Ренійська громада знову зазнала важкої втрати – 15 травня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі села Первомайське Покровського району Донецької області загинув солдат Михайло Мициблинда. Деякий час 32-річний військовослужбовець вважався зниклим безвісти, поки не стало відомо про його загибель. Вчора ввечері воїн повернувся в рідне місто на щиті, а сьогодні ренійці з болем у серці провели його в останню путь. Про те, як пройшло прощання із захисником і якою людиною він був – у репортажі журналіста інтернет-видання «Махала».
Попрощатися з воїном, який до останньої хвилини зберігав вірність присязі і проявив стійкість і мужність, захищаючи свободу і незалежність України, прийшло дуже багато людей. Ренійці рано вранці живим коридором супроводили траурну процесію від міського моргу до будинку, де жив Михайло, а потім ближче до полудня до Свято-Вознесенського собору, де відбулося відспівування. Містяни, які чекали процесію біля собору, схилили коліна і розгорнули державні прапори. Було багато квітів і вінків, багато хто не міг стримати сліз, оскільки дуже добре знали загиблого воїна – дуже доброго, щирого і світлого хлопця.
Михайло Мициблинда народився 3 травня 1992 року в місті Рені у великій родині, в якій виховувалося шестеро дітей. Так склалися життєві обставини, що троє його братів вже померли, залишилися тільки старший брат і сестра. Немає в живих і мами воїна Зінаїди Пантелєївни, її не стало у 2011 році. Вбитий горем батько військового знайшов в собі сили в цей скорботний день і розповів журналісту нашого видання історію свого сина.
«Мішу мобілізували 8 грудня 2023 року, до цього він працював у супермаркеті АТБ. Мій син був віруючим і ніколи не тримав у руках зброю, тому його спочатку відправили до навчального центру. Він регулярно виходив на зв’язок, потім захворів на запалення легенів і півтора місяця лежав у лікарні. Після навчання його відправили в зону бойових дій в Донецьку область, на Покровський напрямок. Не минуло й тижня, як він мені зателефонував і сказав: «Тату, сьогодні вночі нас, десятьох людей, заберуть і відправлять, а куди, ми самі не знаємо». І ось відправили. Сказали, що на 10 днів. Насправді ці 10 днів розтягнулися надовго, поки Міша не загинув», – розповів Іван Васильович Мициблинда.
На питання, як він дізнався про загибель сина, відповів, що не відразу – спочатку прийшла звістка про те, що він зник безвісти.
«Повідомлення про це з військової частини надійшло на мій номер 15 травня 2024 року. Але оскільки я не відразу його побачив, то нічого не знав і ми навіть пішли зі старшим сином Сергієм в ТЦК дізнатися інформацію про Мішу, де нам підтвердили, що він зник безвісти, а потім вже я знайшов в телефоні і саме повідомлення. А далі сталося щось неймовірне: 17 травня я був у дворі, а телефон залишався в кімнаті на столі. Чую дзвінок. Я швидко побіг до телефону, але не встиг підняти трубку. Поки тримав телефон у руці, пролунав другий дзвінок. Тільки приклав телефон до вуха, як почув сильний вибух, який мене оглушив, після чого зв’язок перервався. Я впевнений, що дзвонив Міша, хоча це був не його номер, а його товариша, з якого він дзвонив мені і раніше. Але цього разу він не встиг нічого сказати, оскільки стався вибух. Виходить так, що я застав по телефону момент його загибелі. Це настільки неймовірна історія, що й рідні не повірили. Після 17 травня я багато разів дзвонив на цей номер, але він уже був поза зоною доступу. А те, що його оголосили зниклим безвісти на два дні раніше, легко пояснити: вони потрапили тоді в оточення і з цього дня з ними не було зв’язку. У частині, де воював син, розглядали і такий варіант, що він, можливо, потрапив у полон, що не потрібно втрачати надію і опускати руки. Але після того дзвінка, коли почув у слухавці вибух, я був упевнений, що Міша загинув, що згодом і підтвердилося. Я людина віруюча, живу з Ісусом Христом у серці і раз таке сталося, значить, на це була воля Божа і у мене ні до кого немає ніяких претензій», – продовжив свою розповідь батько воїна.
Михайло був наймолодшим у родині. Ось що про нього сказала сестра Олена: «Він був нешкідливим, завжди готовим прийти на допомогу». Найтепліші спогади про нього залишилися і в школі, де він навчався.
«Міша був дуже хорошим, добрим, чуйним хлопцем, дуже усміхненим, позитивним, всім допомагав. Перед мобілізацією він працював в АТБ, і коли їхав на велосипеді на роботу і з роботи, проїжджав повз мій будинок, завжди вітався з моєю мамою, і завжди говорив: «Передайте привіт Євгенії Петрівні». Найбільша кількість привітань, які мені передавали хтось із учнів школи, були від Міші, хоча я його не вчила. При зустрічах завжди вітався здалеку, питав про справи, і завжди з посмішкою. Далеко не всі учні після школи ось так цікавляться, вітаються, посміхаються – ось так щиро. Ось такою людиною він був, ось ця щирість в ньому була», – сказала директорка Ренійського ліцею №1 Євгенія Кічук.
«Я вчила Мішу 6 років. Найдобріша душа. У нашій школі його любили всі, і вчителі, і учні, в класі у нього були друзі. Він такий був уважний до всіх, добрий, чуйний. У навчанні був старанним і ніколи не випрошував високих оцінок. Коли вже працював в АТБ, при зустрічах з вчителями завжди вітався, всім передавав привіти. Його класною керівницею була Алла Іванівна Євтодій, яка вже пішла з життя, вона ставилася до нього з великою теплотою і його так радувало, що вчителька, класна керівниця його так опікується. Дуже вихованим хлопцем був, безхитрісним таким», – розповіла про свого колишнього учня вчителька історії Ренійського ліцею №1 Катерина Попаз.
Після відспівування у Свято-Вознесенському соборі траурна процесія рушила по вулиці Вознесенській на міське кладовище, де і поховали воїна.
Інтернет-видання Бессарабії
