1 жовтня в Україні відзначають День захисників і захисниць України — день, коли згадують тих, хто захищав і продовжує захищати державу, а також тих, хто віддав за неї своє життя. Серед них й військовослужбовець 67-ї окремої механізованої бригади Олександр Крочмарюк із села Новодолинське Болградського району, який загинув 8 листопада 2023 року під час виконання бойового завдання біля села Діброви на Луганщині.
Дружина полеглого захисника — Аліна Крочмарюк розповіла журналістці інтернет-видання «Махала» про життя Олександра до війни, їхнє знайомство та роки спільного життя, його службу та день, коли дізналася, що Олександра більше немає.
Народився Олександр Крочмарюк 19 липня 1986 року у селі Новотарутино Болградського району, нині — Новодолинське. Він зростав у багатодітній родині, де був наймолодшою дитиною, маючи чотирьох старших сестер. Дитинство Олександра минало у рідному селі, там він навчався у місцевій школі, а після закінчення дев’ятого класу вступив до Тарутинського ліцею, де здобув фах столяра-тесляра.
Одразу ж після завершення навчання Олександр почав працювати. Батькам тоді було важко, тому він намагався допомагати родині, здебільшого працюючи на будівництві. Пізніше, вже переїхавши мешкати до Одеси, чоловік влаштувався на меблеве підприємство, де близько трьох років займався виготовленням меблів, а потім знову повернувся до будівельних робіт.
«Йому подобалися теслярські роботи, любив працювати з деревом, щось майструвати й робити власними руками. Навіть коли жив у селі та мав вільний час, міг просто сісти й щось вирізати, змайструвати невеликий стільчик, столик чи іншу річ для дому», — згадує Аліна.
Разом із дружиною Олександр мріяв про власний будинок, у якому обов’язково мала бути його майстерня. Там він хотів мати своє місце для роботи з деревом, щоб знову займатися тим, що любив.
Олександр та Аліна познайомилися ще зовсім молодими — у 2012 році в селі Височанське Буджацької громади, у місцевому клубі. На той момент Аліні було 16 років, а Олександр був старшим за неї. Їхнє знайомство відбулося 9 березня, а вже 24 листопада того ж року вони почали жити разом. У 2014 році одружилися, а наступного року обоє переїхали до Одеси, де відтоді працювали та жили разом.
За роки спільного життя у них було чимало планів. Вони уявляли своє майбутнє разом, не знаючи, що частині цих мрій так і не судилося здійснитися.
«Планів як завжди було багато, тільки не всі збулися. Хотіли збудувати дім свій, діток хотілося, хотіли спочатку хлопчика, потім дівчинку, але нема ні хлопчика, ні дівчинки», — з сумом каже Аліна.
До повномасштабного вторгнення Олександр не мав військового досвіду. Строкову службу свого часу він не проходив: хоча хотів піти до війська, тоді його не взяли через плоскостопість.
Спочатку Олександра викликали до військкомату восени. Разом з Аліною вони їхали через Білгород-Дністровський, де їм вручили повістку. Після цього чоловік поїхав до Бессарабського аби пройти військово-лікарську комісію, де йому сказали чекати подальшого виклику.
У квітні 2023 року подружжя їхало до рідного села на Проводи (поминальні дні), на кладовище до матері Олександра. Дорогою їх знову зупинили та чоловіка направили до ТЦК. З’ясувалося, що попередні документи потрібно оформлювати заново, тому на Олександра завели нову справу. Йому запропонували вирушити на службу одразу, однак чоловік попросив дозволити йому спочатку поїхати разом із дружиною на кладовище до матері, а вже після цього повернутися.
Наступного дня вони повернулися до ТЦК, де Олександр знову пройшов медичну комісію, і цього разу йому підтвердили, що він придатний до служби. Тоді ж його мали відправити одразу автобусом із Бессарабського у військову частину. Однак Олександр наполягав, що спочатку має завезти Аліну додому в Одесу.
«Сказав: поки не завезе мене додому, то нікуди він не поїде. Тоді нам дали супроводжуючого, який всю дорогу їхав із нами, прямісінько до Одеси. Автобус із військовими їхав попереду, а ми позаду, під наглядом. Однак нам трапився добрий хлопець, він домовився аби Сашка переночував вдома, а вранці пішов у військкомат», — згадує Аліна.
З Одеси чоловік поїхав спочатку до Вінницької області — у село Ольгопіль. Там близько місяця проходив необхідну військову підготовку, після чого разом з іншими військовослужбовцями вирушив на Донецький напрямок. Тут, у складі 67-ої окремої механізованої бригади, 3 взводу, 2 роти, став виконувати свій обов’язок на передовій.
