Протягом багатьох років документальна фотографка із Болгарії Міхаела Аройо досліджує життя болгарської громади в Україні та Молдові. Вона є авторкою фотопроєкту про бессарабських болгар «Сънувам на български» (укр. «Бачу сни болгарською»). Міхаела 17 разів приїжджала до Бессарабії й відвідала 70 населених пунктів, де нині проживають болгари.
Результатом експедицій стало проведення 11 фотовиставок у Болгарії та публікації в журналі National Geographic България. У своїх роботах Міхаела фіксує не лише побут, а й пам’ять, ідентичність та зв’язок поколінь. У майбутньому вона планує видати фотокнигу — візуальну історію про життя бессарабських болгар, їхню культуру та шлях, який вони зберігають далеко від історичної батьківщини. В ексклюзивному інтервʼю журналістці інтернет-видання “Махала” Міхаела розповіла про те, що вона побачила, відчула і відкрила для себе за роки подорожей у Бессарабію.
— Коли ти вперше приїхала до Бессарабії? Що найбільше тебе вразило тоді? Чи було щось, чого не очікувала побачити?
Вперше ми відвідали Бессарабію під час зустрічі «Є контакт!», яку організував Болгарський молодіжний клуб «Актив» у липні 2019 року в селі Стоянівка (Молдова). Ми приїхали без особливих очікувань і чіткого уявлення, куди саме їдемо. Хотіли лише дізнатися щось про бессарабських болгар. Я багато разів розповідала цю історію: вже в самому селі, поки ми шукали, де саме проходить зустріч, зупинили машину біля єдиного будинку, де побачили людей. Ми гукнули своєю ламаною російською, щоб дізнатися, де саме проходить зустріч, а літня жінка відповіла: «Та говоріть болгарською!». Це був перший знаковий момент, який запалив у мені любов до Бессарабії.
Коли ми дісталися місця проведення зустрічі — галявини з просторим краєвидом у бік заходу сонця, нас дуже тепло зустріли. Ці спогади для мене вже трохи туманні, не пам’ятаю точно, з ким ми познайомилися найпершими, але пам’ятаю, що нас одразу посадили за стіл їсти й були такими ж зацікавленими нами, як і ми вами. Відразу після цього нас проінтерв’ювала для передачі «На буджакській хвилі» Евіліна Швидченко. Ми також не очікували почути такі вже трохи призабуті попфолк-хіти з Болгарії, як «100 мерседеса», «И ловец съм…». Усе тривало не більше 24 годин, але моя цікавість за цей час спалахнула ще сильніше.
— Чи пам’ятаєш момент, коли зрозуміла, що хочеш повертатися сюди знову та знову?
Ще в Стоянівці я зрозуміла, що цієї теплої та радісної зустрічі мені буде замало. Коли ми повернулися додому, я почала читати й досліджувати історію бессарабських болгар: коли вони оселилися тут, за яких обставин, скільки людей із болгарською національною самосвідомістю проживає в Молдові та Україні. Я почала планувати тривалу подорож на весну 2020 року, але тоді завадила пандемія COVID-19. Восени того ж року нам вдалося здійснити перше тривале польове дослідження в Україні. Протягом трьох тижнів ми відвідали 16 населених пунктів із переважно болгарським населенням.
— Які населені пункти, де живуть болгари, ти хотіла б відвідати?
Станом на сьогодні, після 17 подорожей і відвідин майже 70 населених пунктів, у моєму списку залишаються Виноградівка (Бургуджі), Селіогло (до 2025-го — Холмське) та Перемога.
— Далеко не всі болгари Болгарії знають, що в південній частині України мешкають болгари. Як ти про це дізналася і коли? Наскільки широко взагалі відома ця тема в Болгарії?
До 2019 року бессарабські болгари були для мене абстрактним поняттям. Я чула про існування такої спільноти, але не знала ані того, як вона сформувалася історично, ані того, наскільки вона чисельна.
Саме фестиваль «Є контакт!» став поштовхом до пробудження мого інтересу. Коли я дізналася про існування такого заходу, то усвідомила, що є спільнота, яка докладає зусиль, аби зберегти себе. А коли ми вперше зустрілися і я почула розмови болгарською мовою, дізналася, що предки бессарабських болгар прийшли з болгарських земель близько 200 років тому і що попри всі історичні потрясіння, які пережила Бессарабія за цей час, вони зберегли свою ідентичність. Тоді переді мною відкрився новий і важливий світ.
Мої спостереження відтоді й до сьогодні свідчать про те, що в Болгарії тема болгар України та Молдови добре відома в певних наукових та інтелектуальних колах. Однак для більшості людей історія та сучасне життя бессарабських болгар залишаються абстракцією — такою ж, якою колись були і для мене.
