2 травня, у суботній вечір, культурне життя Ізмаїла відзначилося прем’єрою вистави «Оркестр» народного театру «Акцент» Палацу культури ім. Т. Шевченка. Режисерка — Валерія Мазуріна. “Махала” представляє рецензію на виставу.
Будь-яка театральна прем’єра в Ізмаїлі — це завжди подія, у якій зустрічаються сцена і глядач, народжується очікування відкриття та дотик до живого мистецтва.
Вистава «Оркестр» добре відома у театральних колах. Її автор — Жан Ануй, тонкий дослідник людської природи, який пропонує подивитися на людину через прості, але багатошарові ситуації.
Оркестр у п’єсі — це метафора замкнутого простору, де перетинаються людські долі. За побутовими діалогами й іронією приховані самотність, внутрішні конфлікти та неможливість вийти за межі нав’язаних ролей: кожен «грає свою партію», навіть якщо всередині звучить зовсім інша мелодія.
Дія відбувається на півдні Франції, у невеликому кафе, куди приходять радше забутися, ніж по-справжньому спілкуватися. За зовнішньою легкістю проступає іронічна, подекуди гірка правда про людську вразливість.
Важливу роль відіграють персонажі — це не просто ансамбль, а галерея характерів. Кожна героїня несе власний біль, ілюзії та відчуття відчуження, що створює внутрішню драматичну напругу. Через діалоги розкривається головна думка Ануя: людина може бути поруч з іншими і водночас залишатися безмежно самотньою.
Сам автор визначає жанр «Оркестру» як трагікомедія. Сміх тут часто стає захисною реакцією, за якою поступово відкривається глибина людських драм. У фіналі звучить постріл — кульмінаційний момент, що остаточно зміщує акценти у бік трагедії.
П’єса є гідним матеріалом як для трупи, так і для глядача. Водночас постановка викликає неоднозначні враження.
Сильною стороною режисерської роботи Валерії Мазуріної є вміння створити зовнішню театральну подію. Простір, костюми, програмки, фотозона та музичний супровід формують атмосферу свята і налаштовують глядача на повноцінне театральне переживання.
Однак саме на цьому рівні враження значною мірою і зупиняється. Зовнішня виразність не переходить у внутрішній зміст.
Виникає ключове питання: про що цей спектакль? Яку думку він доносить глядачеві? Складається враження, що не було доведено до кінця один із найважливіших етапів — роботу над змістом. У результаті відчувається розмитість головної ідеї та відсутність чіткого смислового вектора.
Особливо це помітно у фіналі: постріл, який має стати кульмінацією, не отримує належного сценічного осмислення. Ба більше — подальший канкан за участю всіх акторів, включно з героїнею, чия доля вже вирішена, не підсилює трагізм, а навпаки його нівелює.
Проблемним виглядає і жанрове рішення. При заявленій трагікомедії не вибудувано ані повноцінного комедійного, ані трагічного існування — жанр залишається невизначеним.
Сценічна дія також викликає зауваження. У виставі бракує розвитку: актори тривалий час перебувають у статичних мізансценах, що створює ефект проговорювання тексту замість проживання.
Є питання і до образних рішень. Чому «оркестр» представлений лише скрипками? Адже сам образ оркестру передбачає різноманіття тембрів і характерів.
Сцени з музичними інструментами виглядають непереконливо. Піаніно на авансцені, імітація гри, яка подається майже як пародія, створюють відчуття навмисної невиразності. При цьому звучить складна класична музика, зокрема «Венгерський танець», що викликає питання щодо відповідності атмосфері невеликого кафе.
Окремо варто згадати образ піаніста. На сцені — дуже молодий актор, якому складно органічно існувати у ролі дорослого чоловіка з життєвим досвідом. Це створює внутрішній дисонанс.
В акторській грі часто відчувається зовнішня емоційність без вибудуваних взаємин, через що не формується повноцінний ансамбль.
У підсумку виникає відчуття, що при наявності сильного драматургічного матеріалу та потенціалу акторів режисерська концепція не була повністю сформована: не визначено жанр, не окреслено надзавдання, не вибудувано мізансценічний рисунок.
Це призводить до того, що глядач отримує естетично привабливу «оболонку», за якою складно розгледіти зміст і логіку сценічної дії.
Водночас варто підкреслити: у сучасних умовах сама діяльність театру — це вже прояв сили, відданості та любові до мистецтва. Саме тому особливо важливо, щоб ця відданість супроводжувалася чіткою режисерською думкою, художньою цілісністю та відповідальністю перед глядачем, який приходить до театру за сенсом і щирим переживанням.
Інтернет-видання Бессарабії
