12 травня 2023 року стало днем, який назавжди змінив життя родини Горшкових з Ізмаїла. Під час виконання бойового завдання на Бахмутському напрямку загинув майстер-сержант Державної прикордонної служби України Геннадій Горшков. Його донька Анна розповіла журналістці інтернет-видання «Махала» про життєвий і бойовий шлях батька, його характер, службу та рішення, які він приймав до останнього дня.
Народився Геннадій Борисович 14 червня 1973 року в Ізмаїлі у родині військових. У сім’ї також зростала його молодша сестра, з якою він підтримував теплі родинні стосунки — наразі її чоловік також захищає кордони України.
У свій час чоловік закінчив Ізмаїльську школу №7. Ще під час навчання він намагався поєднувати освіту з роботою, допомагаючи родині у важкі часи. Тому він рано привчився до відповідальності та самостійності, поєднуючи навчання й працю. Після закінчення школи Геннадій Борисович вступив до Державного гуманітарного інституту, де здобув спеціальність вчителя інформатики та трудового навчання. Певний час попрацювавши у педагогічній сфері чоловік замислився над подальшим вибором — між морем і військовою службою.
Зрештою разом із кумом він ухвалив рішення піти до війська. На той момент у родині вже був приклад служби тата, який маючи військовий досвід підтримав вибір Геннадія Борисовича, допомігши влаштуватися на службу. Так чоловік розпочав службу у Державній прикордонній службі України, у 17-му прикордонному загоні імені полковника Олександра Жуковського.
«Він дуже любив службу, він прямо жив нею. І дідусь, і тато — вони обидва були цим захоплені», — згадує Анна.
Згодом, за станом здоров’я, чоловік звільнився у військовому званні мічман і здобувши нову професію електрозварювальника, став працювати кабельником в Укртелекомі. Проте з першого дня повномасштабного вторгнення Геннадій Борисович не міг лишитися осторонь, тому повернувся до лав прикордонної служби, ставши на оборонні позицій острова Зміїний.
«Він зателефонував і сказав, що відновлюється по службі, що почалася війна. Ми всі були в шоці. Ми казали, що можна оформити документи, щоб його не чіпали через стан здоров’я, але він відмовився», — розповідає дівчина.
Тоді чоловік був переконаний, що не має права лишитися вдома.
«Він казав, що не пробачить собі, якщо буде сидіти вдома, поки інші воюють. Він хотів захистити молодше покоління і не допустити, щоб вони йшли на війну замість нього. Він вважав, що більшість свого життя вже віджив, бачив світ. Сказав, що буде до останнього захищати країну і не дозволить аби молодь йшла воювати заради нього. Я не змогла прийняти ці новини, проте батько казав: де народився, там і згодився», — додає донька.
Спочатку військовий разом із побратимами боронив гирло Дунаю, потім виконував бойові завдання на Херсонщині, у Краматорську та Черкасах. Через якийсь час підрозділ перевели до Часового Яру, а згодом й на Бахмутський напрямок, який на той момент залишався однією з найгарячіших ділянок фронту.
У складі 1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України Геннадій Горшков обіймав посаду інспектора прикордонної служби та старшого оператора повітряної розвідки і протидії безпілотним літальним апаратам.
Серед побратимів військовий мав позивний «Дєд». За словами Анни, так його називали не через вік, а через ставлення до людей та авторитет, який він мав серед особового складу.
«Для всіх він був як батько. Дуже любив молодше покоління, а вони у відповідь його дуже поважали. Там, де треба було проявити стриманість чи суворість, він нікого не принижував і не наказував, а навпаки — давав можливість навчитися, підтримував і оберігав», — розповідає Анна.
Навіть у найскладніших умовах Геннадій Борисович залишався уважним до людей. Коли виникали труднощі з водою чи харчами, він ретельно розподіляв запаси між бійцями, прораховуючи все до дрібниць. У критичних ситуаціях прикордонник зберігав холодний розум, стежив за побратимами та робив усе можливе, аби вберегти свій підрозділ.
«Він завжди дивився за всіма, нікого не давав образити зі свого взводу. На нього можна було покластися в будь-якій ситуації», — додає дівчина.
