5 жовтня 2022 року назавжди змінило життя родині Левченко: на війні, під час виконання бойового завдання загинув уродженець Ізмаїла, військовослужбовець 88 окремого батальйону морської піхоти Сергій Левченко. Його дружина Христина Левченко розповіла журналістці інтернет-видання «Махала» про свого чоловіка, їхнє знайомство, спільні мрії та життя родини, яке відтоді доводиться будувати наново.
Христині 32 роки, вона юрист за фахом і підприємиця, займається орендою приміщень та активно розвиває свої хобі — вокал, танці, спорт, саморозвиток, щоб знайти сили й ресурс для себе та дітей. І ось вже як три роки дівчина вчиться жити із втратою.
Сергій народився 23 лютого 1985 року у місті Ізмаїл, де прожив усе життя. У родині був єдиною дитиною. Батько загинув, коли Сергію було лише сім років, і відтоді хлопець жив із мамою, бабусею та дідусем.
Сергій навчався у школі №8, а після дев’ятого класу вступив до Ізмаїльського професійного училища №38, де здобув фах газоелектрозварювальника. Ця професія надалі і стала для нього справою усього життя. Після навчання Сергій працював на целюлозному заводі, де швидко зарекомендував себе як відповідальний і талановитий працівник – про чоловіка навіть писали в заводській газеті. Згодом Сергій продовжив працювати за спеціальністю на судноремонтному заводі Ізмаїла, де займався ремонтом кораблів.
«Йому і справді дуже подобалося працювати за фахом, він вмів робити деякі роботи, які здатен виконати не кожний зварювальник. Його називали справжнім ювеліром у своїй сфері, адже в роботі завжди були тоненькі шви, герметичність та точність», — розказує Христина.
В один із періодів, коли усі судна були залучені для перевезення збіжжя і на заводі не залишилось роботи, Сергій разом зі своїм другом поїхали до міста Ірпінь, на Київщину. Там вони створювали металеву скульптуру — великий залізний черевик, який згодом встановили на набережній річки Ірпінь. Вони зробили його повністю за зразком із фотографії, відтворивши кожну деталь з неймовірною точністю.
«Ми з чоловіком часто говорили, що колись поїдемо подивитися на цей черевик, але все відкладалося на потім. Уже після його загибелі ми з донькою поїхали туди самі. Знайшли цей черевик, зробили фото. Було таке дивне відчуття — одночасно гордість, радість і біль… Я боялася, що його знищили під час бойових дій, але він вцілів. І стоїть там, де його встановили, — частинка праці мого чоловіка, частинка його душі», — ділиться дівчина.
До початку повномасштабного вторгнення Сергій завжди казав, що якщо розпочнеться війна, він обов’язково встане на захист рідної країни. 23 лютого 2022 року родина Левченко відсвяткувала 37- й день народження Сергія, жартуючи що сидять дуже душевно, наче востаннє.
Вночі, 24 лютого, коли Росія напала на Україну, Сергій дізнався про це лише на роботі, повернувся додому вже із твердим наміром приєднатися до лав ЗСУ. В цей день Христина ще мала змогу переконати чоловіка не гарячкувати, сподіваючись на мирне вирішення ситуації. Однак на наступний день, коли стало зрозуміло, що перемовин не буде, Сергій пішов до військкомату.
Там чоловіка зарахували до 88 окремого батальйону морської піхоти 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського. Пройшовши бойове навчання, захисник став помічником гранатометника, матросом.
«Звісно, я не хотіла його відпускати. Але у мене не було вибору — він усе одно пішов би у військо. У нього був твердий і рішучий характер: якщо вже вирішив — так і буде. Він телефонував мені вже з навчання, говорив із таким запалом, що все виходить, що він не жалкує, що знаходиться там, де має бути справжній чоловік. “Я захищаю свій дім, свою сім’ю. Я краще піду на передову, щоб зупинити їх там, аби наші діти цього не бачили”, — казав він ще тоді, коли тільки збирався йти на війну», — згадує Христина.
