Олександр Барон – етнічний болгарин, відомий фотограф на півдні Одещини. Виставки його робіт проходили в багатьох містах України та Болгарії. Основа його творчості – художня фотографія, здебільшого портрети в етностилі. Але війна змусила Олександра стати фотографом-документалістом. Він побував на деокупованих українських містах та створив фотовиставку для того, щоб світ дізнався про біль та страждання, які довелося пережити українському народові.
Назви цих міст відомі в багатьох куточках світу. Але це пов’язано не з туристичними локаціями чи якимось міжнародними фестивалями. Назви цих міст стали синонімами військової агресії Росії проти нашої держави.
У перші найстрашніші місяці повномасштабного вторгнення ці два міста були окуповані, 33 дні тут знаходилась армія РФ.
Президент України Володимир Зеленський у своєму Інстаграмі 31 березня 2023 року оприлюднив страшні цифри: «За 33 дні окупації понад 1400 смертей, із них 37 дитячих. Понад 175 людей знайдено в братських могилах і камерах тортур. Зафіксовано 9000 російських воєнних злочинів».
На початку квітня 2022 року ці міста були остаточно звільнені від окупантів. Олександр Барон потрапив до них в січні цього року, але все одно застав численні свідоцтва війни.
Олександр разом із меценатами та волонтерами з Болгарії та України Манолом Пейковим, Геннадієм Воробйовим, Іваном Плачковим вирушив у гуманітарну експедицію Україною.
«Я дізнався про цю експедицію та, подивившись маршрут, запропонував свою допомогу фотографа. Хотів задокументувати наслідки військової агресії Росії проти України. Я усвідомлюю, як важливо збирати такі свідоцтва, такий контент, який буде заряджати людей на участь у важливій місії – допомозі України», – розповідає Олександр.
Разом з експедицією Олександр побував в містах Ірпінь та Буча, він пробув там дві доби. За цей час зміг пройтися вулицями, поспілкуватися з місцевими жителями, тими, хто не виїжджав із міст навіть під час окупації та тими, хто повернувся назад після звільнення цих територій.
«Ще коли ми прямували до Ірпеня по окружній трасі, вже можна було побачити весь цей жах. Мені згадується зруйнований будинок, який розсипався як конструктор лего, посередині залишився лише димар. Величезні ями біля зупинок громадського транспорту. Це мене шокувало. Так, я бачив подібне в новинах, але коли ти бачиш це на власні очі, знаходячись тут, то це сприймається зовсім по-іншому», – зазначає фотограф.
«Мені вдалося познімати рештки тієї колони військової техніки, яка рухалася на Київ, але не доїхала, бо її зупинили ЗСУ. Я бачив міст в Ірпені, під яким ховалися люди під час обстрілів, коли проводилася евакуація. Він стоїть як жахливий пам’ятник», – згадує Олександр.
Він робив сотні фотографій зруйнованих будинків, об’єктів інфраструктури, спалених автівок та інших наслідків війни. Попри психологічне навантаження від побаченого фотограф намагався задокументувати все, що йому здавалося важливим.
«На мою думку, вони (мається на увазі, армія РФ) гатили по всьому, що бачили: паркани, за якими дитячі майданчики та гірки, багатоповерхівки та двері парадних, магазини, паркінги. Уявіть, стоїть височенний розстріляний будинок, навпроти нього кілька кварталів приватного сектора, і на жодному будинку немає даху – все спалено. Я бачив це й усвідомлював, що вони це робили із ненависті та, мабуть, заздрості. Я ставив себе питання: «За що?», але не міг знайти відповіді», – із хвилюванням пояснює Олександр.
Через деякий час після звільнення, в квітні минулого року, життя почало повертатися в Ірпінь та Бучу. Довгі тижні в містах працювали слідчі генеральної прокуратури, збираючи докази злочинів, розкопуючи братські могили… Але люди стали повертатися до своїх домівок, намагатися полагодити дахи, паркани, стіни. Вони стараються прикрити наслідки руйнувань, забути про війну та почати хоч би мінімальне нормальне існування.
«Я бачив журналістів, іноземних туристів, які ходили по містах та все фотографували. Я розумію, що це важливо як пам’ять – це потрібно зберегти. Але люди стараються швидко стерти всі наслідки війни та почати просто жити – вони мають на це право. Це їх біль, їх життя», – розповідає Олександр.
Після повернення з експедиції, трохи відійшовши від побаченого, Олександр вирішив надрукувати світлини на великих полотнах та створити фотовиставку. Він хотів, щоб якомога більше людей побачили ці жахливі шрами війни.
Олександр хотів, щоб ці світлини побачили в Європі. Так і сталося. Виставка фотографій поїхала до Брюсселю, Цюріху, Софії, де вразила відвідувачів. Декілька світлин купили на місці, ці гроші пішли на потреби ЗСУ.
Виставка подорожувала країнами ЄС без автора, бо Олександр не зміг виїхати з України через бюрократичну затримку.
Але світлини поїхали за кордон з командою міжнародного етнографічного кінофестивалю «Око». Саме вони експонували фото та розповідали про них публіці.
Крім того, болгарські меценати, організатори експедиції Манол Пейков та Геннадій Воробйов, проводили онлайн-аукціони. На цих торгах вони продавали різни речі, пов’язані із війною. На виручені гроші закуповують необхідні речі для конкретних військових підрозділів ЗСУ. Олександр відправив на аукціони декілька своїх світлин, щоб долучитися до збору грошей.
«Хай ці світлини купують люди. Це інструмент в боротьбі. Дивляться, як поступають ці нелюди», – каже Олександр.
«Я дуже хочу продовжити робити такі світлини, продовжувати їздити по деокупованих містах. Я хочу, щоб люди знали, що відбувається у нас в Україні», – поділився планами Олександр.
Він вступив до лав Національної спілки журналістів України та відкрив невелике медіа «Бесарабський фронт 2.0». Це спільнота у Фейсбуці, а також телеграм-канал, де про війну в Україні розповідають болгарською мовою. Це робиться для привертання уваги суспільства Республіки Болгарія, бо багато етнічних болгар проживає в Україні та служить у лавах ЗСУ.
На думку Олександра, правдива інформація про війну допоможе більш активно збирати гуманітарну та військову допомогу. Крім того, це протидія кремлівській пропаганді, яка дуже активно намагається просувати свої наративи в Європі та Болгарії зокрема.
«Вже більше року йде широкомасштабна війна. Ми повинні протистояти дезінформації не тільки в Україні, але й в інших країнах, братерських для нас. А протистояти цьому можна лише показавши правду», – вважає Олександр.
Зараз всі плани Олександра пов’язані із війною: продовжити робити документальні фото, волонтерити та збирати гроші на потреби ЗСУ та гуманітарну допомогу.
Але Олександр мріє, що після Перемоги України він повернеться до своєї справи, буде знов робити художні етнофото, подорожувати фестивалями та привозити туристів в Україну.
«Я вірю, ми будемо це робити! В нас є що показати світу! Наша країна унікальна, наш народ такий, що пройде крізь всі біди та біль. Це буде неодмінно, відразу після Перемоги», – зазначив Олександр Барон.
Серафим Савченко