Якщо ви опинитеся в Котловині Ренійської громади і рухатиметеся від дитячого садка у напрямку колишньої сільської лікарні (вул. Василя Гурика, колишня Жовтнева), то на одному з перехресть, ліворуч, вам зустрінеться занедбане домоволодіння. Точніше навіть ціле подвір’я з будинком і спорудами, що відносяться до нього, в яких лікарня багато років тому, власне, і розміщувалася. Судячи з величезної території, дореволюційної ліпнини на фасаді та наявності власного колодязя у дворі, стає очевидно, що за старих часів це подвір’я явно належало дуже багатій людині. Як виявилося, так воно і є: до приходу радянської влади тут жив із родиною Федір Іванович Ангелов, 1880 року народження, найбагатший поміщик Котловини (тоді Болбоки) і, не виключено, усієї Бессарабії, більш відомий нащадкам на своє прізвисько – Коліган.
У селі, звичайно, добре знають, кому належала колишня садиба, яка, на жаль, після переведення лікарні в сучасну будівлю в центрі з роками прийшла в запустіння, але все ж таки залишається однією з місцевих пам’яток поряд, скажімо, зі старовинними колодязями, яких у Котловині достатньо багато.
Не менш цікава, ніж сама садиба, сімейна історія його колишнього власника, яка свого часу обросла безліччю чуток. Дуже багато було розмов про золото Колігана і що хтось скористався ним нечесним шляхом (на свою біду, бо золото нібито було прокляте), але при цьому оповідачі ніяких доказів навести не могли, бо чули від інших, а ті, своєю чергою, ще від когось. Як воно було насправді, могли знати лише члени сім’ї, серед яких чоловік нині покійної онуки поміщика, ветеран праці Георгій Петрович Долапчи. Він і розповів журналісту «Махали» сімейну історію Колігана, яку з повною підставою можна назвати сімейною трагедією.
У Федора (гагаузькою Тодор) був брат, його звали Іваном (Вані). Коли вони подорослішали та стали сімейними, їхній батько Іван Миколайович Ангелов віддав братам у спадок свої 300 десятин землі, де на одній частині площі були посаджені виноградники, дуже плодовиті, з куща отримували по 25-30 кг винограду. Плантація виноградників була біля «чаїр», тому й називали ці місця «чаїр баалари» (виноградники). За природною красою ці місця славилися, як райський куточок. Брати завжди обробляли рослини разом.
«Одного разу, працюючи на просідку, під кущем кореневої системи рослини сапка вдарилася об щось тверде, схоже на камінь. Так як рядки брати обробляли один з одного боку, а другий з іншого, обидва одночасно натрапили на цей камінь. Почали розпушувати землю, глибше та глибше. Коли витягли найбільший камінь, під ним опинився глиняний посуд, доверху наповнений золотими монетами та коштовностями. Брати зраділи, але зовсім ненадовго. Все золото забрав собі Федір. Брати посварилися до ненависті (як сини Адама та Єви). Іван прокляв і золото, і Федора, забрав сім’ю та поїхав до Румунії. До кінця життя там і лишився. А Федір відбудував будинок, купив ще землі та довів свої площі до 600 га. Як розповідала дочка Олена Федорівна: «Батько працював до знемоги, іноді кров струмками текла з носа, але поки не знайшов золота, багатим не став», – сказав Георгій Петрович, додавши, що на наших землях споконвіку земля дає небагато, і щоб працювати не на збиток, користувалися найманими наймитами. Але й самі господарі працювали разом із ними, усією родиною, на світ і дотемна. Орали, сіяли, прибирали, але завжди без грошей — через непомірні румунські податки, неврожай і так далі. Кліматичні умови теж не завжди сприяли отриманню хорошого врожаю.
«У сім’ї Федора Ангелова було троє синів, Матей, Гогуш і Мітіш, і дві дочки, Олена та Марія. А прізвисько Коліган він отримав ще в дитинстві. Раніше батьки в нашому селі своїх дітей привчали, щоб вони запам’ятовували свій рід: «Коли запитають, чия ти дитина, мала назвати спочатку прадіда, потім діда, батька і наприкінці своє ім’я». Оскільки діда у селі всі звали Колі-ага («ага» по-турецьки – брат), він і перераховував: Ангелін (від цього кореня та прізвище) Колі… ганнин («заковтуючи» букву), Ванінін Тодуру. Так і закріпилося за ним з дитинства прізвисько Коліган», – продовжує наш співрозмовник.
Георгій Петрович зазначив, що це був скупий, але працьовитий, вихований та інтелігентний трудівник, який ніколи не підвищував голосу на своїх найманих працівників, постійно разом з ними працюючи. Єдиний виняток робив, коли сидів за столом один, дотримуючись етикету.
«Федора Івановича одного разу було запрошено делегатом з Бессарабії на якийсь державний захід, який проводив цар Микола II (Кривавий), який подарував йому ікону в людський зріст, яку пізніше вкрали з нашої церкви», – зазначив він на цікавий факт із біографії свого родича.
Якось Коліган їхав селом на своєму фаетоні і бачить, що його зупиняє циганка. У ті часи цигани таборами їздили селами, розташовувалися на околиці і тижнями бродили селами: паяли, лудили, ворожили тощо. Настирна жінка впертим пронизливим поглядом стала попереду коней і зупинила їх.
