Історії повернення українських військовополонених майже завжди починаються зі слова «чекали». Чекали місяцями, роками, без гарантій і без відповідей. Для родини військовослужбовця ЗСУ Сергія Георгіу з села Долинське Ренійської громади це очікування тривало майже чотири роки. Увесь цей час він перебував у російській в’язниці, а близькі жили надією. І ось 5 лютого 2026 року Сергій у числі 157-и визволених з російського полону опинився на рідній землі, в Україні. Про те, як родина нашого земляка дізналася про полон, як переживала роки невідомості і як дочекалася звільнення рідної людини – в ексклюзивному матеріалі журналіста інтернет-видання «Махала».
Про те, що Сергій Георгіу потрапив у полон, родина дізналася ще навесні 2022 року. Це була коротка розмова, яка згодом стала єдиним підтвердженням того, що він живий.
«Сергія захопили 12 квітня 2022 року на заводі в Маріуполі. Разом з іншими військовими він тримав оборону у складі 36-ї бригади морської піхоти. До ротації залишалося лише кілька днів, але повномасштабне вторгнення перекреслило всі плани. Їх відправили назад у Маріуполь, коли там уже було оточення. Вони перебували в бункерах на заводі. Звідти їх і взяли в полон. Він зателефонував дружині і сказав, що перебуває в полоні. Сказав дуже мало, буквально кілька слів. Зазначив, що разом із ним там багато цивільних, і на цьому зв’язок обірвався. Після цього ні дзвінків, ні листів, нічого. Ми були в повному невіданні», – розповідає двоюрідна сестра захисника Марина Арабаджи.
Майже два роки рідні захисника не мали жодної інформації. Ситуація змінилася лише у березні 2024 року, коли в російських медіа з’явилося відео його допиту: російська сторона інкримінувала Сергію вигадані злочини – убивства цивільних.
«Ми побачили це відео 6 березня. Саме тоді стало відомо, що окупанти засудили Сергія до довічного ув’язнення. Коли ми почули слово «довічно», з’явилося відчуття, що шансів уже немає. Адже в практиці окупантів це означає повну ізоляцію. Однак ми продовжували писати, звертатися, їздили в Одесу, в Київ, до координаційних штабів, на зустрічі, подавали звернення, але нам відповідали лише одне: чекайте. Ніхто нічого не обіцяв. Навіть були люди, які питали: «А ви впевнені, що він живий?» Це було дуже важко чути», – каже наша співрозмовниця.
Лише на початку 2026 року з’явилася якась ясність. Родині повідомили, де саме перебуває Сергій.
«5 січня 2026 року на мене вийшла представниця координаційного штабу Вікторія Петрук. Вона повідомила, що їм вдалося встановити зв’язок з колонією, до якої було переведено мого двоюрідного брата після винесення «вироку». Це колонії для довічно засуджених у селищі Харп, це за Полярним колом. Це одна з найсуворіших колоній у Росії. Там мінус 40 узимку, до неї практично неможливо дістатися, продукти доставляють гелікоптерами. Про цю колонію є багато інформації у відкритому доступі, і все, що я побачила, було страшно навіть уявляти», – каже Марина Арабаджи.
У координаційному штабі родині Сергія Георгіу запропонували юридичний супровід.
«Йшлося про адвоката, про можливість передати лист, дозволити передачі. Навіть це було для нас важливим, бо означало бодай якийсь контакт. Ми написали листа, передали його через адвоката. Але тоді нам пояснили: дзвінки заборонені, спілкування можливе лише через скло і під наглядом конвою, без будь-яких згадок про політику чи війну», – продовжує Марина Арабаджи.
І саме в цей момент, коли родина написала листа та передала його через адвоката, сподіваючись хоча б на мінімальний контакт, сталося те, у що вже майже не вірили.
«У день нинішнього обміну дружині зателефонували з Києва і сказали, що Сергія обміняли. Спочатку ми навіть боялися повірити. Списки ще не були оприлюднені, інформації в публічному просторі не було. І тільки через кілька годин з’явилися підтвердження, фото, відео. Він не одразу вийшов на зв’язок. Лише ввечері, коли вже оприлюднили списки, він подзвонив», – з почуттям розповідає жінка.
Зі слів рідних, Сергій сам до останнього не вірив, що це обмін.
«Він розповідав, що коли його посадили в автобус, то думав, що його просто переводять в іншу колонію. І коли сказали: «Ви вдома», він не міг повірити, його переповняли емоції», – додала вона.
Військовослужбовець ЗСУ Сергій Георгіу провів у ворожих катівнях майже чотири роки. Своє 50-річчя він зустрів у минулому році у неволі. За цей час подорослішали діти, у нього двоє синів, родина дочекалася свого захисника.
«Його обмін разом з іншими військовополоненими – це справжнє диво, враховуючи, що він не був військовополоненим у прямому сенсі цього слова, а засудженим. Однак ми з самого початку розуміли, що «суд» над ним був частиною пропаганди, окупанти такими «судовими процесами» намагались показати, що Україна – це «нацисти», а вони – «хороші», прийшли «звільняти». Але ті, хто знає Сергія особисто, не сумнівалися: це людина спокійна, врівноважена, завжди готова допомогти і не могла вчинити тих злочинів, що на нього намагалися повісити окупанти. У військовій частині про нього теж відгукуються добре і не сказали жодного поганого слова», – сказала двоюрідна сестра.
Наразі усі наші звільнені з полону, у тому числі і наш земляк, проходять реабілітацію. Попереду – зустріч із близькими, відновлення і шлях повернення до мирного життя. Для рідних це не просто радість, а доказ того, що навіть після років тривог та очікування надія має властивість здійснюватися.
Нагадаємо, за 71-м обміном 5 лютого 2026 року у числі 157-и визволених з російського полону військових та цивільних українців, до України повернулися ще три військовослужбовці з півдня Одещини.
Фото з відкритих джерел.
На головному фото Сергій другий праворуч.
Інтернет-видання Бессарабії
