Півроку тому ренійську громадськість сколихнула трагічна звістка: 31 березня на фронті загинув уродженець Рені, військовослужбовець ЗСУ Михайло Завадський (Марчишин), який лише десять днів не дожив до свого 38-річчя. 6 вересня на сайті Президента України з’явилася петиція про присвоєння йому звання Героя України (посмертно) із врученням ордену «Золота Зірка» його сім’ї. Автором ініціативи став його побратим Микола Гайдаржи. Вона вже набрала понад 14,3 тис. голосів із 25000 необхідних. Збір голосів триває.
«На момент повномасштабного вторгнення Михайло був спортсменом, успішним бізнесменом, молодим батьком і зразковим сім‘янином. Здавалося життя тільки починається, але жахливі події 24-го лютого не залишили його байдужим і, вивізши свою сім’ю у безпечне місце, він взяв до рук зброю. Михайло був лідером. Тому біля нього одразу ж зібрався згуртований колектив однодумців, який пішов за ним до лав ЗСУ», – відзначив Микола Гайдаржи у тексті петиції.
«Вишкіли, навчання, виснажливі тренування і нарешті, 28-го червня 2022 року Михайло разом зі своїм колективом мобілізувався до лав 36-ої окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського Збройних Сил України в/ч А2802 у Десантно-штурмову роту. Командування одразу помітило у Михайлові лідерські якості. У дуже короткий термін Михайло отримав звання молодшого сержанта та став командиром відділення десантно-штурмової роти.
З жовтня 2022-го по січень 2023-го брав активну участь в обороні Донеччини, де отримав поранення і був представлений до першої бойової нагороди “Сталевий Хрест” і, ледве одужавши, за власним бажанням продовжив боронити Україну у складі 3-ої окремої штурмової бригади, яка на той час знаходилась на одній з найважчих ділянок фронту – м. Бахмут. Через півтора місяця Михайло загинув. Загинув героїчно. 30 березня під час наступу ворога на ділянці м. Бахмут, побратими Михайла отримали поранення. Група мала евакуювати поранених та відходити. Не вагаючись Михайло кинувся на допомогу товаришам і потрапив під кулеметний вогонь противника. Група була врятована. На жаль, ціною стало життя Михайла», – розповів Микола Гайдаржи в тексті петиції про бойовий шлях свого товариша по службі, якого він назвав відважним воїном і справжнім командиром, зазначивши, що мав честь пліч-о-пліч боронити з ним Донеччину у лавах 36-ї окремої бригади морської піхоти і не з чуток знає, що це непоодинокий випадок геройських вчинків, коли Михайло (позивний «Доцент») в найкрутішій ситуації рятував побратимів.
У Михайла залишилися дружина, маленька донька та мама. З мамою Тамарою Михайлівною Марчишиною, яка проживає в Рені, зустрівся журналіст інтернет-видання «Махала» і вона розповіла про те, яким був її єдиний син. Батька Михайла, Івана Васильовича Марчишина, немає в живих уже 17 років. Зазначимо, що у колишньому Ренійському районі людиною він був відомою і шанованою: обіймав посаду заступника голови райдержадміністрації, потім голови ВАТ «Ренійське автотранспортне підприємство №15140», був директором громадської організації «Лікарняна каса».
«Міша був дуже комунікабельним, товариським і прямолінійним. Багато його не розуміли, ображалися, бо такі, як він, які кажуть правду в обличчя, не завжди зручні. Але ті, хто розумів, яка він людина, ніколи образу не тримали, бо він завжди обґрунтовував свою позицію. А ті, хто ображався, бувало, потім поверталися до нього і вважали його за свого друга. Міша ще з дитинства вирізнявся загостреним почуттям справедливості», – розповідає Тамара Михайлівна.
За її словами, син дуже любив навчатись, особливо добре йому давалися мови.
«У Котловині живуть наші добрі знайомі і одного разу він на кілька місяців поїхав до них. За цей час він освоїв гагаузьку і вільно розмовляв нею. Англійську почав освоювати ще до школи: мої племінники вже ходили до школи, і він біля них крутився, гортав їхні підручники. Він поспішав усе знати. Він мав феноменальну пам’ять, завдяки якій був як ходяча енциклопедія».