Під час служби Сергій пройшов успішне навчання з управління БПЛА, однак попрацювати дронщиком так і не встиг. Спочатку, більшу частину служби, Сергій разом із батальйоном боронив Одеську область, знаходився поблизу Придністров’я. Згодом бригаду направили на Миколаївсько-херсонський напрямок, де через пекельні бої був жахливий зв’язок, і в найкращому випадку воїн мав змогу раз на день відправити повідомлення родині.
Серед побратимів Сергій мав позивний «Лев» — від скороченого варіанту його прізвища. Так його називали ще у мирному житті, і це ім’я природно прижилося й на фронті. Сміливий, спокійний, рішучий, надійний у будь-якій ситуації. Був відповідальним і працьовитим, завжди сумлінно виконував накази, без жодних нарікань. Ніколи не соромився перепитати, прагнув розібратися, аби зробити все якнайкраще, за що його поважало командування та бойові товариші.
Як і більшість військових, про службу Сергій говорив небагато. Але навіть на передовій його професія наздоганяла чоловіка. В одному з місць дислокації він зварив велосипед місцевій жительці — просто з доброти, без будь-якої винагороди.
«Він тоді був дуже задоволений, казав, що давно не тримав зварку в руках і скучив за роботою. А вже після його загибелі ця жінка сама знайшла мене у Facebook. Написала, що Сергій полагодив їй велосипед, і щоразу, коли вона на ньому їздить, згадує його — доброго, щирого і талановитого чоловіка із золотими руками», — пригадує дівчина.
Сергій та Христина познайомились у вересні 2008 року. Тоді дівчина збиралась на шкільну дискотеку, а її майбутній чоловік привіз до неї на мопеді її подругу.
«Тоді серед нас був такий жарт — щось у когось “потаскать”. І я кажу: «О, в тебе така гарна шапка, дай поганяти». А він усміхнувся й відповів: «Змерзла?» — зняв і віддав мені. Так усе й почалося — із шапки. Зазвичай, коли щось просиш, то чуєш у відповідь «не дам», а тут він без вагань зняв і віддав, із такою простою добротою. Я тоді подумала: «О, гарна людина»», — згадує Христина.
Згодом треба було шапку повернути — от і сталася друга зустріч. З того моменту у пари все розпочалось.
21 травня 2010 року Сергій та Христина одружились та повінчалась. А вже в червні того ж року у подружжя народилась донька Катя. Наразі дівчинці вже 15 років, вона активно займається в театральному гуртку, бере участь у виставах та благодійних концертах. У 2013 році у пари з’явився син В’ячеслав, якому вже 12 років. Тривалий час хлопчик займався футболом, проте зараз надає перевагу програмуванню, комп’ютерним іграм та монтажу відео.
«В першу чергу мене зачепила його доброта. Дуже сподобався зовнішньо, але ще більше тим, який він був усередині. Простий хлопець, завжди на позитиві, умів підтримати», — додає дружина загиблого.
У подружжя було багато спільних мрій. Сергій планував відкрити власну справу, мріяв про стабільне майбутнє для родини.
«Ми з чоловіком часто говорили, що коли діти виростуть, дочка стане акторкою, і я зможу дивитися серіали з її участю. А син мріяв бути футболістом, бо Сергій дуже любив футбол. Особливо збірну України — коли грала, чув про це весь будинок», — усміхається дівчина.
Син обіцяв, що колись тато дивитиметься матчі вже за його участі. Та згодом він перестав ходити на тренування — надто боляче було згадувати про втрату.
Пара мріяла, що коли діти трохи підростуть, їх можна буде відправити до табору, а самим вирушити у подорож просто кудись удвох.
