Інтернет-видання «Махала» побувало в гостях у мешканки Кам’янського Арцизької громади – Тетяни Пантеліївни Велікової (Бурлаченко в дівоцтві), якій в серпні цього року виповнилося 96 років і вона по праву носить титул найстаршої жінки села.
Тетяна Пантеліївна зустріла нас широкою посмішкою на обличчі, яке досі зберегло сліди колись яскравої краси. Нажаль вона вже декілька років майже не чує, але нам вдалося поспілкуватися з її сином – Іллєю Олексійовичем Веліковим, який доглядає за старенькою мамою й охоче розповів нам історію її життя.
Народилася довгожителька в селі Ташлик Королівської Румунії у великій родині, в якій росло п’ятеро дітей: Євдокія 1920 р. н., Корній 1921 р. н., Арсеній 1923 р. н., Микола 1925 р. н. і наша героїня пані Тетяна, яка народилася 20 серпня 1927 року.
Батько, Бурлаченко Пантелій Опанасович 1895 р. н., на момент початку Першої світової війни служив в рядах російської армії, але на фронті ніколи не був. За бездоганну службу дослужився до чину унтер-офіцеру. Після служби в армії повернувся додому вже з нареченою Наталею. Знайомство батьків Тетяни Пантеліївни відбулося за цікавих обставин. Родина Наталки мала у власності шинок, який був розташований поряд з військовою частиною, де служив Пантелій в м. Одеса. Там у цьому шинку Пантелій та Наталка познайомилися, закохалися один в одного і вже ніколи не захотіли розлучатися. Приблизно в 1917 році відбулося їхнє весілля і пара оселилася в Ташлику.
Вже у Ташлику Пантелій опанував професію столяра і згодом став одним з найкращих майстрів у своїй справі: перекривав дахи, робив вікна і двері, меблі. Чоловік завжди мав свіжу копійку і тому родина ніколи не бідувала.
Мати пані Тетяни – Велічко (дівоче прізвище) Наталя Яківна все життя була домогосподаркою оскільки могла собі це дозволити, бо чоловік добре забезпечував родину. Була хазяйновитою дружиною, на плечах якої лежало ведення хатніх справ та догляд за дітьми, але згодом вона захворіла на туберкульоз суглобів і в хатніх справах їй довелося покладатися на старшу доньку Дуню.
Пантелій Опанасович помер в 1970 році, а Наталя Яківна – рівно через десять років. Все життя вони були опорою своїх дітей, опікувалися ними, підтримували, забезпечили професією.
За словами сина Тетяни Пантеліївни вона не пам’ятає у якому віці пішла в школу, але навчання давалося їй вкрай важко.
«Вона жила на руській (українській) стороні села де всі розмовляли українською мовою. У школі румунські вчителі всіх дітей змушували говорити лише румунською, за непокору карали та сварили. Мама до цього дня при згадуванні «domnule profesor» (пан учитель) здригається» – розповідає Ілля Олексійович.
Під час навчання в школі Тетяна підробляла нянечкою дітей Миколи Пославського – лікаря, який займався приватною лікарською практикою і був достатньо заможною людиною в Ташлику. Але в 1941 році Пославський був репресований радянською владою і Тетяна залишилася без роботи.
«Під час роботи у Пославського мама побачила як шляхетно жили інтелігентні люди, якими вони були вихованими, який порядок царював в їхньому домі, вона навіть звертала увагу на те, як у родині лікаря сервірували стіл – саме там вперше в житті вона побачила сервіз з маленькими чашечками, блюдцями та ложечками. Життєвий досвід, який мама набула у цієї інтелігентної родини, став для неї зразком як треба жити і вона пронесла його через ціле життя.» – згадує пан Ілля розповіді Тетяни Пантеліївни.
В 1944 році з села Ташлик було вигнано румунських окупантів. В Ташлику почали організовувати колгоспи і батьку Тетяни запропонували роботу в сільраді. Новоутворені колгоспи потребували спеціалістів в різних галузях, тому влада направляла на курси за різними спеціальностями жителів Ташлика, які хотіли опанувати нову професію за державний кошт. В 1946 році батько відправив Тетяну до міста Білгород-Дністровський на курси бухгалтерів.
Про голодомор 1946-47 років Тетяна Пантеліївна нічого поганого не пригадує. Розповідала сину, що їхня родина жила в достатку, як і більшість родин в Кам’янському.
«Село було багатим, жителі переважно були запасливими і саме це їх врятувало від голоду у складні 1946-47 рр. Звичайно найбіднішій прошарок села ледве зводив кінцівки з кінцями, але таких людей, по-перше було в меншості, а по-друге – навіть серед них масового голодного мору не було. Хоча бувало таке, що найбідніші люди виносили на місцевий базар якісь свої речі для того, щоб обміняти їх на шматок хліба. Мій батько був в ті роки нареченим мами і працював на ташликському млині. Раз на тиждень він привозив додому пів-мішка свіжозмеленого борошна, а коли періодично навідувався до мами в Білгород-Дністровський привозив їй великі гарні хліби у якості гостинців.» – переказує син спогади матері.
У 1947 році Тетяна Пантеліївна закінчила Білгород-Дністровську школу бухгалтерів, стала фаховим бухгалтером та повернулася в Кам’янське. А вже у 1949 році, у віці 22 років, вона вийшла заміж за свого обранця з яким зустрічалася декілька років – Велікова Олексія Дмитровича 1926 р. н. За рік в подружжя народилася дівчинка Марія. На жаль у віці 2 місяців дитина захворіла, медицина тоді ще була слабкою і лікарям місцевої лікарні не вдалося врятувати її.
У 1952 році в родині з’явилася друга дитина – син Ілля, який став єдиною радістю для своїх батьків, оскільки більше дітей в подружжя не народилося.
Чоловік Тетяни Пантеліївни деякий час після одруження продовжував працювати на млині вальцевим, а потім довгий час, аж до самої пенсії пропрацював на Главанському заводі на якому різав камінь. Олексій Дмитрович був доволі грамотною людиною: закінчив 7 класів румунської школи з гарними результатами, знав всі мови Бессарабії, був начитаним і любив з друзями спілкуватися на політичні теми. Але помер ще в 1986 році від раку кістки спинного мозку.
За роки професійної діяльності Тетяна Пантеліївна змінила декілька місць роботи. Свій професійний шлях вона розпочала в якості бухгалтера у сільпо, згодом влаштувалася у профком на Главанський завод, а останнім місцем роботи для неї стала місцева лікарня, де вона спочатку працювала також бухгалтером, а потім завгоспом до пенсії. За багаторічну сумлінну працю була нагороджена званням «Ветеран труда».
На пенсію жінка пішла у 1982 році і присвятила свій час відпочинку та веденню домашнього господарства. Коли їй запропонували стати касиром в церкві, як дуже досвідченому бухгалтеру з багаторічним досвідом, жінка погодилася, а згодом увійшла навіть до церковної двадцятки прихожан, які займалися вирішенням надважливих церковних питань.
З роками здоров’я бабусі почало слабшати. У 2019 році, після падіння та перелому кістки ноги, її сину Іллі, який жив в Кілії, довелося переїхати в Кам’янське, щоб доглядати за старенькою матір’ю.
Інтернет-видання Бессарабії