Після школи Михайло закінчив Одеську національну академію харчових технологій за спеціальністю технолог хлібної та кондитерської промисловості.
«На практику його направили до Костянтинівки Донецької області, пропонували одразу посаду начальника цеху, але йому Донбас принципово не сподобався – він начебто передчував, що це не його місце. І він сказав: ні, я туди не поїду», – продовжила мама воїна.
Після закінчення академії працював у Дніпропетровську менеджером з продажу обладнання для м’ясо-молочної промисловості. У цій сфері він пропрацював рік і вирішив повернутись до Одеси.
«На останньому курсі вишу він познайомився з дівчиною, Іриною Завадською. Кохання там було божевільне. І він уже ніде більше не міг перебувати – лише в Одесі, щоб бути поряд із нею. Коли вони одружилися, вона вирішила залишитися на своєму прізвищі, а він узяв її прізвище. Ось чому в соцмережах він то Марчишин, то Завадський. У серпні було три роки, як вони створили сім’ю, а 21 вересня їхній маленькій доньці Катюші виповнилося 2 роки», – розповідає далі Тамара Марчишина.
В Одесі Михайло знайшов себе у готельному бізнесі, на момент початку широкомасштабної війни він уже був директором великого готелю. А ще він дуже любив спорт, займався з великою самовіддачею, був чемпіоном України з паверліфтингу. Бувши за характером лідером, зібрав навколо себе групу в 50 осіб, і вони активно тренувалися, щоб бути готовими до військової служби.
«Інтенсивні тренування були тричі на тиждень. Не всі витримували такі навантаження. Але він себе не щадив. І до інших був вимогливий. Коли почалася ця страшна війна, Михайло подбав про сім’ю і відправив її в безпечне місце, до Болгарії, а сам із групою цих хлопців, таких як він, спортсменів, записалися в одеську тероборону», – зазначила мама.
У червні 2022 року Михайло Завадський вже був у 36-й окремій бригаді морської піхоти, у складі якої воював до січня 2023 року.
«Михайлу зовсім не було знайоме почуття страху. Він йшов під обстрілами, щоб витягати з поля бою поранених та тіла загиблих побратимів. Він дуже багатьох ось так виніс. Після похорону до мене підходили хлопці, з ким він воював, і казали, що коли йшли з ним на бойове завдання, почувалися як за кам’яною стіною і всі поверталися живими», – згадує Тамара Марчишина.
Після ще однієї контузії та осколкового поранення, які він отримав, виконуючи чергове бойове завдання, перебував у шпиталі. У цей час їхню 36-ту бригаду направили на ротацію до Миколаєва. Михайло не міг просто так сидіти склавши руки, знаючи, що він потрібен на фронті, і вирішує перевестися до «Азову». У складі цього легендарного полку Завадський воював у Бахмуті. Там він і пав смертю хоробрих.
«Мені розповідали, що того дня був дуже важкий бій. Під час виконання бойового завдання було багато поранених, і Михайло вивів з-під вогню 12 осіб. І ось коли він повернувся за 13-м своїм побратимом, прикриваючи його собою, отримав смертельне поранення», – розповідає, ледве стримуючи сльози, Тамара Михайлівна.
Прощання із Михайлом Завадським відбулося в Одесі у Будинку офіцерів. Проводити Героя в останній шлях прийшло дуже багато людей. «Я стільки добрих слів почула про свого сина, що навіть уявити не могла, скільки людей він зробив стільки хорошого. До мене підходили зі співчуттями і кожен казав: ось мені Михайло допоміг, і мені теж, і мені…», – розповідає жінка.
Поховали Михайла Завадського в Одесі на 2-му християнському цвинтарі. Інтернет-видання «Махала» висловлює глибокі співчуття рідним та близьким та нагадує, що збір підписів під петицією на сайті Президента України про присвоєння йому почесного звання Героя України (посмертно) триває. Проголосувати можна, перейшовши за посиланням.
Інтернет-видання Бессарабії
