Ігор Дехтярьов – мабуть, друга за популярністю (після Андрія Абрамченка) людина, про яку нескінченно судачать у ізмаїльських пабликах. Всі пересуди, як правило, зводяться до одного: Дехтярьов – «кум мера», завдяки привілейованому становищу перемагає у дорогих будівельних тендерах і збагачується за їхній рахунок.

Що з цього правда? Який Ігор Дехтярьов насправді? Який він керівник, депутат, сім’янин? Який його матеріальний достаток? Та й, нарешті, чи справді він кум мерові? Про все це журналістка інтернет-видання «Махала» вирішила запитати у самого бізнесмена.

Ігор Вікторович погодився надати інтерв’ю. Прямо, без лукавства, іноді з гумором, а в деяких моментах навіть надто відверто відповідав на всі запитання.

– Ігоре Вікторовичу, Ви корінний ізмаїльчанин?

– Так, я народився в Ізмаїлі. Мама в мене суворовська, тато ізмаїльчанин.

– Хто Ви за освітою?

– Після школи закінчив будівельний технікум у Молдові, а потім вступив до Полтавського інженерно-будівельного інституту, де отримав професію інженера-будівельника.

– Чи були ще будівельники у Вашому роді?

– Так, батько та дід. Вони працювали у ремонтній групі порту. Дідусь був штукатуром-муляром, а батько керував комплексною бригадою. У виборі професії я не сумнівався жодної хвилини.

– Чому навчив Вас батько?

– Батько навчив мене працювати руками. Штукатурити та класти кладку я вмію завдяки йому.

– Який стаж Вашої трудової діяльності? З чого Ви починали?

– У мене стаж уже 42 роки. Мій шлях будівельника почався у 1984 році, коли я влаштувався працювати до ПМК-70 (пересувна механізована колона – ред.). Працював спочатку майстром, потім начальником дільниці. Ми займалися спецроботами: копанням котлованів, прокладанням магістральних мереж, водопроводів, каналізації, благоустроєм об’єктів, ремонтом доріг, тротуарів.

– Як з’явився «Роднік»?

– Діяльність ПМК-70 завершилася у 1998 року, тоді перед працівниками постало питання: відкривати окреме підприємство чи філію? Вирішили попрацювати з ТОВ «Сервіс-моторс», його власником та керівником був Володимир Олександрович Селезньов. Відкрили філію цієї компанії. А через рік, у квітні 1999 року, на базі філії створили приватне підприємство «Роднік», співробітниками якого стала більшість працівників колишнього ПМК-70. Цього року «Роднік» відзначив 25-річний ювілей.

– Хто вигадав назву?

– Я. Філія, з якої ми починали, називалася «філія ТОВ «Сервіс-моторс» – «Сервіс-моторс-будівельник». Коли я вимовляв цю назву, не кожен міг зрозуміти з четвертого разу. Тому я вирішив, що нова має бути лаконічною і зрозумілою. Щоправда, перші роки перевіряльники приїжджали до нас із уявленням, що це не будівельне підприємство, а якась ліва структура. Вони були впевнені, що будівельне підприємство так назвати не можна.

– Хтось залишився з першого складу «Родніка»?

– Так. Окрім моєї дружини Міли, у нас працює механіком Володимир Миколайович Коваленко.

На момент утворення «Родніка» багато людей було у віці, вони вже пішли. Володимир Олександрович Дибовський працював виконробом. Декілька тижнів тому ми його поховали. Бригадир Віктор Ілліч Бобров – теж уже покійний. Були гарні спеціалісти. Взяти, наприклад, виконроба Валентина Олександровича Тамбовського, таких, мабуть, уже немає в Україні.

– Яка сьогоднішня чисельність штату та середній вік працівників?

– Колектив трошки омолодився, у середньому це 40 років. Наймолодшим – 21-22 роки.

