Морський піхотинець ЗСУ Володимир на позивний “Лисий” був серед тих, хто перебував на острові Зміїний 24 лютого 2022 року — коли росіяни намагалися його захопити. Тоді українські військові складати зброю відмовилися, але пізніше потрапили у полон.

Про оборону Зміїного, перебування в полоні та повернення до служби після тривалої реабілітації — в інтерв’ю Суспільного.

Як взагалі ви потрапили на острів Зміїний?

Це було відрядження. На той момент я служив у морській піхоті, у 88 батальйоні. Це було відрядження з початку січня і воно тоді затягнулось на наступний місяць і далі почалась повномасштабна війна. Взагалі, це відрядження повинно було бути на місяць, але мене і ще трьох людей залишили ще на один місяць.

У перший день вторгнення, 24 лютого, росіяни намагалися захопити острів Зміїний, задіяли бойові кораблі, авіацію. Натомість наших сил були менше: і людей, і озброєння. Як в таких умовах організовували супротив?

По плану, який був до цього, в разі нападу на острів до нас повинні були на допомогу, крім катерів, підлітати ще і наша авіація. Але на початку вторгнення були нанесені як ракетні, так і авіаудари по різним аеродромам. Тож допомога нам не надійшла.

Нас підняли по тривозі о третій годині ночі і сказали, що бойова тривога, займаємо позицію. Я не знаю, як наше командування уявляло, як ми будемо тримати оборону. З озброєння в нас були тільки три “зеушки”, декілька кулеметів звичайних і автомати. Ну і два комплекси ПТРК “Корсар”. Не знаю, де на острові зібрались по танкам стріляти, але сам факт, що така зброя була.

До восьмої години ми моніторили ситуацію просто на позиції. Також паралельно додзвонювались до рідних та друзів. З 8:30 до нас вже підійшли кораблі. Крім крейсера “Москва” ще були два кораблі і запропонували здатися в полон. Отримали відповідь. Вони зробили декілька пострілів для залякування по острову. Пошкодили ДШК. Після цього вони відплили і далі почалися переговори, що вони дають зелений коридор. Пропонували скласти зброю і плисти додому. Ми відмовились. Поїхали з острову цивільні. У нас було декілька цивільних на острові — це маячники і геодезисти. Всі решта відмовились складати зброю.

Де ви ховалися на острові, коли були авіаудари?

Там був бункер, але скажемо так, якби відбувся штурм, то його дуже невигідно було нам займати. Тому ми, наприклад, я і ще троє хлопців, не буду називати прізвища, бо деякі ще в полоні, ми ховались під бетонною плитою. Там була ніша для боєприпасів. Ми ховалися під нею і, відповідно, моніторили ситуацію в плані кораблів і винищувачів.

Як відбувалася висадка десанту росіян на острів і як ви потрапили в полон?

Десь о п’ятій або шостій вечора йшли два катери з особовим складом. Людей 20-25. Командир нас зібрав. Ми могли цих знешкодити, але що далі? Він вирішив зберегти життя. За це рішення ми йому дуже вдячні. Далі ми здалися в полон. О шостій годині вже лежали на причалі.

Нас “маринували” на причалі до ранку, в мороз, і далі нас перемістили в будиночки на острові. Далі нас почали партіями переміщати на буксирі “Шахтер” в Севастополь.

Коли хлопці вже потрапили туди, то проводили спецслужби допити, яку інформацію намагалися від вас отримати?

Перше – це ідентифікації особистості. Питали, з якої ти частини і в цілому спочатку нічого такого сильно не розпитували. Питали про те, хто скільки служить, посаду та де його частина розташована.

А чи намагалися дізнатися, хто відправив корабель з відомим напрямком?

В цей момент ще ні. Сталося це пізніше, вже коли нас перемістили в Курськ у наметове містечко і потім вже в СІЗО “Старий Оскол”. Там вже “інтенсивно” намагались дізнатись, хто це зробив.

Є факти про те, що росіяни катували деяких хлопців. Чи стикалися ви з катуваннями і як це було?

Так, це було навіть у наметовому містечку в Шебекіно. “Тапіки”, польовий телефон, оголювали дроти, обливали водою руки, мочки вух і пропускали струм. Ну, звичайні побиття руками, ногами й гумовою палкою я навіть згадувати не буду, тому що це було постійно.

Чи пояснювали якось, за що вас б’ють, що вони хочуть від вас отримати? Чи це просто системні побої без причин і пояснень?

