Посеред Буджацького степу, в долині річки Чилігідер, вдалині від міжнародних трас та великих доріг, знаходиться село Світлодолинське Саратської територіальної громади – в минулому Ліхтенталь. Воно має цікаву історію. В селі побувала журналістка видання «Махала», щоб побачити його головну пам’ятку – німецьку кірху. Історією села з журналісткою поділилися в Саратській селищній раді.
В 1834 році на незасвоєні території Бессарабії з Німеччини, зокрема з федеральних земель Вюртемберг та Баден, прибули німецькі переселенці. Повіривши обіцянкам російських монархів про економічні привілеї та свободу віросповідання, шваби та баварці пішли за духовним лідером – священником Ігнацем Ліндлом. В Бессарабії колоністи отримали майже 16 тисяч десятин землі.
Рівнину розділили для заселення на три частини: перша – для Сарати, друга – для Гнаденталя ( с. Долинівка колишнього Арцизького району) та третя – для Ліхтенталя, що у перекладі з німецької значить Світла Долина. У 1822 році німецькі переселенці заснували Сарату, в 1830 році – Гнаденталь, а 1834 року – третю колонію Ліхтенталь. Тому місцеві прозвали це поселення “Третій Степ”. В цьому році селу Світлодолинське-Ліхтенталь виповниться 190 років.
Першими на цих землях оселились переселенці з Вюртемберга, до яких доєдналися 14 родин з Сарати та 38 – з Гнаденталя. Німці прибували з упряжками коней, волів та корів. Люди зважувались на дальній та небезпечний шлях у більше ніж дві тисячі кілометрів навіть пішки, з одним ручним візком. Поселенці, які розуміли тільки свою рідну мову, прийшли у порожній, зарослий високою травою степ. Вони будували прості землянки, криті степною травою. Згодом стали будувати дома з каменю, який видобували у каменоломні поблизу Сарати.
Спочатку поселенцям було дуже скрутно. Зросла травою земля важко піддавалася обробці. Худоби для пахоти не вистачало. Сільськогосподарські знаряддя праці були недосконалі, бо переважно були виготовлені з дерева. До цього землеробів переслідували інші нещастя: саранча, комахи, польові миші зжирали врожай, худоба хворіла, посухи губили посіви. У 1873,1892, 1899,1904 роках землеробів спіткали великі неврожаї.
Сільське господарство колоністів налагоджувалося дуже повільно. Але завзятість та старання, вдосконалення знарядь праці, збільшення кількості тяглової худоби, створення ради колоністів дозволили досягти позитивних змін. Ниви засівали озимими та яровими культурами – пшеницею, житом, ячменем, кукурудзою, вівсом, соєю. Колоністи утримували коней, корів, овець, свиней та свійську птицю.
В комуні розвивалося ремесло. В 1940 році у Ліхтенталі було 6 столярних, 2 візкові, 3 теслярські, 8 пошивальних, 9 шевських майстерень та три кузні. Колоністи забезпечували себе товарами повсякденних потреб у пересувних торговців.
1870 року один з мешканців Ліхтенталя відкрив свою лавку. 1898 року створилося споживче товариство “Гармонія”, а у 1920-1921 роках додалося молочне господарство, яке приймало молоко та переробляло його на масло та сир. З успіхом йшла торгівля яйцями. До 1940 року відкрилося ще кілька крамниць.
Торговці успішно торгували зерном та усіма продуктами сільського господарства, у тому числі на великих базарах у Сараті та Арцизі.
1880 року було збудовано перший паровий млин, а 1912-1913 року – сучасний млин з мотором. Тут усі місцеві та приїжджі з сусідніх сіл мололи своє зерно на якісну муку, а на розміщених поряд маслобойках переробляли на олію семена соняшнику, льону та сої.
1902-1903 року на цементній фабриці стали виробляти кормові корита для свиней, кам’яні молотилки та надгробні плити.
Перші оселі були вкриті соломою, це було дуже вогненебезпечно, тому була велика потреба у черепиці, і 1908 року почала виробляти продукцію цементно-черепична фабрика.