Для Аліни початок служби чоловіка був особливо тривожним. Ще в Бессарабському, коли Олександра оформлювали, вона залишалася чекати в автомобілі. Начальник вийшов до неї та спробував заспокоїти.
«Я йому кажу: ви ж розумієте, що мій чоловік не має ніякого досвіду. Він каже: я розумію, я вам обіцяю, що я вашого чоловіка відправлю поки в тихе місце», — розповідає Аліна.
Сам Олександр теж намагався не дозволяти дружині сильно переживати. Він переконував її, що все буде добре.
«Він у нас везунчик був, йому по життю в усьому везло, за що б він не брався. Я коли плакала та переживала, він мені казав: “Не переживай, все добре, прослужу скільки треба і повернуся. Значить, так треба було, так необхідно. Ти ж знаєш, що я везучий, прослужу та й приїду назад до тебе”», — згадує дружина.
Для Аліни ці слова мали особливу вагу, адже вона знала: якщо Олександр щось обіцяв, то неодмінно це виконував.
«Він мені коли щось обіцяв — значить зробить. Ніколи не було такого, що він скаже і не зробить. І ось коли він мені казав: “Ти ж знаєш, якщо я тобі обіцяю, значить зроблю. От я тобі обіцяю, що повернуся і все буде у нас добре”, я вірила, бо знала, що так і має бути», — говорить Аліна.
Спочатку позивний у військового був «Електрик». Адже коли військовослужбовців після підготовки перевели до будинку тимчасового перебування, там не було світла. Олександр взявся за справу й зробив його. Так за ним і закріпився позивний.
Згодом, коли чоловік уже був на позиціях, один із побратимів запитав, звідки він родом. Олександр відповів, що з Тарутинського району. Тоді товариш по службі поцікавився його позивним.
«Та поки ще сильно не прив’язався до нього», — відповів Олександр.
«Ну тоді будеш “Тарутою”», — запропонував побратим.
Останні місяці служби захисник виконував обов’язки бойового медика. Медичної освіти до війська він не мав, однак під час служби його додатково навчили надавати допомогу пораненим, і згодом він допомагав побратимам безпосередньо на полі бою.
Основним місцем, де перебував підрозділ Олександра, був район Серебрянського лісу та населений пункт Діброва на Луганщині.
Аліна розповідає, що чоловік майже завжди намагався показати їй, ніби в нього все добре. Навіть коли насправді було важко, він не хотів, щоб дружина зайвий раз хвилювалася.
«Він старався казати, що у нього завжди все добре. Я у нього щось питаю, він казав: “Та все добре, трішечки втомився тільки”», — згадує вона.
Навіть коли Олександру було по-справжньому важко, він намагався не показувати цього дружині. Аліна знала, що чоловік перебуває на позиціях по кілька днів поспіль, тому завжди чекала, коли він вийде на зв’язок. Зазвичай після трьох днів на позиції він повертався туди, де жив разом із побратимами, мився, переодягався і телефонував їй.
Напередодні свого дня народження, 19 липня, Олександр разом із побратимами перебував на позиції, яку сильно накрило ворожою артилерією. Коли він звідти вийшов, Аліна сама зателефонувала йому. Вона знала, що чоловік мав уже повернутися з позиції. Однак цього разу Олександр поводився незвично.
Чоловік сказав, що хоче спати й передзвонить пізніше. Аліна запитувала, чи все в нього добре, але у відповідь почула, що він просто втомився. Сам чоловік не телефонував їй, хоча зазвичай намагався виходити на зв’язок. Замість цього писав, що кудись поїхав із бойовими товаришами. Олександр запевняв, що все добре, однак в Аліни вже залишалося відчуття, що він щось приховує.
«Він мене не набирав тоді, бо йому було погано сильно, у нього була контузія. І щоб я цього не зрозуміла, він мене просто не дзвонив. Писав, що вони з побратимами щось роблять, кудись поїхали», — розповідає Аліна.
Аліна зателефонувала чоловікові і прямо запитала, що сталося.
«Він сказав: “Я тобі скажу, але ти не переживай”. Сказав, що будуть класти у шпиталь», — згадує Аліна.
У день свого народження Олександр опинився у госпіталі, де після отриманої контузії провів близько двох тижнів. Після лікування він знову повернувся до строю.