Це була система. Вони це робили, щоб ми, скажімо так, як вони виражалися, “не робили дурниць”. Щоби ми не думали втекти. Деякі робили це, тому що їм це подобалось і без причини. Були такі відбиті люди, які дубасили просто так: перцевими балончиками, шокерами та дубинками. У них якихось критеріїв по відбору для побиття людини не було і “улюблені”, яких вони постійно били, не було. Все могло продовжуватись від пару хвилин і до годин. Залежало від їх настрою.

Відпускали в який момент?

Ну, коли втрачав свідомість, або коли вже тебе заносили. В мене так два рази було.

У яких побутових умовах ви перебували в полоні?

Ну помитись, скажемо так, якщо щастило, то це було раз в тиждень. Це якщо прям в них дуже класний настрій був. Якщо все погано, бо десь наші військові на фронті дали їм “втик”, в Ізюмі, наскільки я пам’ятаю, це було, то ми не мились тоді місяць. Видавали, коли перевірки приїжджали, зубні щітки, пасту і їжу в цілому. Під кінець полону їжа стала більш адекватною. Скажімо так, більш адекватно була їжа, бо якщо “зеків” погано годували, вони підняли б бунт. Завдяки цьому нам перепадала нормальна їжа.

Сидіти на ліжках не можна було, тільки на стільцях. А якщо немає стільців, то стояли. Спати також не можна, сміятись — не дай Боже. Їсти, деколи дві хвилини давали, за які кип’яток потрібно закинути в себе, тому що їсти хочеться. Деколи давали хвилин 7-10.

Якщо не встигаєш, то просто здаєш. Якщо брудна тарілка, або здаєш з їжею, то б’ють, виводять. Якщо знову побачили, що ти цю їжу викинув кудись, не дай Боже, то знову б’ють. Якщо залишив якусь їжу в себе, наприклад, кусок хліба, то знову б’ють.

Чи було розуміння, що на той момент відбувалися в Україні? Чи були ви в інформаційному вакуумі й чи намагалися на вас якось пропагандою впливати?

У вакуумі були в тому плані, бо було тільки одна сторона новин, тільки російська. Нас водили на перегляд новин. Ми не могли знати правди. Хлопцям з Харкова казали, що на міській раді Харкова вже триколор. Все робили, аби морально-психологічний стан подавити.

Скільки всього часу ви пробули в полоні й коли настав той момент, коли ви зрозуміли, що потрапили у списки на обмін?

249 днів я перебував в полоні. І, чесно кажучи, я зрозумів, що я в списках і що мене везуть на обмін вже в Севастополі, коли нас вже посадили в автобус і вивезли в сторону Запоріжжя. До цього у нас дуже багато було етапів з переїздами з колонії на колонію. І ми вже думали, що це раз ще один етап, скажемо так. Мене витягли з камери о третій ночі, вночі. Сказали сідати й одного мене зі 150 людей з колонією військовополонених посадили в автозак в “Старий Оскол”. Там забрали ще декілька хлопців, повезли в Курськ. Ми просто думали, що це черговий етап і ми навіть не думали, що це обмін.

Ми постійно собі ставили дату, коли от може-може обмін відбутися, наприклад, перед Великоднем, Днем незалежності Україні, день Росії, або ще щось. Від дати до дати жили. Думали, ось скоро Новий рік та Різдво тож можливо обміняють.

Як на вашому здоров’ї позначились понад 200 днів полону?

Коли мене обміняли, то в мене ще повністю вся спина і задня частина ніг була синя, така фіолетова. І знайшли після обміну в мене пухлину. Дуже дякую лікарям, так само і волонтерам, які допомагали. ВЛК проходив і звичайних лікарів проходив. У мене ще була проблема з коліном. Мені лікарі допомогли, робили блокади. З пухлиною проходив близько п’яти місяців, обстеження і тому подібне.

Ви після реабілітації повернулися до служби. Як це сталося і які плани у вас?

Я повернувся у свою частину, але, на жаль, через пухлину і складнощі з документами від ВЛК є певні проблеми. У шпиталі нам поставили позначку “ПТСР” аби отримали не 10, а 30 днів реабілітації. Далі, в одеський ВЛК, людям з ПТСР ставлять заборону на зброю. На жаль. Тож відповідно, я можу служити, але я не маю право брати зброю в руки. Я дуже довго добивався, щоб це рішення оскаржити, в мене вийшло. А ось перевестися назад до своїх хлопців в морську піхоту поки не виходить.

Чи є у вас плани на час після нашої перемоги?

Чесно кажучи, ні. В мене такі плани, щоби служити далі, якщо все буде гаразд. Скажімо так, доживу, то служитиму далі.