заспівала колядку з рідкісним текстом, у якому звучали рядки: «В чистий четвер зібралися святі та й раду радили».
Цей епізод став для Надії ще одним підтвердженням того, наскільки глибокими й несподіваними можуть бути локальні варіанти обрядових пісень, що десятиліттями передавалися виключно усно.
Під час експедицій Надія зафіксувала велику кількість обрядових пісень, передусім зимового календарного циклу — колядок, щедрівок, пісень до Маланки. Добре збереглися й весільні пісні, адже в минулому кожен етап весілля супроводжувався окремими наспівами.
Натомість козацькі, історичні та лірико-побутові пісні траплялися лише в поодиноких випадках.
«В більшості сіл пісні відрізнялися та це й не дивно, адже кожне село заселяли вихідці з різних регіонів України», — пояснює дослідниця.
Так, Плахтіївку заснували вихідці з Катеринославщини, Білолісся та Михайлівку — козаки, а Новоселицю — переселенці з Київщини, що безпосередньо відобразилося і в музичних мотивах, і в текстах пісень.
Водночас Надія визнає, що через певні історичні обставини в українців Бессарабії гірше зберегся власний музичний фольклор. Натомість болгарські та липованські громади змогли зберегти свою культурну ідентичність на значно вищому рівні.
«Живучи у Львові, я зрозуміла, що багато українців навіть не знають про існування Буджака. А якщо й знають, то дивуються, коли я кажу, що тут живуть українці», — каже Надія.
Початок повномасштабного вторгнення та материнство тимчасово зупинили діяльність дослідниці. Нині Надія — молода мама, яка присвячує свій час вихованню доньки. Втім у майбутньому вона планує повернутися до досліджень і вивчити фольклор тих регіонів України, з яких колись переселялися люди до Бессарабії, аби порівняти, де традиції збереглися краще.
Серед джерел натхнення Надія згадує українського етномузиколога Кузьму Антоновича Смаля, який десятиліттями збирав фольклор Буджака і залишив по собі фундаментальні праці. Водночас вона наголошує, що час у цій справі працює проти дослідників.
«Половини моїх респондентів уже немає серед живих. Тому якщо ви знаєте людей, які співають народні пісні, — записуйте їх уже сьогодні, бо завтра може бути пізно», — наголошує Надія.
На її переконання, збереження фольклору має стати державною справою — із системним фінансуванням, підтримкою та освітньою роботою. Якщо на Київщині чи Львівщині такі процеси вже налагоджені, то на Одещині, за словами дослідниці, цій темі досі приділяють недостатньо уваги.
Інтернет-видання Бессарабії
