Завідувач Плавнінської сільської амбулаторії Ренійської громади Степан Степанович Корецький належить до тієї рідкісної категорії людей, для яких робота – це і є життя. Медик з 54-річним стажем, який пройшов шлях від фельдшера до головного лікаря, він і сьогодні, у 72 роки, продовжує тримати свій незмінний пост. Про те, як змінювалася сільська медицина, чому він жодного разу не пожалкував про вибір професії і що тримає його на плаву, незважаючи на всі труднощі, – у матеріалі інтернет-видання «Махала».
Життя Степана Степановича тісно переплелося з рідним селом Плавні. «Це доля», – каже Корецький, який ось уже 34 роки працює тут головним лікарем. Спочатку очолював фельдшерсько-акушерський пункт, а тепер лікарську амбулаторію.
Він не приховує ностальгії за роками молодості. Сумує, що не досяг багато чого з того, чого міг би досягти, але завадили то обставини, то вітер юності. Однак, в цілому, ні про що не жалкує.
«Я гордий, що зміг бути корисним своїм близьким, родині, односельцям», – каже Корецький, який у 2009 році був відзначений почесним званням «Людина року села Плавні».
Степан Степанович народився в родині простих сільських трудівників. Батько фронтовик, воював, кавалер двох орденів Слави. 25 років пропрацював у Плавні бригадиром будівельної бригади. Мама була простою колгоспницею. Він згадує і свого дядька Олександра Савовича, який стояв біля витоків загальноосвітньої школи в рідному селі: до цього в Плавнях була лише восьмирічка.
Однак сам Корецький після восьмого класу вчився в Молдові, закінчив Кишинівську вищу математичну школу-інтернат №1.
«Можливість вчитися там я обрав сам, хоча міг би за прикладом багатьох однокласників довчитися в сусідньому Новосільському. Але одного мого бажання було б замало. Зіграло роль і те, що я добре встигав у школі, а туди брали тільки відмінників. І зовсім не жалкую, що поїхав до Кишинева. Школа-інтернат була специфічним закладом, навчання тут виховувало і дисциплінувало. Я навчився там багато чому, що знадобилося мені протягом усього мого життя»,– каже він.
Але стати фахівцем у галузі математики Степану Степановичу не судилося. «Доля», – повторив він у котрий уже раз.
«На вибір професії лікаря вплинув приклад поважної в нашому селі родини Гецой. Батько родини, простий робітник, водій, виростив чудових синів – Захарія, Костянтина і Степана. Зумів усім трьом дати вищу освіту, і всі троє стали лікарями. Взагалі, хочу вам сказати, Плавні славляться тим, що досить багато уродженців нашого села, за моїми підрахунками осіб 50, стали медиками», – підкреслює доктор.
До Кишинівського медінституту він вступив у 1971 році. Вчився на лікувальному факультеті, отримав спеціальність лікаря-реаніматолога. З 1977 по 1980 роки працював у Тирасполі. Потім переїхав до Ізмаїла і після двох років роботи в міській лікарні, у 1982 році, повернувся в рідні краї. До цього підштовхнули сімейні обставини. Була перспектива поїхати до Англії, але їй не судилося здійснитися.
Корецький пишається своєю родиною. Дружина Марія Олександрівна – уродженка села Чишмикіой Республіки Молдова. Працювала в Плавнінській ЗОШ учителькою української мови. Син Валентин закінчив економічну академію та аспірантуру в Кишиневі, стажувався за кордоном, викладає у своєму ж виші. Донька Марічка пішла стопами батька, вчилася в Кишинівському медінституті, стала стоматологом.
Аж до 1991 року Степан Корецький працював у Новосільському. За сприяння тодішнього головного лікаря Ренійської ЦРЛ Антона Івановича Ланецького та його заступника Степана Дмитровича Іванова в Плавні було розпочато будівництво приміщення першої в районі амбулаторії з денним стаціонаром (до цього був лише фельдшерсько-акушерський пункт), неоціненну допомогу в якому надав колгосп «Октябрь» (нині СВК «Світанок»).
Відкриття амбулаторії в 1991 році стало справжньою подією, причому не тільки для району і села, а й особисто для Степана Степановича, якого призначили головним лікарем. Вона була розрахована на 10 ліжок, за штатом тоді працювали 12 осіб, зокрема, терапевт, стоматолог, педіатр, а також акушерка, дитяча медсестра, фельдшер, медсестра денного стаціонару, медсестра з обслуговування вдома. Крім того, Корецький був прикріплений і до сусіднього села Нагірне, куди виїжджав раз на тиждень. Та й обладнання амбулаторія отримала тоді найнеобхідніше: ампліпульс, електрофорез, УВЧ і багато іншого.
