Віра Карталяну свого часу стала першою у колишньому Ренійському районі жінкою, обраною сільським головою, обійнявши цю посаду у рідному селі Плавні. Це сьогодні представниці жіночої статі як перші особи місцевого самоврядування – звичне явище (наприклад, у Ренійській громаді 4 з 7 сільських старост – жінки), а тоді це стало до певної міри сенсацією. Здобула ж вона довіру серед односельців своїми діловими якостями, маючи на той момент за плечима багаторічний управлінський досвід. Керівником сільської громади наша героїня пропрацювала з 2006 до 2015 року, тобто плавнинці двічі надавали їй довіру на виборах. Про життєвий та трудовий шлях екс-керівника сільської громади – у матеріалі видання «Махала».
«Я справді стала першою жінкою на посаді Плавнинського сільського голови за результатами прямих виборів, однак і за радянських часів у нашому селі була жінка-керівник сільради. Це нині вже покійна Віра Савельївна Челак. Вона була дуже активна, стежила за порядком у селі. Які роки вона працювала головою сільради, точно сказати не можу, але це було десь у середині 60-х років», – уточнює Віра Карталяну.
Віра Василівна – людина з багатою трудовою біографією, адже життя кидало її на найвідповідальніші ділянки роботи. Після школи, закінчивши у рідному селі восьмирічку, продовжила навчання у Кагулі (Молдова), у школі-інтернаті з математичним ухилом, потім вступила на технологічний факультет Кишинівського політехнічного інституту, спеціальність – технологія консервування овочів та фруктів. Визнається, що у школі дуже любила хімію, що й визначило її вибір професії. Після вишу два роки працювала в Унгенах на консервному заводі, розпочала майстром, потім начальником зміни.
Вийшовши заміж за свого односельця та однофамільця Захарія Карталяну, повернулася до Плавні, але за фахом працювати було ніде і влаштувалася до колгоспу «Октябрь» бухгалтером побуткомбінату. У новій собі сфері освоїлася швидко і ні про що не шкодувала, головне, що повернулася на свою малу батьківщину. Але так долі було завгодно, що за фахом їй все ж таки довелося працювати, коли в селі з’явився свій консервний завод, спогадами про який вона із задоволенням поділилася.
«Його будівництво почалося, здається, у 1987 році. Головою колгоспу тоді був Іван Мойсейович Дундук, який змінив на цій посаді Якова Яковича Черненка. Тоді такі об’єкти зводилися силами «Міжколгоспбуду». У будівництві фінансово брали участь усі господарства району, бо були зацікавлені у такому заводі, бо кожне вирощувало овочі та фрукти та хотіли їх переробляти тут, на місці. Зокрема, у нашому колгоспі сіяли по 30 га помідорів, але реалізації не було і все вирушало на консервний до Ізмаїлу. Тож на свій завод у селі покладалися великі надії. Однак не всі вони справдилися. Насамперед через те, що на ньому встановили беушне обладнання. Потім головою колгоспу став Валерій Семенович Гордієнко, а консервний завод було здано в експлуатацію 1991 року. Першою виробленою продукцією стало горіхове варення, молоді горіхи для якого збирали у лісопосадці біля виноградників та чистили їх вручну. Споживачам воно дуже сподобалося, за ним приїжджали навіть із Гомеля, проте більше ми таке варення не робили, оскільки процес вимагав великих витрат ручної праці. Згодом робили компоти, повидло – вся продукція була зі свіжих фруктів із колгоспних садів, жодні консерванти, підсолоджувачі та підсилювачі смаку, зрозуміло, не застосовувалися. Також запустили лінію виробництва томатного соку, який славився і у Рені. Пам’ятаю, його закуповувала у нас одне з відомих у місті кафе, – каже Віра Карталяну, яка працювала на заводі головним технологом, але фактично була його керівником.