Виділеної землі згодом стало не вистачати. Багатодітність та необхідність ділити землю зменшували економічну основу родин. Фінансово зміцніла комуна вже була спроможна придбати сільськогосподарські землі. Так володіння Ліхтенталя збільшилися до 8017 га землі. Громада жила, працювала й процвітала.
Село Ліхтенталь від самого початку складалося з двох вулиць. Усю землю виміряли та розділили між поселенцями. Вільне місце залишили в середині поселення для спільних будівель.
У 1842 році на цьому місці збудували маленький храм, який спочатку використовували як школу. 1852 року навпроти церкви звели школу з житлом для вчителя. 1901 року первинний маленький храм знесли, а наступного року заклали фундамент для нового, великого. Коли 1903 року кірху освячували, на Богослужіння прийшли не тільки німці, а й українці, росіяни, молдавани, болгари з усієї округи.
Кірха мала 18 саженів (від ред. 1 сажень = 2,134 метра) у довжину, 8 – у ширину, 5 – у висоту. Висота дзвіниці складала 15 саженів. Складена церква була з цегли, яку обпалювали у двох пічах, споруджених на північній околиці села. У Ліхтенталі не вистачало будівничого каменю, тому ці пічі працювали аж до самого виходу німців 1940 року.
Оскільки стара школа більше не відповідала потребам населення, бо у 1906 році село мало 260 учнів, комуна побудувала на вільному місці у центрі нову. Ця будівля збереглася досі, у ній зараз знаходиться бібліотека.
Колоністи надавали велике значення освіті. Багато дітей з Ліхтенталя відвідували школу Вернера у Сараті, здобували освіту та фах вчителя, писаря, дяка.
1940 року Бессарабію приєднали до Радянського союзу. Між СРСР та Німеччиною був укладений договір про повернення німців. Усі мешканці Ліхтенталя зважились на переселення до Німеччини. Перший транспорт з Ліхтенталя виїхав 8 жовтня, а 16 жовтня 1940 року село залишила остання колона з 300 возів, запряжених конями.
Своєю важкою старанною працею німецькі колоністи перетворили дикий степ на квітучу й плодючу землю, яка стала для них рідною. Переживши трагедію переселення та почавши усе заново у Німеччині, вони не забували Бессарабію.
Багато років ліхтентальців пов’язують дружні, майже родинні зв’язки з нащадками німецьких колоністів. Так, багато років приїжджало до села з допомогою подружжя Куно та Хедвіг Люст. Часто відвідував Ліхтенталь благодійник та меценат доктор Едвін Кельм. А історію села зберегли у своїх літописах Якоб Геєр, Георг Шрейбер та Карл Рот.
Сьогодні Світлодолинське може стати цікавим туристичним об’єктом для гостей Бессарабії. Всі, хто завітав у село, залишаються під враженням від збереженої тут автентичності та колориту. Особливе враження справляють руїни стародавньої кірхи. Стіни, складені минулого сторіччя з цегли на розчині з додаванням яєць, збереглися. За часів Другої світової у храмі сталася пожежа, згорів дах. З того часу кірха так і стоїть без даху.
Кілька років тому сільська рада, очолювана Володимиром Продановим, за фінансової допомоги бессарабських німців укріпили стіни.
“Відновити храм у його колишньому вигляді, на жаль, нереально. Але ми дуже ґрунтовно укріпили стіни, які вже руйнувалися та становили небезпеку. Наші німецькі друзі потурбувалися про те, щоб ми мали для цього все необхідне. Вони досі заходять до цієї будівлі з душевним трепетом та навіть провели тут кілька Богослужінь”, – розповів Володимир Проданов.
Але туристи зайти на територію не можуть. Огорожа закрита. Але навіть здалеку будівля кірхи вражає своєю монументальністю. Ці стіни дають уявлення, якою гарною та величною була кірха. А всередині храму досі відчувається намолена німцями атмосфера безумовної та непохитної віри в Бога, яка у всі часи допомагала їм вижити.
Інтернет-видання Бессарабії
