Зазвичай люди намагаються із сільської глибинки переїхати до великого міста, де, як вважається, багато перспектив. Але бувають історії, коли люди свідомо обирають тишу, простір і розмірений ритм життя в селі, залишаючи позаду метушню мегаполіса. Саме так вчинили одеситка Марина Лозанова та її чоловік Володимир Буланже, у минулому житель Таллінну. Вони ще до повномасштабної війни вирішили змінити своє життя й переїхати до гагаузького села Котловина, що в Ренійській громаді. Тут вони знайшли не просто нове місце проживання, а справжній дім, де їх прийняли, де вони відчули себе частиною громади, а Марина розкрилася ще й творчо. Про вибір подружжя і те, як почуваються городяни у селі, – в матеріалі журналіста інтернет-видання «Махала».
Котловина увійшла в життя Марини та Володимира завдяки друзям. Вони приїжджали в гості, спочатку просто відпочити. Це було у часи ковіду.
«Нам у селі сподобалося. Тут було так спокійно, тихо. Ми почали приїжджати частіше, а потім вирішили купити будинок. Спочатку думали як про місце для відпочинку, але якось усе склалося так, що вирішили залишитися», – згадує Марина Анатоліївна.
У 2021 році вони придбали оселю в Котловині. За словами Марини, вони з чоловіком відчули, що це їхнє місце. Час показав, що вони не помилилися ні у своїх почуттях, ні у виборі місця проживання.
Переїзд із великої Одеси в невелике гагаузьке село – крок не для кожного. Але Марину та її чоловіка не злякали ні інша мова, ні інші традиції, ні зовсім інший спосіб життя.
«Спочатку було важко, це правда, – зізнається вона. – Але люди тут приємні, хороші, дуже шанують свої традиції. Це цікаво, це затягує. Гостинні неймовірно. Ми з багатьма перезнайомилися і тепер почуваємося своїми».
При цьому Одеса з життя подружжя не зникла – вона залишилася важливою її частиною.
«В Одесу їздимо часто – там діти, онуки, батьки, родичі. Живемо, виходить, на два доми. І тут, у Котловині, нам добре, і за Одесою сумуємо», – каже Марина Анатоліївна.
В Одесі вона працювала на судноремонтному заводі інженером-технологом, вела звичне міське життя. На пенсії, змінивши місце проживання, подружжя вирішило не сидіти, склавши руки. Якщо Володимир, який має освіту за спеціальністю управління морським транспортом та працював у великих портах, знайшов себе в чоловічих клопотах по господарству, то Марина поринула у творчість.
Марина Лозанова – людина творча. Вірші вона пише ще зі школи.
«Поезія завжди було зі мною. Пишу про дружбу, подруг, про щось позитивне, хороше. Для себе, для друзів, для знайомих. Щоб поділитися настроєм, теплом», – розповідає вона.
У Котловині її поетичний талант помітили. Жінку запрошують на заходи, які проводить клуб «Берегиня». Там вона читає свої вірші, спілкується з іншими жінками.
«Мені дуже подобається це спілкування. Жінки тут щирі, відкриті. Приходжу із задоволенням», – з почуттям каже вона.
Ще однією її творчою віддушиною став танець. Ще в Одесі Марина займалася спортом і танцями, тож коли дізналася про народний ансамбль «Севда гюлю» Котловинського Будинку культури – не вагалася.
«На танці я ходжу постійно. Це моє. Там я ще більше познайомилася з дівчатами, з колективом. Ми тепер спілкуємося тісно, як одна родина», – говорить Марина Анатоліївна.
У «Севда гюлю» вона танцює у складі дорослої групи, і це приносить їй справжнє задоволення.
Повномасштабне вторгнення застало подружжя вже у Котловині.
«Війна – це жах. Я навіть не можу про це спокійно говорити, тому що в голові не вкладається, як таке взагалі можливо. Це горе», – каже Марина.
Вони з чоловіком постійно переживають за рідних, за дітей, за онуків, які проживають в Одесі.
Марина каже, що Одеса та Котловина – це тепер дві частинки її серця. Її історія – приклад того, що можливості для самовираження є не тільки у галасливому місті, а й у затишному селі.
Фото надані Мариною Лозановою.
Інтернет-видання Бессарабії