«Ми хотіли звичайного родинного життя: ростити дітей, зробити вдома ремонт, доглядати дім, дожити разом до старості і доглядати за онуками », – згадує Христина.
За весь час служби чоловік встиг один раз побувати вдома. Тоді захисника відпустили на півтора дня. Це сталося у червні 2022 року — саме тоді діти та матір Сергія бачили його живим востаннє.
«Мені пощастило трохи більше — я ще двічі приїздила до нього на зустріч. Вони тривали лише день — у липні та серпні. Остання відбулась 29 серпня. Ніхто тоді й подумати не міг, що це буде наша остання зустріч», — розповідала Христина.
Тоді вона сама наполягла, щоб побачитися, адже Сергію було ніяково, що деякі хлопці ще жодного разу не бачилися зі своїми родинами, бо ті далеко живуть. Ті дні вони говорили, сміялися, будували плани на життя після перемоги. Фотографуватися Сергій не любив, тому з тих зустрічей залишилося лише кілька світлин.
Остання розмова між ними відбулася 30 вересня 2022 року. Христина саме поверталася з автошколи, ділилася планами про майбутній іспит, а Сергій підтримував її, як завжди.
«Розмова була звичайною. Єдине — чоловік попередив, що найближчими днями може не бути зв’язку, бо вони знову йдуть у район, де поганий сигнал. Сказав: “Не хвилюйся, все буде добре”. Ми попрощалися. А через годину він ще раз подзвонив, але зв’язок обірвався. Так я й не дізналася, що саме він хотів мені сказати», — пригадує дівчина.
З 1 жовтня Сергій більше не вийшов на зв’язок. Христина спершу заспокоювала себе, адже чоловік про це попереджав. Вона продовжувала писати у вайбер, надсилала фото дітей, змагань сина. Та відповідь так і не приходила, але дівчина не поспішала панікувати, усіляко відкидаючи погані думки.
«У ніч з 2 на 3 жовтня я прокинулась від страшного відчуття тривоги. Наче щось сталося. Почала шукати будь-яку інформацію в телеграм-каналах, серед знайомих, але ніхто нічого не знав. Було лише написано, що там, де служив мій чоловік, точилися запеклі бої та були втрати», — додає Христина.
Екзамен в автошколі припав саме на цей час. Христина вже хотіла його пропустити, але за день до іспиту Сергій приснився їй — усміхнений та спокійний.
«Сів у машину, завів її і каже: “Поїхали”. Я питаю, куди?, а він відповідає: “Як куди? До МРЕО, у тебе ж іспит”», — каже дівчина.
Прокинувшись, Христина вирішила: якщо чоловік прийшов у сон, щоб відвести її на іспит, то вона мусить іти.
«Я здала теорію, потім практику. Вважаю, що саме автошкола тоді мене врятувала, адже ці півтори години за кермом були єдиним часом, коли я ні про що не думала, окрім дороги. Найважче було виходити з авто — рука тяглася написати йому про свої враження», — з сумом додає вона.
Згодом, 5 жовтня, Христина прийшла до військкомату. Там сказали, що інформації про Сергія немає: його нема ані в списках поранених, ані в списках загиблих: на завданні, зв’язок поганий, чекайте.
Вона телефонувала на гарячі лінії, у військову частину, в поліції написала заяву про зниклого безвісти. Також здала ДНК дітей для експертизи, не пояснюючи їм навіщо. Мамі чоловіка Христина також нічого не сказала — берегла її серце.
Одного дня зателефонував побратим Сергія, сказавши про те, що він загинув, а Христині побажав терпіння і витримки.
«Я спитала — ти впевнений? Ти бачив? А він відповів: “Більше нічого не можу сказати. Сергійко був хорошим хлопцем”», — пригадує вона.