До повномасштабної війни у ​​нас офіційно працювало близько 40 осіб, сьогодні їх 28. Крім цього, є працівники, з якими у нас укладено трудові угоди.

Це та «кість», яку завжди можна наростити. Хоча зараз це робити набагато важче. Троє працівників «Родніка» воюють на передовій. Є, на жаль, і загиблий. Це наш водій навантажувача Володимир Степанович Чернов, він із Нової Некрасівки. З першого дня пішов добровольцем, загинув під Бахмутом.

– Ви знаєте особисто кожного свого працівника? Чи можуть вони до Вас звертатися з якимись проханнями?

– Так, звісно, ​​знаю всіх. Ми спілкуємося з ними, коли я їжджу об’єктами, та й до офісу приходять, дзвонять. Усі робітники мають мій номер. Вони знають, що я сплю з мобільним телефоном, і якщо раптом щось трапилося, можуть зателефонувати навіть уночі.

– Чи вчасно працівники отримують зарплату? Який її рівень?

– Сьогодні рівень зарплати у всіх будівельників у місті приблизно однаковий. Бувають затримки виплат на тиждень-два. Але в будь-якому разі я намагаюся якісь фінанси виплачувати щоп’ятниці, бо людям важко. Минулого і цього року не було такої п’ятниці, щоб працівники взагалі нічого не отримали.

– Із чим пов’язані затримки?

– Із невчасним фінансуванням. По об’єктах, які відносяться до першої черги з платежів, проплати, зазвичай, проходять досить швидко. А ті, що належать до другої черги, затримують. Так, за станцію швидкої допомоги, яку ми закінчили, вже третій місяць не можемо отримати гроші. За ПЛР-лабораторію також ще не отримали. Такі об’єкти тягнуть назад та заважають нормально працювати.

– Ви казали, що ваша дружина Міла працює з Вами. Чим вона займається? Хто ще з членів сім’ї працює у «Родніку»?

– Міла – головний бухгалтер. У «Родніку» працюють ще двоє синів. Денис закінчив Одеський інженерно-будівельний університет, працює головним інженером підприємства. Олежка навчався в Одеському політехнічному університеті, він механік за фахом, працює заступником з виробництва.

– Рішення синів працювати в «Родніку» було самостійним чи Ви наполягли?

– Денис та Олежка підходили порадитися, куди йти вчитись. Але я їм сказав: «Ні, хлопці, нічого я вам не радитиму. Як вважаєте за потрібне, так і чиніть». Це однозначно їхній вибір.

– Чи важко працювати з родичами?

– Це треба у них спитати (сміється). Я думаю, що їм тяжко зі мною. У моїй роботі немає такого – це син чи дружина. Але щосуботи ми збираємося разом із сім’єю за одним столом, спілкуємось. Про роботу ніколи не говоримо. А в понеділок розпочинається робота, і того, що було у суботу, немає.

– Ігоре Вікторовичу, міський голова Андрій Абрамченко справді Ваш кум?

– На це запитання завжди відповідаю так: «Я не можу бути кумом кожного міського голови». Хоча є приказка – «ніколи не кажи ніколи». Але тут багато «якщо». Якщо Андрій В’ячеславович не закінчить, скажімо так, свою чоловічу діяльність, і в нього з’явиться ще одна дитина, що ймовірно, і якщо він запропонує мені її хрестити, що малоймовірно, то, можливо, я колись стану його кумом. Але це малоймовірно. Хоча якщо така пропозиція надійде, я не відмовлюсь (сміється).

– Ви з мером друзі?

– Друзями ми ніколи не були. Ще до того, як стати міським головою, він мені запропонував взяти участь у організації та роботі футбольного клубу «Бриз», щоб дати поштовх цьому напрямку у спорті. Я погодився. То були нормальні людські стосунки, не товариські чи дружні.

