Ми втрьох згадуємо Олександра Калова. Для мене він – Воїн, який боронив Україну. Для них він насамперед – улюблений син та брат. Він загинув рік тому. Але рідні й досі не можуть повірити у це. Сестра Тетяна зізналася, що їй часом здається, що Сашко просто поїхав на чергову ротацію і незабаром повернеться з відрядження. Вони міцно обіймуться, і все буде, як і раніше. Мама Дарія Опанасівна не може стримати сльози. Ми хочемо, щоб разом із нами згадали Олександра Калова всі, хто його знав.
Олександр народився 14 квітня 1987 року. У сім’ї було четверо дітей, він наймолодший і, як зауважила сестра Тетяна, найулюбленіший.
У дитинстві захоплювався футболом, був воротарем місцевої футбольної команди, виявляв успіхи та навіть міг би зробити спортивну кар’єру. Але мріяв стати військовим, хоч довго про це не говорив.
Як розповіла мама, у школі він любив читати науковий журнал «Дерево знань», багато знань про військову техніку черпав звідти і вражав своєю військовою ерудицією. Але на початку вибрав мирну, але важливу професію.
В 2004 році Сашко закінчив школу-ліцей у Болграді, вступив до Одеського політехнічного інституту, на факультет екології.
Після інституту відслужив строкову службу, повернувся до цивільного життя та почав шукати свій шлях. Працював в Одесі, Болграді, Ізмаїлі. Але його тягнуло до армії. Напередодні 30-річчя сказав мамі, що підписав контракт і йде служити до 88-го батальйону морської піхоти. Для рідних це стало несподіванкою. Олександр закінчив школу офіцерів при Одеському інституті сухопутних військ, одержав звання молодшого лейтенанта. На той час в Україні вже йшла війна, про серйозність якої багато хто не здогадувався. Не знали про це й рідні Олександра, а він їм багато не розповідав про свою службу, щоб не хвилювати.
Він служив на Сході України, у зоні ООС. Мама згадувала, що Олександр завжди казав, що тут тихо та спокійно, не варто переживати. Так було доти, доки рідні не побачили сюжету на одному з центральних каналів, де військовий із позивним «Балу» розповідав, як вони тримають оборону на першій лінії. То був позивний Олександра. Так рідні дізналися, що син і брат постійно ризикує життям, що він не в тилу, а на передовій.
17 січня 2022 року Олександр поїхав на чергову ротацію. Вдома він бував рідко, переважно у відрядженнях. На цей раз його відправили під Вугледар. Там і зустрів повномасштабне вторгнення ворога.
«Коли по телевізору передали, що росія вдерлася в Україну, я одразу зателефонувала до Сашка. А він мені каже: “Мамо, вимкни телевізор, не дивись”. Але я не могла вимкнути. Передали, що обстріляли Вугледар. Я знову зателефонувала, дуже хвилювалася. Вони тоді терміново відступали з міста. Але він мені нічого не сказав, знову просив не дивитись телевізор», – згадує Дар’я Опанасівна.
У вересні Олександр мав приїхати додому у відпустку. На нього чекали вдома. Але плани змінились. Його підрозділ перекинули під Херсон. Олександр уже був командиром роти. На кордоні Херсонської та Миколаївської областей військові звільнили населений пункт Давидів Брід. Рота Олександра отримала наказ про зачистку території. 1 жовтня під час його виконання він отримав смертельне вогнепальне поранення. Як розповіли рідним побратими Олександра – ворожий снайпер побачив командирські нашивки та вистрілив.
«Він ніколи не скаржився на труднощі та військові тягарі. Це ми після його смерті дізналися від його побратимів, що й у воді по коліна стояли в окопах, і у сараях доводилося ночувати», – розповіла мати. На прохання берегти себе, він завжди відповідав: “Це ви себе бережіть”. Не вип’ячував своїх заслуг і навіть ховав нагороди, щоб рідні не питали, за що він їх отримав.
Сестра Тетяна згадала, якось Сашко сказав, що їде до Києва у відрядження. Навіщо – не сказав. А пізніше дізналися, що він та інші військові здобули нагороди. Президент Володимир Зеленський особисто нагородив Олександра орденом «За мужність» третього ступеня. Але тоді вони про це не знали. Знали лише, що йому достроково надали звання старшого лейтенанта. Вже після смерті в його тумбочці вдома знайшли ще два нагрудні знаки, про які Олександр теж нічого не сказав. Не хотів хвилювати близьких. Це було так схоже на нього.
Його друг та побратим після смерті Олександра розповів мамі, що такого командира він ніколи не зустрічав. Він завжди і всюди намагався створити нормальні умови життя для підлеглих, навіть у окопі першої лінії. За спини не ховався, завжди був поряд. Одним словом – справжній Офіцер. Його поважали і як людину. За скромність, доброту, чуйність, щедрість. За власні кошти купував все необхідне для підлеглих. В один з останніх приїздів додому купив недорогий позашляховик. На запитання мами, навіщо йому на фронті автомобіль, відповів, що так легше та безпечніше доставляти солдатів на позиції.
Дуже любив тварин. В окопі поряд з військовими жило цуценя Сека. Йому навіть пошили тільник, як члену підрозділу морської піхоти. А зробили його з рукава командирського тільника.
І сьогодні в кімнаті Олександра, де все залишається, як і раніше, стоїть великий акваріум із рибками. Олександр захоплювався акваріумістикою. Яких лише риб не вирощував. “Що тепер мені робити з акваріумом?” – змахуючи сльозу, поставила риторичне запитання Дар’я Опанасівна.
Олександр не встиг створити сім’ю – всього себе віддавав роботі. Дуже любив племінників, був для них наче старший брат. З рідними був люблячим та безвідмовним, завжди готовим прийти на допомогу.
Ми перебираємо сімейні фотографії. Ось Сашко грає у футбол, ось він в армії. Ось його грамота та сертифікат про участь у спільних навчаннях із військами НАТО у Грузії. Саме його фото та ще одного загиблого військового з Болграда Олександра Петрова розмістили біля посольства України в Грузії, там були також фото загиблих в Україні грузинських воїнів. Як нагадування про жорстоку війну, яку розв’язала світові росія.
«Я ніколи не відмовляла його від військової служби. Поважала його вибір», – зізнається Дар’я Опанасівна. Цей вибір став жорстокою дійсністю війни. Завжди слід пам’ятати, що хтось платить за наше мирне життя дорогу ціну. І не забувати про них навіть після смерті.
«Минув рік, як немає Саші. Невже він не заслужив нагороду посмертно?” – Запитують рідні Воїна. Рідним боляче бачити, коли іншим присвоюють нагороди посмертно, а про їхнього сина начебто забули. У чиїх силах це змінити – не забувайте про загиблих, не дозволяйте почерствіти нашим душам. Кожен наш загиблий воїн – наш спільний біль.
Інтернет-видання Бессарабії