«Коли вони встали, підійшла до нього і каже: «Барін, я погадаю тобі, передкажу, що на тебе чекає у твоєму житті». Він спершу і слухати не хотів її, але мастита ворожка-провісниця вмовила, і він погодився: ну, бреши, мовляв, що можеш. Коли та погадала, задумалася, подивилася на нього довгим похмурим поглядом, відвернулася і почала йти, говорячи: «Барін, я тобі нічого не скажу». Тоді Ангелов простяг їй гроші і торкнувся кучера їхати. Циганка взяла гроші і сказала: «Баріне, ти дуже багатий, але все, що я можу тобі сказати: на твоїх похоронах не буде і трьох зернят на коливу». А він каже: «З моїм багатством і трьох зернят не буде? Ти дуриш, циганко!» Тоді вона повернулася і каже: «Запам’ятай, пане, багатство до одного дня, а бідність вічно». Повернулася і пішла. Все це він розповів у колі своєї родини, а донька Олена Федорівна розповіла своїм дітям», – продовжує Георгій Петрович.
У 1944 році Колігана і трьох його синів репресували і викрали в Сибір, в Томську область, а двох дочок залишили, оскільки вони були одружені і мали дітей. Ось як про цей період життя сім’ї розповідала дружина Георгія Петровича та онука Федора Ангелова Пелагея Миколаївна Долапчи (у дівоцтві Арнаут), її спогади увійшли до книги «Історія села Котловина (Болбока). 1812-2012 рік», автор-упорядник Є.Х. Яманди: «Моя мама, Арнаут Олена Федорівна, була на той час заміжня, тому вона залишилася разом зі своєю сестрою Марією жити в Котловині. Те, що вони пережили, не можна назвати життям, це було суцільне пекло. У мами із 12 дітей вижили лише троє. Маму та її сестру замучили викликами до сільської Ради, де їх катували, щоб вони віддали золоті вироби родини Коліган (це прізвисько мого діда). Мою тітку, Марію Федорівну, піддали нелюдському катуванню, повісили у дворі сільської ради ногами вгору (тоді жінки не носили спідню білизну), вона не витримала сорому і болю, померла від розриву серця. Під час катування був присутній мешканець нашого села на прізвисько Тасан, ретельний виконавець. Троє дітей тітки Марії, що залишилися, були оформлені в дитячий будинок як сироти».
Після політичної відлиги 1956 року репресовані поверталися до своїх домівок. Але з родини Ангелова до Котловини місцева влада нікого не пустила. Усі ґрунтувалися у Вулканештах, Чадир-Лунзі, у Болграді. Одна родина мешкала навіть у селі Нагірному Ренійського району, де невістка Ангелова згоріла від примусу, що розірвався.
«1944 року, коли наш край звільнили від румунських окупантів, у будинку Ангелова була відкрита лікарня на 25 ліжко-місць. Вона обслуговувала два села – Котловину та Плавні. А наприкінці 50-х років у село приїхала онука Ангелова із Чадир-Лунги – Санда. Щоб самій не «засвітитися», вона розшукала родичку, яка працювала в лікарні, і розповіла, що на горищі кухні лікарні, біля димаря, є схованка, де захований великий пакунок із золотом, і його треба непомітно дістати та поділитися. А коли жінка забирала пакунок, її помітили ще двоє. Її налякали і довелося поділитися на трьох, а Санді сказали, що у схованці нічого не було. Ці троє відбудувалися, загоїлися, але прокляте золото їм теж пішло не на користь. Усі троє закінчили сумно…», – розповів Георгій Петрович.
Ще одна цитата зі спогадів його дружини Пелагеї Миколаївни, внучки Колігана: «Не можу не згадати розмову тата і мами все про те саме прокляте золото. Коли ми приїхали з Уралу у 1956 році до Котловини, перебудували будинок, влаштувалися – життя налагодилося. І ось одного разу серед ночі двері в мою кімнату залишилися прочиненими і чую, як батько переконував матір, що треба позбавитися цих золотих коштовностей, які стільки горя і страждань принесли нашим сім’ям. Батько говорив: «Я не хочу, щоб наші діти теж страждали». Мабуть, вирішили позбутися їх, бо батько серед ночі піднявся і пішов, а під ранок, коли повернувся, сказав: «Їх вже не знайде і чорт». Проклятий братом Іваном золотий скарб Колігана збагатив, але рідних і його не ощасливив. І під яким сибірським деревом чи в болоті лісоповалу захований його прах, ніхто з рідних та близьких так і не впізнав. Справити колів не було з чого, циганка передбачила правду».
«Невинно занапащені людські долі… Скільки їх було? За радянського режиму заможних, справжніх сільських господарів, здатних виробляти продукти харчування, забезпечувати населення хлібом насущним і творити благо для людей, які були працьовитими, знатними, порядними, робили ворогами народу, гнали до Сибіру на закриті будови, лісоповали, шахти тощо з каторжними умовами праці. Через війну отримали голодомор, геноцид (дослівно: вбивство роду). А коли Україна стала незалежною і олігархи стали дерибанити країну під модним словом «бізнес»: влаштовану та ошатну, як наречена, опанувавши за безцінь великі та малі підприємства, збагачуючись, заганяючи людей у злиднів, розганяючи їх по світу, розвалюючи багату державу, відкрито розбазарюючи «цивілізованим» шляхом – хіба це справедливо?», – сказав на завершення Георгій Петрович.
Інтернет-видання Бессарабії