Сьогодні відносини суто виробничі. Часом вони мене напружують, тому що важко працювати в режимі, коли тебе постійно женуть, женуть, женуть і женуть. Від Андрія В’ячеславовича чую лише зауваження, за весь час роботи жодного слова подяки мені не сказав. Щоб хоч раз промовив: «Все добре, молодець, гарно зробив»… Ні, він просто промовчить. Тобто два варіанти: або зауваження у збоченій жорсткій формі, або промовчить.

– Останніми роками громадськість уважно стежить за тендерами. Кажуть, що Ви перемагаєте у «найласіших» торгах завдяки «кумівству з мером». Як все це відбувається насправді?

– Ми бачимо у Prozorro оголошення про тендер, готуємо документи та беремо участь. Цього року з усіх торгів тільки в одних ми мали конкурента, і ми не стали з ним боротися.

Важко сьогодні працювати, не вистачає як професіоналів, так і робітників. Але виконувати завдання треба. Я буду радий, якщо хтось із будівельних підприємств підставить мені плече, та й не тільки мені, а й іншим підприємствам, які витягують із величезними зусиллями об’єкти.

Чому ми беремо участь у торгах в Ізмаїлі? Ми живемо у цьому місті, не до Одеси ж нам їхати.

– Який прибуток особисто Ви як власник бізнесу отримуєте від тендерів?

– За сумами тендерів здається, що все класно. Але зарплати працівникам, податки, накладні витрати за матеріали, оренду за землю площею 1,6 га, витрати за транспорт, техніку, охорону, електроенергію – це все треба платити. Більше того, дороге обладнання, яке встановлюється на об’єктах, як, наприклад, у ПЛР-лабораторії, також входить у цю суму.

Щоб ви мали уявлення, наведу цифри. У 2023 році ми брали участь у тендерах загальною вартістю 85 мільйонів гривень, мій прибуток від цієї суми склав 155 тисяч гривень. І це за рік, тобто у середньому близько 13 тисяч гривень на місяць.

– Чи доводилося Вам відмовлятися від якихось об’єктів?

– Так. Наприклад, у Болграді ми відмовилися від будинку Малевінського. Пам’ятка архітектури, досить цікавий об’єкт. Почали роботу, отримали проектну документацію. Не знаю, хто її робив, але як можна монолітне перекриття підвалу оперти на стіни з черепашника, покладені на пісок-цеглу? Я як інженер-будівельник розумів, що все це впаде, тому встановив металеві стійки, замонолітив їх, зробив під ними фундамент. Це лише один аспект, але так у всьому.

Говорити хоч про якийсь прибуток на цьому об’єкті важко. Ми двічі розривали договір. Перший раз через те, що ціни на матеріали виросли, вдруге через відсутність авансу.

Так, в Ізмаїлі сьогодні за договорами підряду аванси теж не платять, тому доводиться «витягувати», але взяти на себе ще й Болград я не міг. Крім того, ми маємо у нашому місті достатньо завдань, які треба виконувати. Укриття, магістральні мережі, що рвуться від навантаження, дороги, що розбивають зерновози.

– Ваша компанія займається ремонтом доріг. У вас є спеціалісти з відповідною освітою?

– Наші виконроби, інженери-техніки та інженери-будівельники мають будівельну освіту. Будь-який будівельний вищий навчальний заклад чи технікум без розділу «Дороги» не закінчиш.

Але асфальтовим покриттям «Роднік» не займається. У нас немає асфальтного заводу. Ми робимо перехрестя з бетонним покриттям. Минулого року зробили перетини вулиць Запорізьких козаків – Білгород-Дністровської, Хотинської – Свято-Нікольської, Григорія Сковороди – Свято-Нікольської та Української – Придунайської.

– А завод із виготовлення тротуарної плитки у вас є?

– Так. У 2013 році Олександр Опанасович Піпа – директор підприємства «НАРТЕКС» в Одесі, він сам ізмаїльчанин, запропонував мені організувати в Ізмаїлі цех з виробництва плитки з відповідним поділом дивідендів. До 2021 року ми працювали спільно, а потім, на прохання Олександра Опанасовича, «Роднік» викупив частину обладнання та став самостійно виробляти плитку.