Попри багаторічну службу, Геннадій Борисович насамперед був люблячим батьком. Разом із дружиною він виховував доньку Анну та сина Андрія. Коли подружжя розлучилося, Ані було лише чотири роки, а її братові — два. Згодом обоє дітей залишилися жити з батьком, який самотужки взяв на себе їх виховання.
«У нас була сувора сім’я, бо всі займали відповідальні посади. Бабуся працювала помічником директора на заводі, дідусь був військовим, тато теж служив. Тому нас із братом виховували дисциплінованими. У нас в родині завжди панувало взаєморозуміння, хоча кожен мав свій характер. Бабуся казала, що робота лишається на роботі, а коли ми приходимо додому, то стаємо простою родиною», — згадує Анна.
За словами Анни, попри вимогливість до себе та оточуючих, батько ніколи не був жорстким. Навпаки — вирізнявся надзвичайною добротою, врівноваженістю та людяністю.
«Тато завжди вчив мене поважати людей. Казав, що потрібно залишатися людиною за будь-яких обставин, бо якщо втратиш людяність — втратиш себе. Він учив нас поважати і старших, і молодших, бути чесними, справедливими та життєрадісними», — розповідає дівчина.
Попри те, що дітей він виховував сам, любові вистачало всім однаково. Донька зізнається, що ніколи не відчувала себе обділеною батьківською увагою.
«Кажуть, що старшим дітям часто приділяють менше уваги, але в нас такого не було. У нас із братом були рівні права, тато однаково любив нас обох. А коли народилася моя донька, він усю свою любов подарував ще й онучці — Софійці», — говорить вона.
Для дітей Геннадій Борисович був не лише батьком, а й другом, порадником та людиною, до якої завжди можна було звернутися по допомогу
«Один дзвінок — і тато вже летів допомагати. Його поважали за чесність, за те, що міг сказати правду в очі. Він був дуже спокійним, стриманим, щирим. На нього завжди можна було покластися», — каже Анна.
Навіть коли донька замислювалася над військовою службою, Геннадій Борисович залишався передусім турботливим батьком. Після закінчення інституту вона серйозно розглядала можливість підписати контракт і служити у прикордонному загоні, однак батько категорично заперечив.
«Він сказав: “Війна, тобі там робити нічого. У тебе дитина — сиди й виховуй доньку”. Він завжди хотів захистити нас від того, через що сам проходив», — згадує дівчина.
Молодший син Андрій також намагався йти шляхом, який подобався батькові. Після школи він вступив до морського навчального закладу, однак згодом зрозумів, що це не його покликання. Сьогодні хлопець шукає власний шлях у житті, а рідні переконані — батько підтримав би будь-який його вибір.
За словами Анни, Геннадій Борисович ніколи не любив брати відпустки. Поки проходив службу в Ізмаїлі, кожну вільну хвилину намагався проводити вдома, поруч із дітьми та онукою. А після переведення постійно відкладав заслужений відпочинок на потім. Військовий мріяв взяти відпустку на день народження своєї онучки Софійки, відкладаючи його до потрібної дати. Проте здійснити цей задум так і не встиг.
Остання зустріч із родиною назавжди закарбувалася в пам’яті Анни. Того дня батько збирав речі перед відрядженням.
«Він сидів на балконі, з кимось розмовляв телефоном, збирав валізи та вудки. Потім сказав, що їде до Львова і що тепер ми побачимося вже після закінчення війни. Бабуся одразу перепитала: “Як це — після закінчення війни?” А він лише заспокоював нас і казав, що, можливо, приїде влітку, якщо буде така можливість», — згадує донька.
В той день Геннадій Борисович усміхався та просив близьких не хвилюватися.
«Він казав: “Не сумуйте, не плачте. Час пролетить і ви навіть не помітите”», — розповідає Анна.
Та якщо сам військовий намагався зберігати гарний настрій, то його батько ніби відчував недобре. За словами дівчини, того дня дідусь не стримував сліз.
Сам Геннадій Борисович не дозволив рідним проводжати себе. Не хотів довгих прощань і зайвих переживань.
