Родина Василя та Катерини Бондарук цього року святкуватиме десять років подружнього життя. Вони разом з донькою Веронікою жили в мирному Херсоні, працювали, мріяли про власну справу і будували плани на майбутнє, але все змінила війна. Замість планування свята їм довелося ухвалити важке рішення покинути рідну домівку в Херсоні. Втім, надія повернутися до рідних стін залишається.
Ранок 24 лютого для родини Бондарук розпочався о 6 годині, коли Катерині подзвонив знайомий і сказав страшні слова: “Почалася війна”.
“Перше, про що подумала, що це дуже поганий жарт. Але коли він додав: “Антонівка горить” – мене ніби струмом вдарило. Повірити, що це не сон, було дуже важко”, – згадує Катерина.
Будинок родини знаходиться в районі Антонівського мосту, тому саме вони першими відчули наступ ворога.
“Ми бачили, що на мосту все горіло. Бачили, як російська армія йде у наступ та не могли повірити, що це відбувається насправді. То був найстрашніший день у моєму житті”, – ділиться з нами героїня.
Ступор та паніка – перші емоції, які відчула родина. 25 лютого Катерина з чоловіком та донькою вирішили поїхати до іншого, більш спокійного району Херсона, але їх зупинила вибухова хвиля.
“Пам’ятаю, як нас закинуло в будинок. Тоді ми зрозуміли, що ризикувати не варто. Перші три дні ночували під столами на матрацах та бігали до підвалу. Від стресу нічого не їли та чекали моменту, коли можна буде виїхати з цього району”, – каже Катерина.
Через два тижні після окупації родина Бондарук вирішила на свій страх та ризик спробувати виїхати до протилежного району міста.
“Нам порадили зав’язати білі ганчірки на дзеркала машини, їхати тільки з відкритими вікнами та піднятими руками. Ризик, що нас можуть розстріляти, був дуже великий, але ми вирішили спробувати. Це було 8 березня, треба було проїхати 4 блокпости, на кожному нас кидало в холодний піт від того, що ти бачиш 18-річних юнаків зі зброєю у руках та не знаєш, що вони можуть зробити через хвилину. Але фраза одного молодого солдата армії рф запам’ятається нам надовго. “Якщо чесно, мені соромно дивитися вам в очі”,- сказав він. Нам здавалося, що поки ми проїхали від одного району міста до іншого, пройшла вічність”, – згадує родина.
Але тих загарбників, хто зрозумів всю правду з перших днів і кому було соромно за свої дії, було дуже мало. Більшість поводила себе як “господарі” на чужій землі: вбивали та знущалися, відбирали майно і машини.
“Окупанти дуже любили, коли їм поступаються дорогою. Якщо раптом ти цього не зробив, то міг опинитися під колесами танку. Вони могли просто переїхати машину або розстріляти. Було свавілля сильне”, – згадує Катерина.
Зі слів Катерини, з кожним днем окупації жити в місті ставало все складніше. Але рішення покинути рідне місто було прийнято вже після деокупації.
Родина Бондарук прожила в окупованому Херсоні всі 9 місяців. Весь цей час вони чекали на визволення міста та не переставали мріяти та планувати майбутнє в українському Херсоні.
Звістка 11 листопада 2022 року про те, що ЗСУ звільнили Херсон, стала найкращим подарунком на 35-й день народження Катерини.
“Сльози радості виступили на очах. Це найкращий подарунок. Ми сіли в машину й поїхали на центральну площу відзначати два свята! Вероніка плакала всю дорогу та була дуже щаслива, коли подарувала свій малюнок одному з воїнів ЗСУ. Весь Херсон святкував цю подію майже тиждень!”, – згадує Катерина.
Рішення покинути рідний дім та місто Катерина з чоловіком ухвалили після деокупації Херсона. Залишивши місто, ворог продовжував обстрілювати мирних мешканців Херсона. На місто хаотично скидали бомби та ракети. Більш того, відходячи, армія рф замінувала все на своєму шляху, тому знаходитися в місті та пересуватися було дуже небезпечно. Родина декілька разів потрапляла під обстріли, бачила на власні очі, як машини попереду вибухнули на міні, але останньою краплею стало пряме попадання снаряда у квартиру сусіда.
“Почалися дуже страшні дні, тому ми вирішили тимчасово виїхати з Херсона. Дорога була складною та довгою”, – каже героїня.
Переїзд дався родині тяжко. По-перше, їхали в невідомість. По-друге, морально важко було прийняти, що не всі жителі Одещини, яка знаходиться в тилу, до кінця усвідомлюють, що насправді відбувається в країні. По-третє, знайти житло родині з собакою виявилось дуже важко.
“Ми дуже довго шукали собі будинок чи квартиру в Одесі, але часто нам відмовляли через те, що ми з собакою породи кане-корсо. Майже кожен пропонував залишити його у тваринному притулку, але для нас це було неприйнятно, бо Джокер – це член нашої родини. Ми не могли його залишити десь. Але ми знайшли людей, які дозволили нам поселитися з собакою”, – ділиться з нами героїня.
Зараз родина живе в селі Санжійка під Одесою. В Херсоні залишилися рідні та батько нашої героїні.
Період адаптації на новому місці для родини Бондарук ще триває. Катерина працює майстром манікюру.
“У Херсоні я працювала без вихідних, для мене це нормальний ритм життя, тому коли ми приїхали сюди, я майже відразу почала працювати та приймати клієнтів”, – ділиться Катерина.
Родина мріє повернутися до рідного дому та зустрітися з сусідами та людьми, які за час окупації теж стали рідними. Чоловік Катерини Василь вже повернувся до Херсона.
“Він поїхав, тому що розумів, що зараз потрібен бути саме у Херсоні. Василь влаштувався на роботу в підрозділ ДСНС. Але поки в місті небезпечно, тому ми з донькою залишаємося тут”, – розповіла жінка.
“Коли закінчиться війна, я буду просто плакати від щастя”, – каже Катерина. Вона вже зараз має плани на цей період.
“На Україну чекає дуже важкий період відновлення. Після перемоги ми з чоловіком мріємо відкрити зоомагазин у рідному Херсоні, щоб допомагати безпритульним тваринам, яких дуже багато зараз в Херсоні, від дворняжок до класних порід. Дуже шкода мені їх, вони сказати нічого не можуть і живуть з такою зрадою”, – розповідає з натхненням про мрію Катерина.
Вона зізналася, що війна навчила цінувати кожну мить життя, змусила переосмислити пріоритети. Не тільки її…Ми всі стали інші.
Інтернет-видання Бессарабії