– Чи проводиться аудит об’єктів, виконаних «Родніком»?

– Проводиться, звісно. Кілька тижнів тому в нас закінчився обласний фінансовий аудит, раніше це називалося КРУ. Перевіряли УЖКГ, а разом із ним і підрядників.

Це було дуже жорстко. За період з 2021 по 2024 рік із 191 договору великих було 56. Три дні з ранку до вечора по ним проводилися контрольні обміри, камеральні перевірки, вирубування всіх підстав з метою визначити повний «пиріг» дорожнього покриття. Бухгалтерія показувала свої документи. На щастя, приїхали досвідчені люди, які працюють не один день у цій структурі.

– Які результати?

– Були технічні зауваження, які ні на чому не позначилися, без цього просто не буває. А загалом все добре.

– Як часто проводяться такі аудити?

– До цього проводився наприкінці літа 2021 року. Це планові перевірки. Ми, будівельники, розуміємо, що об’єкт не залишиться неперевіреним.

– Ігоре Вікторовичу, назвіть знакові об’єкти, якими займався «Роднік».

– Інтерклуб, ДК ім. Шевченка, ТЦ «Дельта», спорткомплекс на І. Франка, соцжитло на Покровській, 34, морвокзал, ПЛР-лабораторія у міській поліклініці, моніторинговий центр на Соборній, 38.

– На яких із них Вам було особливо цікаво працювати?

– Спорткомплекс. Там є серйозна система вентиляції, кондиціювання, опалення, басейнове обладнання. ПЛР-лабораторія – теж цікавий об’єкт. Вона містить багато сучасного медичного обладнання, для мене досі невідомого. Про «чисту кімнату» я теж ніколи не чув. 

Але найпершим цікавим та складним для мене об’єктом був ДК ім. Шевченка. Ми його реконструювали у 2004 році. Я тоді дуже переживав. У роботі з подібними об’єктами є багато нюансів. Наприклад, для створення акустики структурна фарба на стінах залу для глядачів повинна мати певний діаметр.

Музичне та сценічне обладнання мало бути професійним. У пошуках субпідрядника з постачання музичного обладнання я проводив внутрішні торги. Тоді вони проходили не в Prozorro, а збиралась комісія. Запросили потенційних учасників. З Києва приїхали кілька фірм, з Харкова, з Одеси. І, зрештою, ми зупинилися на одеському «Реал мьюзику». Потім скандал такий був (сміється). Ті, хто програв, приходили, обурювалися: «Як же так? В нас же дешевше!» А я їм говорю: «Погляньте, що написано. У вас побутове обладнання, а потрібне професійне для театрів!»

У губернатора Гриневецького тоді було бажання зробити не Палац культури, а театр. Тому ми прагнули до постачання обладнання, яке б відповідало театральним вимогам.

А ось сценічне обладнання монтували харків’яни, щоправда, назву фірми вже не пам’ятаю, таки ж 2004 рік.

– Минулого року від прильотів шахедів постраждали деякі Ваші об’єкти. Що ви відчули?

– Постраждав інтерклуб, він був моїм першим об’єктом. Ми будували його з нуля. У ніч прильоту там мешкав працівник київської фірми, яка здійснювала шеф-монтаж «чистої кімнати» у ПЛР-лабораторії. В інтерклубі гарне укриття із монолітними колонами. Я знаю, як ми будували цей будинок. Там, навіть якщо було б пряме влучення, люди у ​​підвалі не постраждали б.

До прильоту будівля інтерклубу була в такому стані, начебто вчора збудована. Лінолеум не змінювався з 2000-го року, а виглядав як свіжопостелений. Відчуття після прильоту, звісно, ​​важке, не можу його передати. Морвокзал теж шкода. В нього дуже багато праці було вкладено.

