Є люди, для яких слово «патріот» – не просто гарне визначення, а суть характеру, спосіб життя, вибір, який робиться без вагань. Військовослужбовець ЗСУ з міста Рені Андрій Борисович Дьяченко є саме такою людиною. Успішна кар’єра, плани на майбутнє – все це залишилося позаду, коли розпочалася повномасштабна війна. Він не думав, не шукав причин залишитися. Він знав: як не він, то хто? Сьогодні Андрій у списках зниклих безвісти. Але його дружина Наталія не втрачає надії. Вона чекає, вірить та шукає. Про життєвий та бойовий шлях свого чоловіка, про те, як сім’я живе в очікуванні і які кроки робить для його пошуку, Наталія розповіла в інтерв’ю журналісту інтернет-видання «Махала».
Андрію Дьяченку 45 років, він народився і виріс у Рені, навчався у другій міській школі, після закінчення якої вступив до Одеської національної морської академії.
«Він закінчив виш із червоним дипломом, здобув спеціальність судноводія. Ходив у рейси. В останні роки він уже був на добрій посаді – капітана. Але завжди був патріотом своєї країни. Ще у 2014 році він рвався в зону АТО захищати нашу батьківщину. Але не склалося, бо у нас народився синочок цього року», – розповідає Наталія.
Вони у шлюбі вже 17 років, у сім’ї двоє дітей – дочка та син.
«Андрій завжди був патріотом. З 2014 року, як ми збудували будинок, у нас завжди висять прапори – жовто-блакитний та червоно-чорний. Багато хто не знав нас, засуджував, але це наша патріотична позиція. Він завжди був вірним Україні. Наші діти знають усі українські патріотичні пісні не з 2022 року, а набагато раніше. Ми взагалі сім’я, яка перша у місті навчила своїх дітей гімну та молитві «Отче наш» українською мовою», – продовжує дружина воїна.
На початку 2022 року Андрій тільки приїхав із рейсу. Повномасштабна війна застала родину у Карпатах, на день народження Наталії.
«Він одразу прийняв рішення йти на фронт та захищати нашу країну. Записався добровольцем до лав ЗСУ. Але перший рік його залишили служити у ТЦК тут, у Рені, бо мав вищу освіту та офіцерське звання молодшого лейтенанта, яке він здобув на кафедрі у виші. Багато хто мене питав: «Ти ж могла б жити безбідним життям, адже у вас двоє дітей. Чому ти не зупинила його?» На той момент доньці було 10 років, а синові 7. Я відповідала: Як я можу зупинити? Якщо він не піде, то хтось піде? Я свого чоловіка підтримала», – пояснює позицію родини Наталія.
Через рік служби Андрій поїхав на навчання до Львова. Після місяця підготовки його направили до 57-ої окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка, 34-го батальйону, 3-ї роти, де він став командиром роти.
«Він завжди виходив із хлопцями разом на всі бойові завдання, хоча до його безпосередніх обов’язків це не входило – вони мали організувати вихід хлопців на передову. Тому побратими дуже добре відгукувалися про Андрія. Він дуже відповідальний, старанний. Завжди приходив на поміч. Він завжди всіх підтримував, давав усім свої координати, щоби могли йому дзвонити з будь-якого питання. І мій телефон багато хто знає: мені дзвонять матері солдатів, їхні дружини», – розповідає Наталія Дьяченко.
Андрій був не лише командиром, а й активним волонтером для свого підрозділу.
«Він великий правдолюб. Все, що можна було, вибивав для своєї роти. Він дуже багато майна придбав для фронту. Коли поїхав уперше до бригади, він власним коштом купив машину, причіп. Він дуже веселий, товариський, товариський. Патріот до мозку кісток. У нього татуювання патріотичні», – каже дружина воїна.
25 жовтня 2023 року Андрій вийшов на бойове завдання у районі селища міського типу Сіньківка Куп’янського району Харківської області. 24 жовтня вночі вони ще спілкувалися.
«Зв’язок зник на два дні, але я відразу почала бити у всілякі набати. Зв’язалася з капеланом, який мене запевнив, що все буде гаразд, але серце було не на місці. А 27 жовтня мені зателефонував уже начмед і пояснив ситуацію, що вони вирушили на бойове завдання, але ніхто з них не вийшов, на превеликий жаль. Офіційно за оповіщенням це 27 жовтня, а за фактом 25 жовтня», – згадує Наталія.
Тим часом вона одразу організувала збір коштів для підрозділу чоловіка.
«Коли я спілкувалася з начмедом, вона сказала: «Найбільша проблема в тому, що нам навіть не було на чому хлопців виносити. Тобто абсолютно не було навіть нош». Це катастрофа! І я всіляко намагалася організувати допомогу. Але я все це роблю тихо, непублічно», – каже Наталія.
Дітей вона одразу підготувала до ситуації, не приховуючи правди, але надаючи надію.
«Я сказала: «Тато вийшов на бойове завдання, поки він з нами виходити на зв’язок не має змоги. Але якщо до вас хтось підходитиме, щось запитуватиме, ви можете сміливо давати відповідь, що у тата поки що просто тимчасово немає зв’язку». Діти мене у цьому підтримали. Все-таки вони мають дуже ранимий вік», – продовжує моя співрозмовниця.
Після того, як чоловік зник безвісти, Наталія Дьяченко пройшла через усі можливі інстанції.
«Спочатку було відкрито справу в поліції за місцем прописки. Правильно оформити заяву мені допомагали побратими Андрія. Потім звернення до ТЦК, СБУ, Червоного Хреста, омбудсмена Дмитра Лубинця, Координаційного штабу у справах військовополонених. Зареєструвалася на сторінках багатьох організацій та груп у соцмережах з пошуків», – перераховує жінка.
Вона пояснює, як працює система повернення військовополонених.
«Ви знаєте, як повертають хлопців? Не за іменами, саме бригадами. Тобто, кожна бригада, якщо вона зацікавлена, подає списки своїх хлопців, які зникли. І ось таким шляхом вони вертаються назад. У нас дуже хороша 57 бригада, у нас є чат. Багато питань вирішуються там».
Наталія Дьяченко зазначає, що зараз процес пошуку став більш структурованим, ніж два роки тому.
«На сьогодні це вже більш автоматизовано. Є більше інформації, ти знаєш, куди звертатись. Тобто зараз із цим набагато простіше, ніж було два роки тому. Я підписана на понад 30 телеграм-каналів, щодня моніторю будь-яку інформацію. Навіть можу допомогти людям, які вперше зіткнулися з цим, тому що пройшла всі сім кіл пекла», – продовжує вона.
Головне, що дає надію: під час обстеження місцевості дронами тіл бійців виявлено не було.
«Це дає надію, що Андрій живий, але поки що не може повернутися додому. Можливо, він у полоні. Адже обмінюють і тих, які три роки тому зникли, і навіть тих, які у 2014 році зникли і про них не було жодних звісток. Так, воїнів зі статусом зниклий безвісти обмінюють меншою мірою, ніж тих, про кого є підтвердження, що вони в полоні. Але ж обмінюють. Тобто, надія завжди є. Віримо, чекаємо та шукаємо – це однозначно. У мене навіть думок немає, що може бути таке, що він не повернеться. Ми таку думку навіть не розглядаємо», – наголошує Наталія.
Фото надані Наталією Дьяченко.
Інтернет-видання Бессарабії
