Хутір Пенчул – малопомітна, але надзвичайно важлива сторінка історії Буджацького степу, що поєднує у собі сліди тюркської присутності, колонізаційні процеси ХІХ століття, економічні підйоми й занепади, а також людську пам’ять, здатну зберігати інформацію про давно зниклі місця. Нині територія хутора прихована під водою, а від колишніх споруд залишилися лише усні спогади. Історія хутора Пенчул є ключем до осмислення процесів, які формували Південну Бессарабію.
Буджак упродовж століть був землею кочівників, зокрема ногайців, котрі називали причорноморські степи давньою назвою Хейхат. Для них ця територія була не просто простором для кочування – це був світ їхніх традицій, віри та щоденного життя. Саме тому тут, на межі між Ташликом (нині Кам’янське) і Бургуджи (нині Виноградівкою), залишився великий мусульманський цвинтар XVIII століття – мовчазний азійський пантеон, розкиданий на схилах у вигляді численних каменів-надгробків із півмісяцем. Свого часу могили мусульманських громад ховали небіжчиків без трун, інколи десятками у спільні земляні поховання, що викликало тривогу серед населення XIX століття – через часті епідемії чуми та холери цвинтарі вважали джерелом загрози для здоров’я, а повітря й ґрунт поблизу них вважали “зараженими”. Та попри це, старі некрополі мали важливе історико-культурне значення, яке, на жаль, не завжди брали до уваги у XX столітті. Під час будівництва Дністровсько-Дунайської іригаційної системи радянська влада затопила територію старого цвинтаря, і він безповоротно зник під водою. Так утворилося сучасне озеро, під поверхнею якого захована столітня історія.
Ймовірно, що місце, де постає хутір Пенчул, було заселене ще задовго до XIX століття, адже у Буджацькому степу люди здавна обирали для поселень території, де була вода. Долина річки Дракул, біля якої згодом існував хутір, найімовірніше служила татарською стоянкою чи невеликим селом. Після створення Бессарабської області у 1818 році та відмежування державних земель у 1824 році ці простори були поділені на великі ділянки по п’ять тисяч десятин під номерами 67 та 68. На них уже тоді існували хутори з тиновими та кам’яними будинками, сараями, вітряним млином і численними колодязями. Назва «Пенчул» походить від прізвища першого власника – місцевого поміщика. Це типово для ранніх фаз колонізаційного процесу, коли нові господарства отримували імена за прізвищами їхніх власників. У середині XIX століття хутір досяг свого найбільшого розквіту: за переписом 1859 року тут налічувалося 40 дворів і 106 жителів, що свідчить про активну економічну діяльність. Вражає також обсяг господарства: у 1870 році на хуторі тримали 271 голову рогатої худоби, а у 1875 році — вже 300; поголів’я овець та кіз сягало понад 1200 штук. Проте вже в 1870-х роках в офіційних документах назва Пенчул зникає й замінюється на «Спіліотівка». Новим власником, ймовірно, був предок А. Є. Спіліоті, який відомий на початку ХХ століття як почесний мировий суддя в Акерманському повіті. Але попри зміну офіційної назви, у народній пам’яті хутір і далі називали Пенчулом.
Поступово почався занепад. За переписом 1875 року кількість будинків скоротилась до 24, хоча населення навіть трохи зросло. Причини занепаду вочевидь пов’язані не лише з діяльністю власників, а радше з економічною ситуацією краю: мобілізацією, господарською кризою та кліматичними труднощами. До початку ХХ століття хутір фактично перестав існувати: у 1908 році тут мешкало лише 4 людини, а колись потужне господарство зводилося до одного двору з 1800 десятинами землі. У 1930-х роках землі колишнього хутора роздавалися окремим мешканцям навколишніх сіл, зокрема Ташлика, про що свідчать перекази.
Особливо виразним джерелом до історії Пенчула є спогади старожилів. 96-річний Микола Зіновійович Терзі з села Виноградівка у далекому минулому згадував, що в 1925 році на місці хутора ще стояли залишки великого поміщицького будинку з білого черепашнику, без даху, оточеного десятком маленьких бурдеїв, побудованих з хмизу та глини. Трохи нижче розташовувався старий турецький цвинтар із близько сотнею надгробків, які заросли травою. Місце виглядало занедбаним і безлюдним, оточеним деревами й чагарником. За переказами, після затоплення цвинтаря рибалки нібито витягли з води надгробок із півмісяцем. Місцеві легенди зберегли пам’ять про це місце як про «чужу святиню», османський могильник. Проте історія показує, що земля Буджака була перехрестям різних народів, і кожен з них залишив у ній свою частку.
Історію хутора також доповнюють спогади про колодязь із журавлем – високу жердину з каменем-вагою та дерев’яним відром, яке десятиліттями напувало і людей, і худобу. Навколо колодязя стояли кам’яні корита, а земля була пробита глибокими слідами від копит. У першій половині ХХ століття на місці хутора ще стояли кілька глинобитних мазанок з маленькими віконцями, наполовину занурених у землю, – останні свідки людської праці у цій віддаленій частині степу.
Не так давно про Пенчул нагадував лише занедбаний фруктовий сад на схилі та вікові тополі вздовж берега озера – єдині живі свідки історії, приховані під водою. Територія не зберегла інших матеріальних слідів людської діяльності. Хутір як форма поселення мав свої переваги – автономність, свободу господарювання, можливість вести життя у тиші й віддаленості. Але саме ця ізольованість сприяла появі численних легенд і міфів.
Використані джерела:
Інтернет-видання Бессарабії