— Чому в тебе виникло бажання досліджувати цю тему? Яка твоя мета?
Можливо, я повторюся, але на першому місці була цікавість. Щойно вона прокинулася, то спонукала мене читати, досліджувати, подорожувати, фотографувати та ставити запитання. Моя мета — через візуальне документування традицій і повсякденного життя розповісти про відчуття ідентичності бессарабських болгар у Молдові та Україні, а також розкрити багатошаровий історичний і культурний образ Бессарабії.
З одного боку, мене захоплює те, наскільки добре вам вдалося зберегти свою мову та звичаї, стійкість і життєздатність. Я хочу розповідати про це аудиторії в Болгарії, щоб більше болгар знали історію, адже бессарабські болгари є нашими своєрідними родичами. Вважаю, що важливо, аби більше людей знали про це — заради історичної пам’яті.
Але є ще одна причина. Сьогодні багато бессарабських болгар обирають Болгарію своїм домом і місцем для розвитку. Я чула не одну й не дві історії про бессарабських болгар, яких після переїзду до Болгарії називають росіянами (рідше — українцями чи молдованами, оскільки існує хибне уявлення, що все, що походить із колишнього Радянського Союзу, є російським). Я знаю, що багатьох виховували з ідеалізованим образом прабатьківщини, тому можу уявити розчарування й образу, які відчуває людина, стикаючись із таким невіглаством.
З іншого боку, історико-географічний регіон Бессарабія сам по собі є надзвичайно цікавим через численні історичні нашарування, що накопичилися лише за останні два століття. Регіон, який буквально використовували як розмінну монету в мирних договорах після Кримської війни, Російсько-турецької війни, Першої світової та інших воєн, перетворився на арену протистояння між Сходом і Заходом, де найбільше страждали звичайні люди. Довгостроковими наслідками для регіону стали численні вторинні міграції, які ще більше розпорошили болгарську та інші громади, а також перетворення Бессарабії на економічну периферію.
З дослідницького погляду регіон є важливим і надзвичайно цікавим для вивчення таких тем, як пам’ять та ідентичність, саме через паралельне співіснування моделей, привнесених російською, румунською, радянською, українською та молдовською культурами, політикою й історією. А менші спільноти — болгарська, гагаузька, албанська, а в минулому також німецька та єврейська — додають нових барв до цієї багатонаціональної мозаїки. Таким чином, тема болгарської громади Бессарабії набуває універсального й глобального значення. Вона є символом стійкості групи людей, які зберегли свою ідентичність попри історичні потрясіння: зміну кордонів, нав’язування авторитарних режимів, депортації, голод, адміністративні та мовні реформи.
— Як ти обираєш, що знімати в таких поїздках?
Зазвичай я планую експедиції навколо якогось свята, щоб мати відправну точку. А далі подорожі є поєднанням імпровізації та заздалегідь складених планів. Для мене важливо документувати такі свята, як Великдень, Різдво чи храмове свято якогось села, адже саме в такі моменти можна зустріти найбільше людей в одному місці, буквально відчути дух спільноти, а також зафіксувати звичаї, пов’язані з цими святами.
Водночас я намагаюся уникати кліше. У масовій культурі Болгарії бессарабських болгар часто представляють лише як хранителів фольклору, причому переважно в офіційних обставинах — під час організованих концертів та виступів. І хоча я зовсім не применшую значення таких моментів і сприймаю їх як прояв культурної належності, все ж розумію, що культура — це не лише народний одяг і пісні. Культура (і тут я спираюся на теорію явної та прихованої культури Едварда Голла, яку пізніше Гері Вівер розвинув у концепцію «культурного айсберга») на 90% є невидимою і не перебуває на сцені. Культура — це взаємини, переконання та моделі мислення, які проявляються в сімейному колі, соціальному середовищі та повсякденному житті. Коротко кажучи, я намагаюся дивитися глибше за поверхню — як у ментальному, так і у візуальному сенсі.
— Чи є кадр, який для тебе став найсильнішим в цій експедиції? Попередніх?
У мене є улюблені світлини, які приносять мені професійне задоволення як фотографці. Це кадри, в яких мені вдалося одночасно вловити і світло, і історію. Але, якщо бути абсолютно чесною, я не можу обрати лише одну фотографію. Своєю роботою я прагну документувати образ бессарабських болгар, а він є багатогранним і багатошаровим, тому його неможливо вмістити в одному-єдиному кадрі.
