Ренійську громаду сколихнула чергова важка втрата: додому на щиті повертається уродженець Рені, солдат Бартковський Олександр Олександрович. Життя захисника обірвалося 11 лютого 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Степове Синельниківського району Дніпропетровської області внаслідок артилерійського обстрілу супротивника. За своє коротке, але яскраве життя, він встиг втілити свою мрію стати десантником, заслужити на повагу побратимів і залишити після себе пам’ять, яка продовжує жити в серцях близьких людей. Яким був цей молодий, але неймовірно сильний духом хлопець? Про його життя, мрії, таланти та шляхи журналісту «Махали» напередодні прощання з воїном, про дату якого буде оголошено додатково, розповіли його дружина Олександра та люди, хто його добре знав.
Олександр народився і виріс у Рені. Йому був всього 21 рік, а 15 червня мало виповнитися 22. Він ріс у великій родині, ставши справжньою опорою для мами, бабусі з дідусем та двох молодших сестер, яким зараз 16 і 18 років, бо батько пішов із життя, коли Сашко був ще дитиною. Навчався хлопчик спочатку у п’ятій школі, а потім перевівся до першої, яку закінчували і його сестри.
Здобувши освіту, хлопець пішов працювати в порт сюрвеєром (інспектором навантаження), а також підробляв у ремонтних майстернях.
«Він із дитинства хотів бути самостійним, любив усамітнення. Дуже любив читати, причому він читав постійно. А військовим він мріяв стати, мабуть, теж із самого дитинства. І книги, і фільми, і музика, які він любив, так чи інакше всі були пов’язані з воєнною тематикою», — згадує дружина воїна Олександра Бартковська.
Їх сім’ї, в якій панували любов і взаєморозуміння, лише три роки. Олександр, великий шанувальник вітрильного спорту, яким він займався з дитинства, познайомився зі своєю майбутньою дружиною у Ренійському яхт-клубі. Вона дружила з його сестрою – так і звела їх доля. Незважаючи на те що його обраниця на сім років старша, різниця у віці не відчувалася. Навпаки, старшим сприймався Олександр – завдяки своїй зрілості та відповідальності.
«Найголовніша наша розмова, коли ми вирішили бути разом, сталася, коли ми шили вітрило. Сашко завжди був не по роках дорослим, його зробили таким життєві обставини. На нього завжди можна було покластися, він вирішував усі питання – і побутові, і робочі. Я завжди знала, що в ньому я маю опору у житті, я відчувала його підтримку», — продовжує дружина захисника.
Після того, як не склалося з вступом до військової академії, Олександр не залишив своїх планів пов’язати своє життя з армійською службою та захищати країну. Своє рішення піти на фронт він виношував довго, тримав його в собі, і коли дізнався про умови спеціального контракту для молоді «18-24», він підписав його і потрапив на службу до 13-го батальйону (4-го взводу) легендарної 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади.
«Рішення Сашка стало для мене великим шоком. Я розуміла, що такий контракт – це коли більше половини всього часу воїни мають провести на нулі. Але, з іншого боку, я, звичайно, пишалася ним. Він був справжнім патріотом – не просто словами. Позиції, на які висуваються наші воїни, часто являють собою звичайні, поспіхом вириті ями, і Саша завжди говорив: «Мені дорога кожна яма, і моє завдання, як десантника, – утримати цю яму». Він не хотів віддавати ворогу ані клаптика землі. Я дуже рада, що в мене був такий чоловік, я ним пишаюся», — ділиться Олександра.
За час служби з липня 2025 року до лютого 2026-го Олександр Бартковський пройшов через багато гарячих точок. Серед них – Юнаківка на Сумщині та найскладніші бої у Покровську на Донеччині, де вони з хлопцями невеликими силами утримували 12 вулиць.
На фронті ренієць отримав позивний «Моряк» – за своє яхтове минуле та за те, що ще на етапі базової підготовки (БЗВП) під час завдання майстерно переправив групу на човні. Побратими також називали його «Барт» (від прізвища). Про своїх побратимів Олександр розповідав часто й із теплотою, переживав за кожного з них і дуже дорожив тією фронтовою родиною, частиною якої став.