«Він сказав нам залишатися вдома. Не дозволив проводжати його ні до машини, ні до частини. Просто викликав таксі, швидко зібрався і поїхав», — згадує Анна.
Того дня Аня разом із родиною перебувала на дачі — місці, яке особливо любив її батько. Саме він просив доглядати за ним, коли буде у від’їзді. Раптом їй зателефонували військовий з батькової служби та попросив приїхати до двору.
«Я приїхала, а він мовчав. Потім закурив сигарету і сказав: “Тримайся, тата більше немає”», — згадує Анна.
У той момент дівчина була сама. Спершу не могла усвідомити почуте.
«Я не вірила. Думала, що це якийсь жарт. Ми ж тільки нещодавно розмовляли з ним по відеозв’язку —2 дні тому, він був веселий, життєрадісний. Я сказала: як це — немає?» — розповідає донька.
Анна не одразу прийняла реальність. Вона переконувала себе, що батько може бути у госпіталі або без зв’язку, адже він завжди виходив на контакт кожні 5 днів, як і обіцяв.
Вона почала телефонувати братові, побратимам батька, шукати будь-яку інформацію. Разом із родиною вони до останнього не вірили у найстрашніше — сподівалися, що це помилка або непорозуміння. Та згодом інформацію підтвердили: за номером жетона встановили особу, і тіло військового перебувало у Дніпрі.
Після цього життя родини розділилося на «до» і «після».
У день, коли підрозділ виходив на бойові позиції, захисник міг залишитися у штабі — за станом здоров’я він мав на це всі підстави. Проте того дня в одного з його побратимів народилася донька, і військовий прийняв рішення відпустити товариша, щоб той зміг побачити свою дитину.
Саме так Геннадій Борисович опинився на позиції, куди мав їхати інший боєць. І саме в цей день, 12 травня, під час виконання бойового завдання, в районі міста Бахмут воїн отримав мінно-вибухове поранення, яке було несумісне з життям.
«Вже три роки ми живемо з цією порожнечею. Багато хто каже, що час лікує, але це неправда. Ми просто навчилися жити з цим болем, який нікуди не зникає», — каже донька.
Рідні кажуть, що навіть через роки смерть батька залишається відкритою раною.
«Три роки темряви. Три роки, як ніби це сталося вчора. Ми просто навчилися жити без нього, але з любов’ю до нього», — говорить Анна.
19 травня воїна провели у останню путь та поховали на Алеї слави у Новому кладовищі рідного міста. У роковини загибелі побратими та знайомі військового завжди виходять на зв’язок із родиною. Приходять і до дому, аби згадати чоловіка разом.
Своїми спогадами про захисника поділився й один із його побратимів:
«Я познайомився з “Дєдом” у 2023 році. Нас тоді швидко сформували і відправили в район Часового Яру. Ми і ще декілька побратимів жили в одній хаті. Він одразу став для всіх близькою людиною. Ми його поважали, він був найстарший у нашій групі, і до нього завжди прислухалися. Ми навіть намагалися берегти його, щоб він більше був удома, щось готував, підтримував побут. Він був частиною нашого колективу, як батько для всіх. На Бахмут ніхто не хотів їхати, адже всі розуміли, куди ми прямуємо. Але поїхали всі. І в останні хвилини життя він не виглядав розгубленим чи наляканим — він був зібраний, впевнений, ніби знав, що робить. Дуже важко це згадувати… Але такі люди залишаються з нами назавжди — у пам’яті, у серці. Їх треба шанувати і пам’ятати».
Пам’ять про Геннадія Борисовича збережена і на державному рівні — він посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, має відзнаку від Червоного Хреста. Його ім’я викарбуване на Алеї Слави, а також в Українському ліцеї ім.Тараса Шевченка відкрито меморіальну дошку в памʼять про загиблого військового.
У музеях Ізмаїлу міститься фотографії та інформація про воїна, зокрема й у книзі пам’яті.
«Вони живі, поки про них пам’ятають», — підсумовує Анна.
Інтернет-видання Бессарабії