— Що відбувається потім з тим матеріалом, який ти відзняла? У що він трансформується?
На сьогодні відзнятий матеріал був представлений на 8 персональних і 3 колективних фотовиставках. Також у 2022 та 2026 роках я опублікувала статті в болгарському виданні журналу «National Geographic България». Перша з них була присвячена історії бессарабських болгар загалом, а також моїм особистим враженням та історіям, записаним під час перших двох експедицій. Стаття 2026 року розповідала про емоційну подорож Ренато, який народився в Сан-Паулу, до села Бабата, де народилися його бабуся та дідусь, які емігрували до Бразилії у 1925 році.
У більш віддаленій перспективі моя мета — видати фотокнигу, яка стане візуальною розповіддю про життя бессарабських болгар у Молдові та Україні, а також про їхню історію та культуру.
— У яких містах ти проводила фотовиставки?
Ідея моїх перших двох фотовиставок полягала в тому, щоб представити їх у селах Болгарії, про які відомо, що саме з них відбувалися значні переселення болгар до Бессарабії. Тому у 2021 році я обрала два села — Тенево та Голиця. Таким чином я хотіла створити своєрідний міст між мешканцями цих сіл та їхніми нащадками в Бессарабії.
У 2022 році я представила добірку фотографій на Залізничному вокзалі у Варні в межах заходу, присвяченого міграціям, організованого Молодіжною фундацією «Аморфа».
Наймасштабнішою моєю виставкою на сьогодні стала експозиція, що відбулася в липні 2024 року в галереї «Синтезис» під кураторством Надії Павлової та Ніколи Міхова. Після цієї виставки я зібрала кілька відгуків відвідувачів, які мали змогу залишити свої враження:
У 2025 році виставка була представлена на двох міжнародних майданчиках. Перший показ відбувся в Цариброді (Сербія), де також проживає компактна болгарська громада — регіоні, який я хотіла б досліджувати в майбутньому. Друга виставка пройшла в Болгарському культурному інституті у Варшаві (Польща). Там один із гостей, представник посольства України в Польщі, поділився зі мною, що вперше дізнався про існування такої великої болгарської громади в Україні.
— Чи виникає інтерес у пересічного болгарина до бесарабських болгар? Яке в них ставлення до місцевих?
Треба зазначити, що від початку російського вторгнення в Україну у лютому 2022 року ця тема почала згадуватися частіше, хоча й не стала предметом глибшого осмислення. На жаль, є політики, зокрема представники політичної партії «Відродження», які маніпулюють інформацією на користь власної політичної ідеології та поширюють у болгарському публічному просторі відверто неправдиві твердження, наприклад, про те, що болгарська мова в Україні нібито заборонена.
Як я вже зазначала раніше, існують певні інтелектуальні та наукові кола, зокрема товариство «Родолюбець», для яких тема бессарабських болгар є водночас і справою громадського значення, і предметом наукових досліджень. Втім, я переконана, що люди загалом виявляють природний інтерес, коли отримують можливість дізнатися більше про спільноту бессарабських болгар. Саме тому одним із моїх завдань є створення таких можливостей для пізнання та діалогу.
— Чи бачиш відмінності між болгарами Болгарії та болгарами Бессарабії? Що в цих відмінностях найбільше дивує?
Перше й найприродніше, що можна порівняти, — це мова. Болгарська мова в Бессарабії зберегла деякі старі болгарські слова, які сьогодні в Болгарії вже майже не почуєш. Водночас у ній накопичилося багато русизмів, що з’явилися за часів Російської імперії та Радянського Союзу. І хоча в роки комунізму в Болгарії також масово вивчали російську мову, вона все ж не була офіційною мовою держави.
Ще одна річ, яка здається мені дуже цікавою та несподіваною, — це відмінність у ставленні до релігії, церкви та церковних обрядів. У Болгарії за часів комунізму церква не заохочувалася владою, і люди потайки хрестили своїх дітей. Однак вплив церкви все ж не був настільки обмежений, як у Радянському Союзі, де храми масово руйнували або перетворювали на склади, спортивні майданчики чи стрілецькі тири. Сьогодні ж спостерігається значний контраст: у болгарських селах і містах Молдови та України, які я відвідала, люди демонструють набагато сильнішу приналежність до церкви та більшу повагу до неї, ніж у самій Болгарії.
На мою думку, однією з головних відмінностей є те, що в Бессарабії значною мірою збереглася патріархальна модель суспільства, а також відносно сувора сімейна ієрархія. У Болгарії ці межі значною мірою розмилися через вищий рівень урбанізації та розпорошення поколінь.