– Ігоре Вікторовичу, чи часто городяни звертаються до Вас як до міського депутата за допомогою?

– Я вже п’яте скликання депутат. Люди звертаються, часто і з різних питань. Наприклад, просять допомогти розігнати наркопритони в багатоповерхівках, оскільки мешканці під’їзду страждають від смороду, що походить від таких квартир.

Також часто просять поставити урни, лавочки. Зараз подібне фінансувати не можна, тому ми потихеньку самотужки робимо.

– Городяни в соцмережах часто пишуть про те, що, здебільшого, увага та фінансовий потік спрямовані на центр, а на околицях бруд та бездоріжжя. Як Ви це прокоментуєте?

– У мене теж ґрунтова дорога, на якій ніколи не було асфальту. А живу я в центральній частині міста, за двісті метрів від дитячої поліклініки, на Пароплавному провулку. Тобто, роботи ведуться без поділу: це центр, а то периферія.

А от скажіть, останніми роками коли ви бачили, щоб в оголошенні «куплю квартиру» писали «в районі Південного не пропонувати»? Сьогодні райони Південного та Фортеці облагороджені, там є торговельні дворики, вони стали зовсім іншими, не тими, що раніше.

– Щодо Південного та Фортеці згодна. А ось що про Гудзовку? Вона була прописана окремим багатообіцяючим пунктом у виборчій програмі Андрія Абрамченка у 2015 році. Було навіть розроблено план її благоустрою. Що завадило втілити в життя?

– На бюджетних комісіях, які я очолюю, з комунальним господарством ми не стикуємось, тож не можу відповісти на це питання. Скажу лише, що багато зроблено, зрозуміло, що не все вийшло.

– Як Ви вважаєте, доцільно витрачати бюджетні кошти на ті об’єкти, які сьогодні у місті будуються чи реконструюються?

– Думаю, так. Але іноді замислюєшся. Чим ми сьогодні займаємось? Аварійними бетонними перехрестями, укриттями, військовими об’єктами. А скільки можна було б побудувати соціальних об’єктів, якби війни не було. Вже, напевно, місто збудувало б дитячий садок біля спорткомплексу, здали б в експлуатацію стадіон. До війни по ньому була готова проектна документація, оголошено торги і навіть визначено підрядника. Якби не було війни, з’явився б ще перелік хороших знакових об’єктів, крім дрібнички.

– Ігоре Вікторовичу, деякі городяни пишуть, що Ви розбагатіли на тендерах. Скільки у вас машин, квартир, якщо не секрет?

– Почну з машини. Ви її бачили, це Toyota Corolla, випущена у 2003 році. Ну, дуже хороша машина! Маленька, мало палива їсть, дуже зручна. Іншої мені не треба. Це машина моя та Міли, у нас вона одна на двох.

Маю два будинки. Один на Барановці, я його сам будував. У ньому живе син Денис із сім’єю. Інший будинок – батьківський, який знаходиться на Пароплавному провулку. Ми з Милою та синами сюди переїхали у 2002 році. Спочатку це був саманний будинок площею 49 квадратів. Ми в ньому жили і потихеньку робили реконструкцію. Приєднали до будинку двоповерхову прибудову. Наразі загальна площа становить 119 квадратних метрів. З нами живе родина Олежки. Площі нам усім достатньо. Вважаю, що від диванчика, на якому дивишся телевізор, до холодильника, де лежать фрукти чи вода, має бути не більше 2,5 метрів.

– Садом і городом займаєтесь самі?

– Так, у нас з Милою поділ праці. Я відповідаю за город, вона за квітник, але, коли потрібно, підставляємо плече один одному. Після вечері завжди йду в город попрацювати півгодини.

