Віктор Занфіракі народився у селі Олександрівка Болградського району. Сьогодні він – член Національної спілки художників України, учасник дев’яти всеукраїнських виставок у Києві, але історія цього митця почалася з дитячого погляду у дзеркало. В інтерв’ю інтернет-виданню “Махала” Віктор Васильович розповів про шлях до свого покликання.
Деякі моменти дитинства забуваються назавжди. Інші карбуються в пам’яті як початок чогось великого. Для маленького хлопчика з дошкільного віку таким моментом стало дзеркало.
«Я намалював автопортрет, дивлячись у дзеркало. Не знав, як це робиться, просто було цікаво. І мені здавалося, що схожий», — згадує Віктор Занфіракі про свій перший малюнок.
Це була просто спроба. Експеримент без правил і технік. Але вже тоді, в тому першому погляді на власне відображення, народжувалося щось більше – здатність бачити світ іншими очима.
Коли родина переїхала до Кривого Рогу, зв’язок із рідним селом не обірвався. Навпаки – кожне літо він повертався до коріння, до дідуся й бабусі в Олександрівку. Але найважливішим було інше — дядько Ілля Афанасійович Занфіракі, колгоспний художник-оформлювач.
У його майстерні хлопчик міг годинами сидіти й спостерігаючи, як народжується мистецтво. Запах фарб, рух пензля, перетворення білого полотна на щось живе – все це вбиралося неусвідомлено, як повітря.
Дядько не читав лекцій, не давав уроків. Він просто працював. А племінник просто дивився.
Все змінилося у шостому класі. Випадково чи закономірно, але у руки потрапили журнали «Огонёк». Він побачив репродукції світових художників, академічні портрети, досконалі лінії, майстерний штрих.
«Я не міг відірватися. Хотілося зрозуміти, як вони це роблять», – згадує художник.
Це було не просто захоплення. Це було питання, яке вимагало відповіді. Як створюється така краса? Як пензель переносить на полотно не просто риси обличчя, а саму душу?
Першою спробою відповісти на ці питання став портрет матері. Підліток взяв техніку старих майстрів – так, як бачив у журналі, як відчував інтуїтивно. І коли робота була завершена, всі навколо захоплено казали одне: «Схоже!»
Це слово стало точкою неповернення. Момент, коли хобі перетворюється на щось більше.
Батьки хотіли стабільності. Залізничний технікум – солідно, перспективно, надійно, тому радили вступати саме туди. Юнак поступив, бо так було правильно. Але душа обрала інший шлях.
Учитель – випускник академії мистецтв – побачив його роботи: замальовки з натури, точне відчуття анатомії, природний окомір.
«Це треба розвивати. Іди далі. Я допоможу», – наголосив він.
Так почалося подвійне життя: вдень – технікум, ввечері – майстерня викладача. Безкоштовно, але з повною віддачею.
У 1985 році Віктор Занфіракі вступив до Криворізького державного педагогічного університету на художньо-графічний факультет, здобувши професійну освіту.
Дванадцять років Віктор Занфіракі працював у жанрі художньої кераміки. Його роботи були представлені на симпозіумах та численних виставках, зокрема у Полтавській області, де він створював унікальні скульптурні форми.
Але справжнім покликанням став портрет. Той самий жанр, що почався з малювання портретів, перш за все автопортретів. У своїй молодості художник активно наслідував класичних майстрів, вдосконалюючи технічні прийоми.
У роботах художника особливу увагу заслуговують глибокі емоційні портрети, вироби з кераміки, що відображають етапи розвитку його особистості та поглядів.
Сьогодні Віктор Занфіракі продовжує творити у власній манері. Кожна робота – це продуманий процес, де технологія, матеріали, композиція виважуються ще до першого дотику пензля до полотна.
«Перш ніж почати роботу, я продумую все – технологію, матеріали. Але коли вже починаю, повністю занурююся. Мені не потрібна музика – я працюю у тиші. Час тоді зникає, і тільки потім розумію, що вже день минув», – розповідає художник.
Тиша для нього – не пустота. Це простір, де народжується діалог між художником і полотном.
З часом творчість митця розширюється. Крім портретів, він звертається до пейзажів — краєвиди Криворіжжя, де минули роки навчання і становлення, та Карпат, де природа розкривається у всій своїй величі.
Це не просто зміна жанру. Це продовження того ж діалогу – тепер не з людською душею, а з душею природи.
З 2003 року Віктор Занфіракі є членом Національної пілки художників України. За плечима – участь у численних міських та республіканських виставках, дев’ять всеукраїнських експозицій у Києві. Нині відкрилася його третя персональна виставка у Болграді, яка працюватиме до весни 2026 року, кожної суботи з 10:00 до 15:00 у палаці Кришталь.
«Війна — це завжди трагедія. Але навіть у темні часи люди прагнуть жити, творити, радіти. Бо війна колись закінчується. А жити треба – і кожен повинен робити своє, на своєму місці», – наголошує Віктор Занфіракі.
Інтернет-видання Бессарабії
