Мойше Зігман народився у 1881 році в Аккермані, у Бессарабії. На початку ХХ століття він переїхав до Америки, де став відомим під ім’ям Морріс Сігман. У Нью-Йорку він очолював профспілку швейників, допомагав людям боротися за кращі умови праці та справедливу оплату. Його історія — приклад того, як людина з маленького містечка може змінити життя багатьох людей у великому місті та навіть у країні. Про життя відомого аккерманця читайте у статті журналістки інтернет-видання «Махала».
Аккерман, Бессарабія, 1881 рік. У невеликому мультикультурному містечку на березі Дністра народився Мойше Зігман. Його родина жила небагато, але поважала чесну працю й освіту. Наприкінці ХІХ століття Аккерман був містом, де поруч жили представники різних народів і культур, а бідність та важка праця були спільною реальністю для багатьох сімей. З дитинства Мойше бачив, як важко працюють його батьки та сусіди. Цей досвід рано навчив його співчуттю до простих людей і розумінню, що несправедливість не можна ігнорувати. Уже згодом, згадуючи своє дитинство, він говорив: «Я дуже рано зрозумів, що праця без захисту робить людину безсилою. Це я бачив ще вдома, задовго до Америки».
Мойше працював звичайним лісорубом, і ця важка фізична праця лише зміцнила його переконання, що робітники потребують захисту. Ще молодим хлопцем він вирішив шукати кращого життя за кордоном.
У 1902 році Мойше поїхав до Лондона, де вперше побачив організований робітничий рух і почав відвідувати збори профспілок. А вже наступного року він переїхав до Нью-Йорка. Там Мойше опинився серед зовсім іншої реальності: великих фабрик, задушливих цехів і переповнених робітничих кварталів. Люди, здебільшого жінки, працювали по 12–14 годин на день, отримуючи мізерну платню. Архівні матеріали свідчать, що Зігман і сам працював у майстернях, тому добре знав ці умови зсередини. Саме тоді він остаточно зрозумів, що поодинці робітники безсилі, але разом вони можуть відстояти свої права.
У Нью-Йорку він почав активно займатися організацією робітників. Зігман долучився до створення Незалежної профспілки пресувальників плащів і спідниць. За спогадами його соратників, він умів говорити з людьми просто, без гучних гасел, але дуже переконливо. Один із профспілковців пізніше згадував: «Він говорив так, ніби стояв поруч із тобою за робочим столом».
Згодом ця організація стала основою для створення Міжнародної профспілки робітників жіночого швейного одягу (ILGWU), яка відіграла важливу роль у захисті прав швейників у США.
У США він став відомим під ім’ям Морріс Сігман — англійським варіантом його імені та прізвища, що було поширеною практикою серед іммігрантів того часу. Однією з найважливіших подій у житті Морріса Сігмана став великий страйк швейників 1909–1910 років. У ті дні понад 20 тисяч робітниць і робітників вийшли на вулиці Нью-Йорка, вимагаючи коротшого робочого дня, безпечних умов праці та справедливої оплати за свою роботу.
Сігман був серед тих, хто постійно говорив про єдність. Він переконував людей не здаватися і підтримувати одне одного. За свідченнями тогочасної преси, Морріс Сігман наголошував: «Роботодавці сильні лише тоді, коли ми роз’єднані. Коли ми разом — нас не можна ігнорувати».
Ці слова швидко поширилися серед робітників і стали гаслом протесту.
Його добре знали як людину, яка вміла поєднувати твердість і спокій. Він не закликав до безглуздих конфліктів, але й не погоджувався на компроміси, що шкодили робітникам. Саме ця позиція допомагала йому здобувати довіру тисяч людей.
У 1923 році Морріс Сігман очолив Міжнародну профспілку робітників жіночого швейного одягу (ILGWU). Це був складний період для організації: внутрішні суперечки, тиск радикальних політичних груп і нестабільна економічна ситуація в країні. Сігман багато подорожував США, зустрічався з робітниками в різних містах і намагався особисто брати участь у переговорах.
Він наполягав на тому, що профспілка має залишатися незалежною і працювати виключно в інтересах працівників. Водночас Сігман підтримував страйки, переговори з роботодавцями та інші форми боротьби за права робітників. Архівні джерела свідчать, що більшість профспілкових лідерів підтримували його позицію та довіряли його рішучості.
У листах того часу Морріс Сігман часто писав про робітниць Нью-Йорка з великою повагою: «Ці жінки працюють надзвичайно важко і заслуговують не лише на зарплату, а й на людське ставлення та повагу».
У 1915 році Морріса Сігмана та кількох інших профспілкових лідерів безпідставно звинуватили у насильстві проти власників фабрик. Судовий процес тривав довго і привернув увагу громадськості. Газети того часу писали, що справа мала на меті залякати профспілковий рух. У підсумку Сігмана та його колег повністю виправдали.
Після суду він заявив журналістам: «Мене судили не за злочин, а за те, що я стояв на боці робітників».
Ця справа не зламала його, а навпаки — зміцнила його репутацію як принципового та сміливого захисника прав робітників. Після суду довіра до нього з боку робітничого середовища лише зросла.
Попри багаторічне життя у США, Морріс Сігман ніколи не забував свого походження. Він часто згадував Аккерман, Дністер і людей, серед яких виріс. Дитинство, прожите в Бессарабії, навчило його триматися громади, підтримувати ближніх і діяти разом у складні моменти. Саме ці цінності він проніс через усе життя.
Його підхід до профспілкової роботи багато в чому був сформований ще в Аккермані, де люди звикли покладатися один на одного і допомагати в скрутні часи.
Морріс Сігман помер у 1931 році від серцевої хвороби в місті Сторм-Лейк, штат Айова. На його похорон зібралися десятки профспілкових лідерів, активістів і простих робітників. Для багатьох він був не просто керівником, а людиною, яка реально змінила їхнє життя.
Його ім’я згодом увічнили на кораблі «Ліберті», побудованому під час Другої світової війни. Це стало символом поваги до людини, яка все життя боролася за працю, гідність і справедливість.
Матеріал підготовлено на основі відкритих архівних і енциклопедичних джерел, публікацій тогочасної преси та наукових досліджень з історії робітничого руху США.
Фото з відкритих джерел
Інтернет-видання Бессарабії