На запрошення Ігоря Дехтярьова журналістка «Махали» побувала у нього на подвір’ї. Затишний двір з великою кількістю квітів у горщиках, квітник з чорнобривцями та садовими фігурками-жабенятами, невеликий город, сад. Все дуже продумано та компактно, доглянуто. Прополоті грядки з буряком, морквою, перцем, по-господарськи підв’язані помідори, огірки. З дерев – яблуня з райськими яблучками, інжир, абрикоси та інше. Тут панує якась тінисто-прохолодна та безтурботна атмосфера.

Немає тут дорогих породистих тварин. Тільки старенький дворняга Рекс та сіро-біла кішка Марфа.

На дворі стоїть довгий стіл, за яким по суботах сім’я збирається повним складом. У простій, позбавленій вигадливості обстановці відчувається господарність та працьовитість власників. 

Ігор Дехтярьов простодушно розповідає, як з Милою вони консервують компоти, квасять огірки, а потім банки спускають до невеликого підвалу. Розповідає про дітей та онуків, імена малюків вимовляє лише у зменшувально-пестливій формі – Яночка, Кирюша. Розповідає про те, як прижилися і пішли на зріст кілька кущиків кволих помідорів, які йому шкода було викинути. Він посадив їх окремо, щоб дати шанс. Про сорти винограду та інжиру. Один із сортів останнього, за його словами, має яскраво-оранжевий колір та дивовижний смак, «такого ні у кого немає». Слухаєш цього чоловіка і відчуваєш, наскільки він любить свою родину, свій дім, своє господарство, своїх домашніх тварин.

– Андрій В’ячеславович часто приїжджає до вас у гості?

– Приїжджає, але не часто.

– І що він каже стосовно Вашої дороги без асфальту? Чи обіцяє щось?

– Якби він хотів її зробити, не мовчав би, а так мовчить.

– У Вас двоє синів, а скільки онуків?

– Теж двоє. У Дениса – Яночка, їй чотири роки, у Олежки – Кирюша.

– Як Ви виховували синів?

– Тільки власним прикладом. Треба розуміти, на яких ідеалах та принципах ти виховуєш своїх дітей. Те, що ти кажеш удома за обіднім столом, вони чують, розуміють та вбирають. І коли ти постарієш, вони стоятимуть на тих самих ідеалах, на яких сьогодні стоїш ти. Олежці та Денису вже по 33 роки. Коли я спілкуюся із замовниками, чую думку про своїх дітей. Було б щось не так, вони б мені сказали.

– Я звернула увагу на Вашу чудову пам’ять, Ви пам’ятаєте дати, імена, подробиці подій. Якось її тренуєте?

– Так. Запам’ятовую номери мобільних телефонів. А ще роблю аналіз трудового дня. Після роботи приїжджаю додому, вечеряю. Потім аналізую минулий день, роблю роботу над помилками, подумки накидаю план наступного дня. А вранці за чашкою кави його коригую, теж подумки, нічого не записую. Коли приїжджаю на роботу, знаю, про що я говоритиму на нараді, чим займатимуся цілий день.

– Ігоре Вікторовичу, як Ви ставитеся до негативних публікацій про Вас?

– Справа в тому, що я їх не читаю. Пару фраз, сидячи ввечері на дивані, мені може прочитати Міла. Але так, щоб я взяв мобілку і читав, такого немає. Мені є чим займатися.

Скажу, що так було завжди. Повернуся до 2004 року, коли ми закінчили роботи у Палаці культури ім. Шевченка. У мене тоді була думка: так, як ми зробили цей об’єкт, ні в кого не зможе повернутись язик, щоб обпакостити та навести купу перевірок. І обпакостили, і навели купу перевірок.

У мене з цього приводу давно настав момент звикання.

– У часи, коли буває важко на серці, що Вам здіймає дух та мотивує далі працювати?

– Моя сім’я, моя дружина Міла. Її підтримку я відчуваю завжди, скрізь та у всьому. Вона завжди поряд, все бачить. Хочу сказати, що це дуже важливо, коли наприкінці робочого дня тобі хочеться їхати додому.

– Дякую Вам за приділений час та за Вашу відвертість.