У 2003 році у підприємства змінився власник і Віра Василівна, як досвідчений фахівець, залишилася технологом і за нових власників. Зокрема випускали томатну пасту. Багатьох бентежило, що вона була темного кольору, але, уточнює моя співрозмовниця, саме таким і має бути натуральний продукт. Яскравість і, відповідно, більш привабливий товарний вигляд досягаються зазвичай з допомогою додавання харчових барвників, чого ніколи на сільському консервному не робили. Після обрання Карталяну у 2006 році сільським головою завод функціонував ще десь чотири роки і з того часу він не працює.
«Вперше на посаду голови села я балотувалася ще 2002 року. Як кандидат, я провела велику агітаційну роботу, ходила по домівках односельців, а в день виборів, коли люди виходили з виборчої дільниці, усі запевняли, що проголосували за мене і я вже заздалегідь була впевнена у своїй перемозі. Однак коли оголосили офіційні результати виборів, виявилося, що я їх програла. Тим не менш, на наступних виборах я знову висунула свою кандидатуру і на мене вже чекав успіх. Чесно скажу, я спочатку думала, що достатньо буде пройтися селом, домовлятися з людьми, зібрати на щось гроші і всі питання можна вирішити. А все це, як я згодом дізналася, підпадає під поняття корупція. Свої нюанси були і у складанні звітності щодо бюджету, які, хоча я працювала бухгалтером і була знайома з цифрами, для мене теж були новинкою. Але я така людина, що люблю вчитися, тому згодом я всі ці премудрості спіткала. Однак перші три місяці на новій посаді були для мене найважчими», – згадує Віра Василівна.
За ті майже десять років, що Віра Карталяну була біля керма рідного села, багато що вдалося зробити в межах тогочасних фінансових можливостей. За словами екс-голови Плавні, шукали кошти на дороги. Зокрема, було відремонтовано вул. Степова та частково – вул. Набережна, її вистелили щебенем. Було зроблено капітальний ремонт вул. Гагаріна (нині вул. Ігоря Фініті), яка на той час була дуже розбитою.
«Велику шкоду нашому селу завдала стихія у 2012 році, коли 16 липня пішов великий град, який пошкодив дахи дитячого садка, школи, лікарської амбулаторії, а також приватних будинків. На ліквідацію цих наслідків було кинуто всі зусилля, тодішній нардеп Крук, зокрема, виділив 1000 аркушів шиферу, і ми розподілили їх по 15-20 штук, але багато хто залишився незадоволеним, вважав себе обділеним. Дехто довго мені потім пригадував: а ось ви мені шифер тоді не дали… Але я до таких моментів завжди ставилася і ставлюся спокійно, тому що догодити абсолютно всім неможливо», – продовжує вона.
Віра Карталяну балотувалася і на третій термін, але не пройшла, новим сільським головою 2015 року став Георгій Булгару. Вийшовши на заслужений відпочинок, Віра Василівна присвятила себе роботі в сімейному господарстві, керівником якого стала.
«Ми із чоловіком займалися виноградниками, але ще до війни їх довелося викорчувати. Була посуха і ми не збирали врожаю. Але й до посухи справи йшли не дуже, бо не було реалізації винограду. Я вже не говорю про ціни – вони були мізерними. Але навіть за найнижчою вартістю ніхто не хотів брати. Ми не могли окупати всі витрати, які були немаленькими», – нарікає вона.
Нині подружжя Карталяну продовжує працювати у своєму фермерському господарстві.
«Ми зараз займаємось вирощуванням зернових культур. Але що це я все про себе та про себе? Я хотіла б сказати слова подяки всім, з ким працювала у колгоспі та СВК «Світанок», у сільській раді, а також тим, з ким за обов’язком служби взаємодіяла тоді в районній раді та райдержадміністрації, у райфінвідділі та загалом у всіх районних установах та організаціях. Я дуже багато в них навчилася, перейняла досвід і досі згадую всіх із теплотою», – сказала на завершення Віра Карталяну.
Інтернет-видання Бессарабії