Пошуки бодай якоїсь інформації про Сергія тривали сімнадцять днів, доки 17 жовтня Христині не принесли похоронку, але і тоді вона все ще не вірила, сподівалась, що чоловік в госпіталі чи в полоні. Тоді виявилося, що 5 жовтня 2022 року внаслідок ворожого артилерійського обстрілу поблизу села Білогірка Бериславського району Херсонської області військовий пав смертю хоробрих.
Наступного дня тіло Сергія привезли до Ізмаїла. Христина настояла на впізнанні, хоча її не хотіли пускати. Дівчина сказала, що не поховає, поки не побачить на власні очі.
«Я ні разу не пошкодувала, що була на впізнанні. Інакше б, мабуть, так і не повірила до кінця», — позіхає Христина.
20 жовтня помічника гранатометника поховали в Ізмаїлі, на Алеї Слави нового кладовища.
«Під час похорону до могили впав телефон родички, і я одразу згадала той дзвінок, який так і не відбувся у нас із Сергієм», — додає дівчина.
Христина каже, що й досі відчуває присутність чоловіка — не фізично, але духовно. «Ми вінчані, цей зв’язок не розірвати навіть смертю. Я вдячна Богові, що мала можливість бути щасливою. І зроблю все, щоб про нього пам’ятали», — підсумовує Христина.
Попри втрату, Христина продовжує жити з вірою, що пам’ять про Сергія має залишитися живою. Вона ініціювала петицію про присвоєння йому звання Героя України посмертно, яка зібрала понад 25 тисяч підписів. Документ досі перебуває на розгляді, однак сама дівчина вважає, що кожен хто виборює незалежність та віддав за неї життя – вже герої.
У рідному місті за ініціативи Христини тепер є вулиця, що має ім’я на честь Сергія Левченка — саме та, де він народився, виріс і де нині живе його мама. Христина зізнається, що це було для неї особливо важливо: «Я хотіла, щоб його ім’я залишилося там, де він жив, де його знають і пам’ятають. Це символічно — він ніби завжди поруч».
У восьмій школі, у якій колись навчався Сергій, була відкрита меморіальна дошка й куточок пам’яті, присвячені загиблому захиснику. Сюди Христина передала його особисті речі, фотографії, біографію. На уроках часто діти слухають історії про загиблих воїнів-випускників, а одна зі школярок навіть брала участь у конкурсі, де розказувала про Сергія.
Портрет Сергія розміщений у місті на дошці пам’яті, також його біографію та особисті речі можна побачити на виставках у музеях «Діорама» та «Придунав’я».
«Такі моменти підтримують пам’ять. Вони нагадують, якою ціною ми живемо», — каже Христина.
Також в Ізмаїлі часто відбуваються автопробіги в пам’ять про загиблих військовослужбовців аби нагадати людям, що війна продовжується. Пам’ять про Сергія є у Києві, на Майдані Незалежності дружина воїна розмістила прапор із фотографією чоловіка.
Перший час було важко прийняти втрату. Христина пройшла тривалу роботу з психологом, адже, як зізнається, найбільше боялась зламатися перед дітьми.
«Читаючи форуми, я запам’ятала фразу дівчини, що втратила батька: “Папу я втратила фізично, а маму — морально”. Я не хотіла, щоб так сталося з моїми дітьми. Вони й так лишилися без батька — не можна було дозволити, щоб втратили ще й маму», — згадує Христина.
Час не лікує, каже Христина, а лише вчить жити по-новому — з пам’яттю, болем і вдячністю. Вона та діти підтримують спілкування із мамою Сергія, і інколи, як зізнається сама Христина, допомагаючи їй, вона ніби допомагає Сергію.
«Це життя потрібно продовжувати. Одна з моїх цілей — не дати забути про мого чоловіка, не втрачати можливості нагадати, показати й розповісти. Вони живі, доки ми про них говоримо і пам’ятаємо. А мої хобі допомагають займати увесь вільний простір, щоб прийти додому, лягти спати і знову жити далі», — закінчує дівчина.
Інтернет-видання Бессарабії
