Нещодавно в місті Рені поховали Артура Григоряна. Він був гранатометником третього десантно-штурмового відділення другого штурмового батальйону. Вірний військовій присязі, мужньо бився з ворогом у боях за свою країну, її свободу та незалежність. Під час виконання бойового завдання недалеко від населеного пункту Товстий Луг Суджанського району Курської області Артур загинув. Йому було 25 років. Журналіст видання «Махала» зустрівся з мамою загиблого воїна Оксаною Дуденко. Вона розповіла, яким був її син.
“19 червня Артем їхав маршруткою до Одеси, але його дорогою зняли з автобуса і того ж дня Білгород-Дністровським РТЦК і СП призвали на службу до лав ЗСУ.
Дякую тим двом його побратимам, які привезли його тіло, а разом із тілом труну і хрест. Дуже шкодую, що тоді навіть не поцікавилася, як їх звати, звідки вони, якими були останні хвилини життя мого синочка, як він загинув.
Не можу повірити, що я більше його не побачу, не прочитаю його смс у телефоні. Можливо, це звучить погано, але я дякую Всевишньому за те, що на відміну від тисяч інших матерів, мені пощастило, що мій син, все ж таки повернувся додому, і ми змогли по-людськи його поховати, і що тепер я маю можливість приходити до його могили.
Народила я Артурчика 1 грудня 1998 року. Водила в дитячий садок. У 2004 році він пішов у перший клас четвертої міської школи. Навчався в міру своїх можливостей, бувало, що й заняття пропускав, пустував. З раннього дитинства захоплювався спортом, був дуже спритний, але при цьому уважний до всіх. Він у нас із моїм першим цивільним чоловіком був другою дитиною. Того ж року в січні народилася наша донька. Вихованням Артурчика і доньки я займалася, як могла, по суті, одна.
Син для мене був дуже теплою, душевною дитиною і моїм помічником і в господарстві, і в вихованні молодших братів і сестричок. Ми жили бідно, не так, як хотілося б, на те були свої причини. Тому після дев’ятого класу Артур пішов працювати. Але навчання не кинув, займався вдома і, склавши іспити, отримав атестат про повну загальну середню освіту.
Що я можу сказати ще про свою дитину, яка росла без батька? Хороший він був, працьовитий, добрий. Не ображав молодших і знав, що потрібно поважати старших. Був дуже прив’язаний до мене та своїх сестер і братів. Для мене він був світлим, завжди усміхненим, душею компанії.
Де він тільки не працював, щоб заробити для нашої сім’ї грошей. Останні три роки – в одній приватній фірмі в порту. Я знала, що йому важко було завжди, але він ніколи не скаржився. Завжди говорив мені: «Мамо, все добре. Робота мені подобається. Нічого, що мало платять. Закінчиться війна, знайду більш гідну роботу, щоб ми могли жити в достатку».
Востаннє я бачилася з ним 19 червня. Він підійшов до мене і сказав: «Мамо, я поїду в Одесу, побачуся з батьком і тут же повернуся». Він узагалі не любив лукавити, але тоді, я впевнена, що злукавив – він їхав до Одеси не в гості до батька, а на пошуки іншої роботи.
Коли почалася повномасштабна війна, він одразу ж побіг до військкомату. Але його чомусь не призвали тоді. Я щодня ходжу з дітьми на могилу до свого синочка. Моє серце розривається від болю. Не можу повірити, що нещодавно ми з ним ще говорили телефоном, а тепер його немає. Тоді, як завжди, він мене заспокоїв, сказав, що в нього все добре, відпочиває. Сказав, що зв’язок поганий, тому довго говорити не може. Того ж дня ввечері я зателефонувала знову йому, але зв’язку вже не було.
Поховали мого синочка поруч із його другом Ванею Хергеледжі, який загинув 29 серпня. Він був на рік молодший за Артурчика, теж навчався в четвертій школі. Я його добре знала, як і його батьків. Як і мій синочок, був рухливим, безвідмовним, справедливим, порядним. Коли я дізналася, що він повертається додому «на щиті», то була в шоці. Ніяк у це не могла повірити. Ніяк у це не міг повірити й Артурчик. Минуло всього півтора місяця, і війна забрала і мою дитину. Тепер два друзі знову поруч”.
Фото надані Оксаною Дуденко.
Інтернет-видання Бессарабії