«У нас ненормований робочий день, ми не застраховані від нештатних ситуацій. Наприклад, бувало навіть так, що пологи приймали на місці. Взимку був випадок, коли потрібно було дістатися з Плавні до Новосільського. Застряг у дорозі і не міг вибратися з заметів із шостої вечора до півночі. Все це не просто виснажує, а зношує лікаря. Часто згадую, що, коли ще вчився, нам видали значки: «Світячи іншим, згораєш сам». І так воно і виходить», – каже Степан Степанович.
Сьогодні Плавнінська сільська лікарська амбулаторія – одна з кращих у Ренійській громаді.
«Під час останнього скликання Ренійської районної ради, яку тоді очолював Олег Зуєв, а я був депутатом, у нас за рахунок бюджету зробили капітальний ремонт приблизно на 300 тисяч гривень. Оновили коридор, опалення, придбали новий котел. А ще раніше, після сильного граду в 2012 році, повністю поміняли дах. Вікна поставили пластикові, двері – взагалі, зараз у нас все по-європейськи», – зазначає головний лікар.
Технічна база, за його словами, теж поліпшилася. З’явився новий багатофункціональний апарат для фізіопроцедур, електрокардіограф.
«Фізкабінет укомплектований повністю: електрофорез, ультразвук, СВЧ. Все, що є в сучасних амбулаторіях, у нас є. Навіть за кордоном стільки не завжди буває», – підкреслює Корецький.
А ось про нову машину швидкої допомоги він продовжує мріяти. Тій, що є, уже 22 роки – колись її подарував Володимир Новацький, ставши головою облради.
«Нам обіцяли машину для сімейного лікаря. Але йде війна, тому поки що ми її не отримали. Сподіваюся, кращі часи настануть, і ми її отримаємо. Хочеться працювати, сидіти вдома – не для мене», – каже лікар.
Степан Степанович, незважаючи на проблеми зі здоров’ям після двох інфарктів, як і раніше, працює на два села – Плавні і Нагірне, куди регулярно виїжджає. Нерідко самі мешканці сусіднього села приїжджають до нього на прийом у Плавні. Колектив за ці роки скоротився, але залишилося ядро.
«У нас працюють фельдшер Ольга Веніамінівна Чобану, медсестра Альона Жоля і дитяча медсестра Світлана Юхимівна Тудорашку. Під час ковіду вони показали себе справжніми професіоналками, відданими своїй справі – не боялися підхопити вірус, робили крапельниці і по домах. Люди задоволені. Колись було дев’ять медсестер, залишилося троє, але й на тому спасибі. Вони – мій головний капітал. Також я вдячний керівництву – і голові громади Ігорю Плєхову за збереження сільських амбулаторій, і головному лікарю Ренійського Центру первинної медико-санітарної допомоги Сергію Георгіу. Сергій Федорович як талановитий керівник завжди йде назустріч. У наш час триматися складно, але сімейній медицині, вважаю, зараз краще, ніж було. Працюється простіше», – зазначає головний лікар.
Але проблеми залишаються. Найгостріша – транспортна. Із села нічим дістатися до Рені: не ходять ні автобуси, ні маршрутки. І він, як колишній депутат і просто як небайдужа людина, якій болить за своє село, не може залишатися байдужим до цих проблем.
«Люди ловлять попутки до сусіднього Новосільського. Іноді пішки йдуть, це 6-7 кілометрів, і там уже сідають на ізмаїльські або одеські маршрутки. І поштове відділення у нас закрили. Частина людей отримують пенсію на банківські картки, а іншим доводиться чекати, коли в село 1-2 рази на тиждень приїжджає поштова машина, щоб її отримати. Моє побажання: у всіх селах треба зберегти інфраструктуру. Без цього немає майбутнього. Ніхто не може жити там, де немає школи, амбулаторії, пошти», – каже Степан Степанович.
І, озираючись на свій багатий на події життєвий шлях, він підводить своєрідний підсумок, в якому немає й тіні сумніву.
«Знаєте, якби випала можливість прожити життя знову, професію я обрав би ту саму. Хоча роботу сільського лікаря ніяк не назвеш легкою», – сказав на завершення Степан Корецький.
Фото з архіву автора та відкритих джерел.
Інтернет-видання Бессарабії
