24 лютого 2022 року – початок повномасштабного вторгнення РФ на територію України, дата, що залишиться в історії та пам’яті кожного українця. До річниці російсько-української війни ми зібрали спогади наших земляків про те, як вони дізналися про напад, які були їх думки, переживання, дії.
Того самого ранку вона не почула вибухів, але прокинувшись, відчула тривожність. Згодом чоловік Кристини повідомив, що Росія напала на Україну.
“Ми вирішили, що це найімовірніше чергова провокація з боку РФ і залишилися в Одесі. До початку робочого дня мій керівник написав, що до офісу їхати не потрібно. Тоді брат запитав, чи я не виїжджатиму до мами в Нові Трояни, але тоді ми вирішили ще трохи побути у місті. Сходили на Привоз, запаслися продуктами. Але переважно дивилися на поведінку людей. Паніки не було, але люди були розгублені.
Наша психіка в той момент зазнавала колосального переходу в якийсь новий досі невідомий нам стан. Ми ще намагалися робити якісь щоденні свої справи: сходили на Куликове поле (живемо поряд), купили у букіністів пару дитячих детективів для сина. Але якщо раніше розмови з букіністами могли затягнутися на десять хвилин, то того дня ми мовчки купили книги та пішли”, – каже Кристина.
Ввечері атака росіян на міста України посилилась, залишатися в Одесі було небезпечно. За ними повернулися друзі, які на той час вже вивезли свою родину у Нові Трояни.
“Та довга доба закінчилася світанком, який подарував мені віру в людей та Перемогу. За нами приїхали Сергій та Наталія Водник, за 256 км. Завели авто та знову вирушили до Одеси, аби вивезти нас”, – пригадує Кристина.
Наразі жінка знаходиться в Болгарії, вона керівник української громадської організації “Ми разом”.
Хлопець в мирному житті працював фотографом, займався громадською діяльністю в Болгарському молодіжному клубі “Актив”. Має досвід військової служби в Державній прикордонній службі з 2014 по 2018 роки.
“24 лютого я прокинувся від ракетного обстрілу та відразу зрозумів, що це війна. Вже тоді зрозумів, що поїду у частину, де проходив військову службу, бо мав досвід та володію потрібними у війні знаннями та навичками”, – пригадує Володимир.
З першого дня російсько-української війни він залишив фотоапарат та взяв до рук зброю. Це він той моряк-прикордонник, який зробив пропозицію коханій дівчині на фоні Оперного театру та барикад в Одесі. Зараз наречена разом з командою продовжує справу Володимира, якої так йому бракує.
“Так, не вистачає тих емоцій мирного життя, сумую за мистецтвом фотографії, але зараз я потрібен в обороні країни. Важливо відстояти Україну, нашу свободу та право на життя без тривог ”, – каже Володимир.
Вона мама трирічного сина, 24 лютого про напад Росії на Україну дізналася з засобів масової інформації.
“В мене був шок, заперечення, не розуміння, страх і перші думки – їхати рятувати сина. Всередині була надія, що все закінчиться скоро, що в XXI столітті війна неможлива. Але через декілька днів все ускладнювалося, тому задля безпеки сина 27 лютого я виїхала за в Болгарію, де знаходився мій рідний брат”, – розповідає Оля.
Вона відчувала пекучий біль за країну та близьких їй людей.
“Мене не залишало почуття провини, я відчувала, що зраджую батьків, рідних, друзів і просто біжу. Ще місяці два я не могла відпустити ці думки, змиритися, було дуже важко психологічно. Війна – це страшно”, – резюмує жінка.
До війни чоловік займався підприємництвом в Болградській громаді звідки родом його дружина. За 11 років життя тут він зміг налагодити роботу, придбати будинок для своєї родини, здавалося все йде як було задумано, але всі плани перекреслила війна.
“Того самого дня, коли війська РФ напали на Україну я, нічого не підозрюючи, проводжав доньку до школи, але дорогою жінка повідомила, що почалася війна. Тоді став шукати новини, що підтвердили інформацію. Мене охопила ненависть до тих, кого колись називали “братським народом”, тих хто приніс горе в родини українців”, – згадує Денис.
Залишатися осторонь він не міг, тому передавши дружині справи в магазині, яким керував до війни, Денис на початку березня минулого року вступив добровольцем до лав територіальної оборони.
“В мене є діти, батьки, рідні за спокійне майбутнє яких варто боротися, зараз мій обов’язок – бути на варті України”, – стверджує військовий.
До декретної відпустки вона працювала медичною сестрою операційного відділення однієї з лікарень Одеси.
“До 24 лютого наша родина як і інші українські сім’ї жили за своїми традиціями: прокинувшись вранці, варили каву та готували сніданок, але рік тому було інакше. Я прокинулася від вибуху, наші вікна захиталися, син дуже перелякався, а я не знала як себе вести, була тривога, розгубленість. В той момент мені зателефонувала мама з питанням: “Як ви, всі живі?” Вона плакала і просила збирати речі та виїжджати з міста, тому що почалася війна”, – згадує Марина.
Вийшовши на вулицю, вона бачила клуби диму, автомобілі великим потоком залишали місто, в магазинах та банкоматах утворювалися черги.
“Єдине бажання було, щоб звістка про війну була неправдою, але в новинах говорили про напад на Україну. Цей день запам’ятаю назавжди, бо такого страху ніколи не відчувала”, – згадує жінка.
Хлопець працює інженером в Ізмаїльському порту. 24 лютого о п’ятій годині ранку його розбудив телефонний дзвінок сестри, вона знаходилася в Одесі. Вона розповіла Івану по ракетну атаку на місто.
“Той ранок неможливо забути. Вже з перших слів сестри я зрозумів, що почалася повномасштабна війна. Це підтвердило відеозвернення Президента Володимира Зеленського”, – згадує Іван.
Він був впевнений, що плани росіян захопити Україну за три дні не здійсняться.
“Так, ми хвилюємося, наше життя стало неспокійним, але Україна обов’язково переможе, бо інакше бути не може, добро завжди перемагає зло. Слава Україні! Слава ЗСУ!”, – сказав Іван.
Вона мама трьох дітей, її чоловік Олексій займається підприємством в Арцизькій громаді, саме 24 лютого 2022 року о шостій годині ранку він мав летіти до Києва у відрядження.
“Мені зателефонував брат десь о 5:45 і спитав чи збираємося ми. А я не розуміла, куди збиратися? Тоді він повідомив, що пролунали вибухи у Києві, Дніпрі та Одесі, казав будити дітей та їхати в безпечне місце. Затремтіли руки, я не могла впоратися з емоціями. Чоловік ледве мене заспокоїв”, – згадує Ірина.
Вона не пам’ятає, які речі складала у валізу, не могла зосередитись.
“Ніколи не могла подумати, що скажу дітям про початок війни. Коли вже зачиняли квартиру, Олексій мені сказав: “Прощайся з домом так, ніби назавжди, ти маєш бути до цього готова”. Згадую це і в мене мурахи по шкірі”, – каже жінка.
Родина Куцарєвих наближує перемогу, вони герої тилу, які допомагають ЗСУ, переселенцям та постраждалим в російсько-українській війні.
“Віримо в Україну, своє майбутнє бачимо саме в цій країні та хочемо тут ростити дітей, працювати та підтримувати батьківщину. Ми за національністю болгари та за станом душі українці”, – сказала Ірина.
Тетяна Манолова
Інтернет-видання Бессарабії