Мені також здається, що в Бессарабії й досі існує особлива практична вправність і майстровитість, яка в Болгарії трапляється дедалі рідше. Ресурси в Бессарабії більш обмежені, і це спонукає людей бути винахідливішими та креативнішими.
— Ти ж відвідувала болгарські села і міста не тільки в Україні, а й в Молдові. Які відмінності між ними впали в очі — в людях, атмосфері, способі життя?
У своїй роботі я прагну не розмежовувати болгар в Україні та Молдові, адже ця спільнота, яка сьогодні проживає у двох державах, є результатом одних і тих самих історичних процесів і несе спільні риси культури та етнічної ідентичності. З точки зору розвитку болгарської громади сьогодні мені здається, що в Молдові вона є більш централізованою, з дуже сильним осередком і активним життям у Тараклії, тоді як в Україні ініціатива більше зосереджена в окремих населених пунктах, що, своєю чергою, робить села там більш самодостатніми й сильними на місцевому рівні.
Вважаю, що російське вторгнення в Україну, починаючи з 2022 року, є найбільшим бар’єром, який нині постає між болгарами в обох країнах. Цей бар’єр існує як у буквальному, так і в переносному сенсі. Під час моєї останньої поїздки я помітила, що колючі дротяні огорожі з’являються посеред буджацьких полів — там, де раніше межу між Молдовою та Україною було майже неможливо розрізнити.
Південна Молдова досі залишається значною мірою проросійською і перебуває під впливом російської пропаганди щодо нинішньої війни. Мені здається, що в Бессарабії існує певний анахронізм у пам’яті: є справедлива вдячність Російській імперії за надання земель у XIX столітті, але відсутнє розуміння того, що це було не лише «порятунком» десятків тисяч людей із болгарських земель, а й реалізацією стратегічної політики заселення прикордонного регіону лояльним населенням. Також існує пам’ять про дешевий хліб у радянський період, але водночас часто замовчується згадка про Голодомор, спричинений тією ж владою. І оскільки регіон досі не відновився економічно після розпаду Радянського Союзу, нерідко виникає ностальгія за уявно «стабільнішим» минулим. Це створює сприятливий ґрунт для сучасної російської пропаганди, яка розділяє бессарабських болгар по обидва боки кордону — і спостерігати це справді болісно.
— Як ці експедиції змінили тебе як фотографа, журналіста, людину?
Проєкт «Сънувам на български», який народився з цих експедицій, став для мене наріжним каменем у житті. Вперше я так довго була присвячена одній темі, і це запустило в мені різноманітні внутрішні процеси та зміни. Я думаю, що стала сміливішою та наполегливішою у своїй роботі — як завдяки незгасаючому інтересу до Бессарабії, так і завдяки професійному визнанню, яке я отримувала. Також мені здається, що я стала більш емпатійною та смиренною, адже через пізнання інших я краще пізнала й саму себе.
— Щоб ти хотіла, щоб люди в Болгарії зрозуміли про бессарабських болгар після твоєї роботи?
Щоб люди пізнавали історичні процеси, які призвели до переселення десятків тисяч болгар, а також ті процеси, які ця спільнота пережила протягом останніх двох століть. Щоб вони дізнавалися про різні культурні та політичні впливи, які були спрямовані на Бессарабію, і водночас усвідомлювали стійкість болгарської громади там. Моя ідея полягає в тому, щоб через гуманістичну фотографію, яка розповідає, але не дає оцінок, викликати у глядача цікавість і співпереживання.
— А навпаки: що, на твою думку, бессарабські болгари могли б розповісти про себе через твій погляд?
Я дуже люблю непередбачувану фотографію, вловлені миті, зйомку там, де ніхто не бачить нічого «важливого». Я помітила, що інколи, коли я подорожую Бессарабією, люди хочуть показати лише свій музей, національний костюм або свято. А я хочу побачити те, чого вони мені не показують. Через знімки повсякденного життя та звичайних моментів бессарабські болгари можуть показати свою працелюбність, витривалість, естетику дому, сімейні цінності, пам’ять і внутрішні взаємини всередині громади.
— Якщо б ти повернулася сюди через декілька років, щоб ти хотіла побачити іншим?
Я б хотіла, щоб війна закінчилася. Щоб відремонтували дороги, аби існувала краща зв’язаність між селами і було більше економічних можливостей для збереження громади та її величезної культурної спадщини. Я б хотіла бачити болгар з України та Молдови більш згуртованими, і щоб люди ставилися до інформації більш критично, не піддавалися пропаганді та могли об’єктивно оцінювати історичні періоди, які вони пережили.
Інтернет-видання Бессарабії