«Він вважав за важливе розповідати про війну чесно. Часто казав: «Ви повинні знати, як там насправді». Ділився історіями про бойові виходи, як жили на позиціях, через які випробування проходили. Іноді розповідав, що кілька днів їм доводилося обходитися без їжі і води, тому що завдання потрібно було виконати за всяку ціну. Звісно, чути таке було тяжко. Але саме завдяки цим розмовам я краще зрозуміла, чим живуть наші військові, і через що їм доводиться проходити. Але найстрашніші подробиці, звичайно, він не розповідав нікому», — каже дружина.
Війна дуже змінила хлопця. За словами дружини, у нього зник юнацький максималізм, поступившись місцем глибокій, дорослій мудрості.
«Коли він тільки-но потрапив на фронт, зізнавався, що не очікував, наскільки важко буде втрачати побратимів. Саме загибель товаришів стала для нього найбільшим випробуванням. Решта — побутові труднощі, небезпека, постійний ризик — він сприймав набагато спокійніше. Він почав інакше дивитись на життя», — згадує Олександра Бартковська.
Незважаючи на важкі умови, Олександр та його побратими намагалися знаходити час не лише для відпочинку, а й для саморозвитку. Вони обмінювалися книгами, зокрема з історії України, обговорювали прочитане, ділилися одне з одним тим, що допомагало зберігати внутрішню опору. Сам Олександр з юності захоплювався всесвітом «Warhammer» — популярним циклом фантастичних книг та ігор про війну, обов’язок та вірність своїм переконанням. Це захоплення залишалося з нею до останніх днів. До 14 лютого Олександр замовив торт із символікою «Warhammer», проте 11-го не стало…
«Саша був людиною, яка не звикла відступати перед труднощами. Якщо якесь завдання не вдавалося виконати з першого разу, він прагнув повернутись і довести розпочате до кінця. Ризикуючи собою, виносив поранених побратимів з поля бою і допомагав рятувати їхнє життя. Незадовго до останнього виходу сам отримав легке поранення, проходив лікування у шпиталі, а під час відпустки приїжджав додому. Він з особливою гордістю носив форму десантника і дуже дорожив своєю приналежністю до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади», — з почуттям каже Олександра Бартковська.
Незважаючи на війну, Олександр не припиняв будувати плани на майбутнє. За словами дружини, останніми місяцями служби він все частіше говорив про те, що після закінчення контракту хотів би трохи відпочити, а потім знову знайти себе у мирному житті.
«Його, як і раніше, тягнуло до води та вітрильного спорту, який супроводжував його з дитинства. Ми мріяли, що одного разу він зможе брати участь у великих яхтових перегонах, про які давно говорив, а згодом, можливо, навіть придбати власну яхту. Сашко будував звичайнісінькі плани: збиратися вдома з друзями, подорожувати, запрошувати в гості побратимів, про яких він так багато розповідав, показати їм хутір Кірган, де проходять тренування Ренійського яхт-клубу. Дуже боляче, що доля розпорядилася інакше… Він був багато в чому дуже талановитий: швидко вчився, добре малював, писав книжки, але нікому це не показував, тому про це ніхто не знав, за винятком найближчих людей. Тому хочу порадити іншим творчим та талановитим людям: ніколи не варто ховати свої таланти», — продовжує дружина воїна.
Але при цьому Олександр залишався реалістом і ніколи не намагався прикрасити дійсність. Перед своїм останнім бойовим виходом він ніби відчував, що попереду на нього чекає важке випробування.
«Знаєте, перед останнім виходом на позиції Сашко начебто прощався. Він мав відчуття, що він може не повернутися. Тому заздалегідь обговорював зі мною різні життєві питання, пояснював, як діяти у тих чи інших ситуаціях, якщо його не буде поруч. Я тоді запитала: Ти боїшся? А він відповів: Ні, я не боюся ні поранень, ні смерті. Просто в мене таке відчуття. Останнє повідомлення він написав уже з ВОПа (військово-опорного пункту), звідки вони йшли без зв’язку на виконання бойового завдання», — згадує вона.
