Анатолій Трифонович Скрипник — один з видатних педагогічних діячів Арцизької громади, який половину свого життя присвятив роботі в Кам’янській школі. Завдяки підтримці матері та власній наполегливості, він обрав шлях учителя, що виявився не просто професією, а справжнім покликанням. Протягом своєї багаторічної кар’єри, Анатолій Трифонович активно займався дослідженням історії рідного краю, ініціюючи безліч краєзнавчих та культурних проєктів. Його внесок у розвиток освіти та збереження пам’яті про сторінки Другої світової війни є неоціненним для наступних поколінь. Журналістка інтернет-видання «Махала» поспілкувалася з дружиною нині покійного видатного педагога, аби дізнатися історію його вчительського шляху з нагоди Міжнародного дня вчителя.
Скрипник Анатолій Трифонович народився 2 січня 1938 року в селі Кохівка, яке нині відноситься до Ананьївської міської ради Одеської області, в родині агротехніка. Батьки багато працювали, тому обов’язки з виховання Анатолія та його молодшого брата Івана взяла на себе бабуся. У 1944 році батька Анатолія мобілізували на фронт Другої світової війни, де він невдовзі загинув. А згодом родину спіткала нова трагедія — в результаті нещасного випадку загинув і молодший брат, Іван. Для Анатолія Трифоновича та його матері настав важкий період: післявоєнна відбудова, втрата близьких людей, відпрацювання трудоднів, голодні часи. Матері доводилося багато працювати, тому вона поверталася з роботи, коли на дворі вже була ніч. Маленький Анатолій, чекаючи матір, часто засинав під кущами смородини, які росли на їхньому подвір’ї. Пізніше життя почало потрохи налагоджуватися і хлопець пішов до місцевої школи, де провчився сім років. В школі весь навчальний процес відбувався українською мовою. Це було зумовлено тим, що національний склад населення Кохівки – етнічні українці.
«Мати дуже серйозно ставилася до освіти сина. Завжди слідкувала за тим, щоб у нього було виконане домашнє завдання. Вона хотіла, щоб Анатолій здобув якісну освіту, тому прививала йому любов до навчання. Коли він закінчив сьомий клас, йому виповнилося лише 13 років. У такому юному віці Анатолій став студентом Ананьївського педагогічного училища. До Ананьєва було легко діставатися, оскільки це був районний центр, та й професія вчителя в ті роки була дуже популярною та престижною. Саме тому мати наполегливо рекомендувала сину вступити туди й отримати професію вчителя. В ті роки Ананьївське педучилище випустило цілу плеяду вчителів, які роз’їхалися вчителювати по всій Бессарабії», — розповідає Надія Семенівна, дружина Анатолія Трифоновича.
У сімнадцять років Анатолій Трифонович успішно завершив навчання в педучилищі, але на роботу в школу його не взяли, оскільки він ще не досяг повноліття. Після досягнення вісімнадцятирічного віку педагог приїхав у буджацький край, де його першим місцем роботи стала семирічна школа села Петропавлівка Бородинського району. Там його прийняли на посаду вчителя початкових класів.
«Як розповідав мені чоловік, у школі його зустріли дуже тепло. Колектив складався з десяти викладачок, і він став одинадцятим педагогом чоловічої статі. Але невдовзі його забрали на строкову службу в армію, де прослужив три роки в Туркменістані. В армії він завідував бібліотекою, організовував різноманітні просвітницькі заходи для солдатів, брав участь в ансамблі художньої самодіяльності…», – говорить Надія Семенівна.
Після демобілізації у 1960 році Анатолій Трифонович повернувся в Буджак і став працювати в Ганнівській восьмирічній школі Тарутинського району на посаді вчителя початкових класів. Тоді ж він вирішив здобути вищу освіту. Спочатку хотів стати вчителем математики, але обставини склалися так, що він вступив на історичний факультет університету імені Мечникова, де навчався заочно. Був старостою групи, проявив себе як лідер і показав високі здібності у навчанні. В університеті він захопився краєзнавством, особливо його цікавила історія рідного краю в період Другої світової війни.
Вже за рік Анатолія Трифоновича перевели на посаду вчителя історії та географії 5–8 класів Ганнівської школи. А в 1963 році він став вчителем історії 5–8 класів Садовської восьмирічної школи Арцизького району, де згодом обійняв посаду заступника директора з навчально-виховної роботи.
З 1968 року перевівся на цю ж посаду в Арцизьку школу №3. Саме тоді вчитель багато зробив для встановлення зв’язку з рідними загиблих, прізвища яких було розміщено на пам’ятнику загиблим в роки Другої світової війни в місті Арциз. Також він почав друкувати свої статті на краєзнавчу тематику в районній газеті «Ленінська іскра» (сучасна газета «Арцизькі вісті»). У 1970 році в педагогічній кар’єрі Анатолія Трифоновича відбулися нові зміни, оскільки він став організатором з виховної роботи у Главанській школі.