Олександр загинув унаслідок масованого скидання боєприпасів із ворожих БПЛА. Його товаришеві вдалося вижити, і саме побратими першими повідомили сім’ї страшну звістку, підтримавши рідних у найважчі дні. Потім були місяці очікування та експертиза ДНК, доки не підтвердилося те, у що близькі до останнього не хотіли вірити.
«Нашу родину дуже підтримали співробітники Ренійського ТЦК та місцевого відділення поліції, за що ми їм щиро вдячні. Велика подяка і Ренійському міськвиконкому, який допомагав нам у вирішенні всіх організаційних питань», — каже Олександра.
Говорячи про чоловіка, вона перш за все згадує ті життєві принципи, якими він керувався і у мирному житті, і на фронті. Одним із них було особливе ставлення до таких понять, як борг, відповідальність та патріотизм.
«Саша дуже любив Україну, його патріотизм був справжнім. Але при цьому ніколи не любив гучних слів та показушності. Кожен шеврон, який він носив, мав для нього особливу цінність, бо добре розумів ціну цієї форми і того, що за нею стоїть. Для Сашка патріотизм завжди виявлявся у конкретних вчинках. Допомогти, підтримати, винести пораненого побратима з поля бою, не залишити свою людину в біді – саме в цьому він бачив справжню любов до своєї країни та відповідальність за неї», — зазначає Олександра Бартковська.
Значну частину свого життя Олександр присвятив вітрильному спорту. Ренійська філія Одеської вітрильної школи (яхт-клуб) стала місцем, де загартувався його характер.
«Саша був веселим, добрим хлопцем, пробував свої сили як тренер. І у нього це виходило, до нього діти тяглися. Він займався у мене з другого класу з випускного. Самостійний, настирливий, цілеспрямований. Брав участь у чемпіонаті України, зайняв четверте місце – трохи не вистачило до призового. У майбутньому ми бачили його на тренерській роботі», — із теплотою згадує свого вихованця тренерка вітрильної школи Валентина Кеба.
А те, яким надійним товаришем був Олександр Бартковський, найкраще підтверджують слова тих, хто ділив із ним окопи.
«Коли я познайомився на БЗВП із Сашком, він виглядав як мій молодший брат. Іноді я відмовляв його від контракту, бо сам уже четвертий рік служу і хотів уберегти від війни. Але він не послухався. Був упертим і сміливим, йшов напролом. Нам його не вистачає», — згадує побратим із позивним «Одеса».
«В першу чергу «Моряк» був дуже мотивований побратим, це говорить про його вчинок, а саме приїхати із Рені на захист України. Не кожен наважиться на такий крок, а саме поставити своє життя під загрозу, це говорить про його мужність і сміливість. Перший раз я із «Моряком» познайомився на проходженні БЗВП. Перед ним заїхало вже декілька хлопців. Я з ними спілкувався, але не так, як із Моряком, бо він відрізнявся від інших хлопців тим, що був готовий до будь-яких моментів, ніколи не жалівся, завжди підтримував мене і допомагав. Проходячи весь курс, різні моменти були, із хлопцями навіть доходило до суперечок. Із «Моряком» ми одразу знайшли спільну мову. Тому що він був дуже розумний, розвинений, завжди допомагав, підтримував, це все говорить про побратимство. Завершивши курс БЗВП, ми відправились на фах кулеметника. Там ми теж підтримували один одного, допомагали. Після проходження фаху ми відправились в бойовий підрозділ, де проходили військове злагодження. Моряк був дуже відповідальний до своєї задачі. Пройшов певний період проходження військового злагодження. Я просився в командира поставити мене із Моряком на виконання бойового завдання, бо знав, що він не залишить мене, завжди допоможе і підтримає. Але мене з ним не поставили», — розповів про побратима військовий з позивним «Лось».
Ось таким залишився Олександр у пам’яті всіх, хто його знав. Для рідних – люблячим сином, братом та чоловіком. Для тренерів – цілеспрямованим вихованцем, у якого вірили та якому пророкували хороше майбутнє. Для побратимів – надійним бойовим товаришем, на якого можна було покластися у найскладніших обставинах.
Фото надані Олександрою Бартковською.
Інтернет-видання Бессарабії