Відданість педагогічній справі Анатолія Трифоновича не залишилася непоміченою керівництвом відділу освіти Арцизького району. У 1975 році, коли в селі Кам’янське було збудовано нову триповерхову школу на 640 місць, йому запропонували її очолити. 11 вересня того ж року відповідним наказом відділу освіти його призначили директором цієї школи.
Анатолій Трифонович надзвичайно любив свою роботу і вважав, що головним принципом роботи успішного директора є повна віддача своїй справі. Як фахівець із початкової освіти, він твердо вірив, що саме початкова школа повинна стати міцним фундаментом для майбутніх знань учнів. Як директор він пишався початковою ланкою Кам’янської школи, тому що там викладав досить сильний педагогічний склад. Він постійно виписував і читав професійну літературу, щоб бути в курсі нових педагогічних методик і всього нового, що стосувалося школи. Новим досвідом директор постійно ділився з колегами та рекомендував їм застосовувати нові методи та форми на своїх уроках. Перебуваючи у відрядженнях, він не оминав стороною книжкові магазини, де скуповував різноманітну фахову літературу та наочність не лише для себе, а й для своїх колег.
«Колегам він запам’ятався як вимогливий, але справедливий керівник і наставник. Він постійно працював над підвищенням професійного рівня колективу», – згадує Надія Семенівна.
На посаді директора Анатолій Трифонович любив запроваджувати нові традиції та свята. Одним із таких стало «Свято республік», на якому кожен клас представляв одну з республік, вдягався в національні костюми, готував страви та виступав з піснями й танцями тієї республіки.
Захопившись історією Кам’янського, він дізнався про трагедію родини Мойсеєвих, яка втратила чотирьох синів під час Другої світової війни. Тоді Анатолій Трифонович запропонував започаткувати спортивні легкоатлетичні змагання в пам’ять про цих героїчних братів – «Кубок братів Мойсеєвих». Ідея була підтримана вчителями фізичної культури і це спортивне свято стало традиційним на довгі десятиліття.
«В кожній школі, де працював Анатолій Трифонович, він активно займався краєзнавством, особливо досліджуючи період Другої світової війни. У 1982 році, перебуваючи на посаді директора, він ініціював письмове анкетування ветеранів війни в Кам’янському. В цих анкетах записані спогади ветеранів про війну. Сьогодні вони зберігаються у фонді історико-краєзнавчого музею. Учні Кам’янського ліцею мають можливість їх вивчати та на їхній основі проводити свої дослідження», – ділиться Надія Семенівна спогадами про діяльність свого чоловіка..
На посаді директора Анатолій Трифонович перебував до 1989 року. Пішов з посади за власним бажанням маючи за плечима 14–річний досвід директорської роботи. Він передав повноваження своїй колезі, заступнику директора з навчально-виховної роботи – Іваненко Клавдії Михайлівні.
Далі свою педагогічну діяльність він продовжив на посаді вчителя історії. Останні 10 років, аж до моменту своєї смерті в 1999 році, Анатолій Трифонович ще глибше захопився історією Кам’янського. На початку 1990-х рр. він об’єднав учнів, які цікавилися рідним краєм, у гурток «Юний краєзнавець». Під його керівництвом учні виконували різноманітні дослідницькі завдання: опитували старожилів, листувалися з родинами репресованих в радянські часи ташликчан, збирали старовинні предмети побуту… Результатом роботи гуртка під керівництвом педагога стало відкриття на базі Кам’янського будинку культури музею історії. Відкриття відбулося в жовтні 1993 року і було приурочене до Дня народження села, яке також почало вперше святкуватися саме за ініціативи Анатолія Трифоновича. Ідея запровадження Дня села з’явилася після того, як він побував в архівах Одеської області і дослідив питання встановлення точного року утворення Кам’янського. Його рукою було складено перелік літератури та історичних документів, в яких вказується дата заснування села – 1811 рік. У створенні музею вчитель залучив не лише учнів, а й педагогічний колектив та місцеву владу. Довгий час співпрацював зі Світланою Степановою, онукою уродженця Ташлика (Кам’янського) Степанова Іларіона, яка передала для музею багато цінних експонатів.
Усі ці роки надійною опорою для Анатолія Трифоновича була його родина: дружина Надія Семенівна, син Вадим та донька Лариса. Його дружина завжди підтримувала чоловіка, адже сама викладала в школі російську мову і літературу. Разом вони були справжнім подружнім і професійним тандемом.
На превеликий жаль, життя педагога обірвалося занадто рано – у віці 61 року. Проте його робота залишила вагомий слід не лише в освіті, а й у культурній та історичній спадщині Арцизької громади. Нащадки глибоко вдячні видатному вчителю.
«Шановні колеги, з професійним святом вас! Міцного здоров’я, творчої наснаги, натхнення, любіть дітей і свою професію», – звертається на останок Надія Семенівна до освітян.
Інтернет-видання Бессарабії