Побратими згодом розповідали Аліні, що навіть у найскладніших ситуаціях Олександр намагався залишатися веселим і підтримувати інших. Він не любив мовчати, багато розмовляв та легко знаходив спільну мову з людьми.
Один із його побратимів, із яким Олександр познайомився ще під час навчання, згадував, що у підрозділі Олександра називали «живчиком».
«Він завжди веселий був, навіть якщо там було дуже страшно, він старався всіх підтримати, сказати, що все добре, що все одно прорвемося тощо. Побратим, завжди казав, що Сашка як “живчик”, адже завжди всіх підбадьорював», — розповідає Аліна зі слів побратима чоловіка.
Особливо запам’ятався побратимам один із випадків на позиції. Під час перебування у бліндажі їм скинули міну, яка, на щастя, не встигла вибухнути. За словами військового, Олександр не розгубився — голими руками забрав її та встиг викинути з бліндажа, врятувавши хлопців, які були поруч.
Після цього випадку Олександр ще більше закріпився серед своїх. Хлопці прийняли його як свого, а згодом називали своїм «талісманом».
У вересні 2023 року Олександр нарешті отримав свою першу відпустку. До цього Аліна вже приїжджала до нього, коли він проходив навчання на Вінниччині. Тоді дівчина могла бачити чоловіка, але повноцінно побути разом вони не могли. Коли ж Олександр уже служив на позиціях, він не хотів, щоб вона приїжджала до нього через небезпеку.
В цей раз додому чоловік мав приїхати 15 вересня. Але Олександр вирішив зробити дружині сюрприз і повернувся на два дні раніше. 12 вересня він вийшов із позиції та домовився з командиром, щоб його відпустили.
«Він попросив розбудити о шостій ранку того дня. Але потім перед шостою пише: “Я вже встав, не дзвони мені”. Я кажу: “А що ти робиш?”. Він: “Зроблю діла, тебе наберу”», — згадує Аліна.
Вона навіть не здогадувалася, що в цей момент чоловік уже їхав додому.
Для сюрпризу він залучив знайомого, з яким разом працював на будівництві. Той зателефонував Аліні близько десятої вечора та сказав, що йому потрібні Олександрові інструменти й він нібито має заїхати по них.
«Він мені подзвонив і каже: “А можна я заберу інструменти Сашині?”. Я кажу: “Ну добре”. А він каже: “Я зараз приїду”. Думаю чого так пізно? І тут він мені дзвонить і каже я біля дверей, вийди. Я відкриваю двері він на телефон знімає мене, я одразу не зрозуміла чого, віддаляюсь назад, кажу проходь. А він мені: “Ти не заходь, виходь“. І я побачила, Саша стоїть поруч, під дверима», — розповідає жінка.
Два дні вони провели разом, а потім поїхали до рідних у село. Саме під час цієї відпустки Аліна вмовила чоловіка на фотосесію біля моря. За її словами, Олександр загалом не дуже любив фотографуватися і зазвичай відмовлявся, але цього разу погодився.
«Він казав: “Якщо тобі подобається, значить і мені теж. Головне, що пам’ять залишиться”».
Вже у жовтні Олександр почав просити дружину записувати важливу інформацію — номери банківських карток, пін-коди, різні документи та інші дані, які могли знадобитися їй у разі потреби.
«Він мені каже: “Давай ти собі запиши”. Я кажу: “А навіщо?”. А він: “Ну раптом я забуду, а тобі подзвоню — ти мені нагадаєш”», — згадує Аліна.
Тоді вона не надавала цим словам особливого значення. Але згодом він також попросив Аліну запросити до себе її маму, щоб та побула з нею, поки він знову піде на позицію.
Ситуація на фронті ставала складнішою: хлопці довго перебували на позиціях, а серед військових були втрати. Тож, перед наступним виходом на позицію Олександр дав дружині номер телефону людини, яка була головною над ними на місці, і пояснив, що робити, якщо він не вийде на зв’язок.
«Він мені каже: “Я три дні не буду виходити на зв’язок, а якщо і на четвертий день не вийду, ти телефонуєш сюди”. Каже: “Представишся, скажеш, хто ти, що ти моя дружина, назвеш мій позивний і спитаєш, що зі мною”».
Для Аліни ці слова прозвучали незвично.
«Я кажу: “Зайчик, що ти таке говориш?”. А він мені: “Та все буде добре. Може телефон загублю, то будеш знати кого набирати». Хоча я знала що він телефон на позицію не бере».
6 листопада 2023 року Олександр знову мав йти на позицію. Зазвичай перед нічним виходом намагався лягти близько дев’ятої вечора, щоб опівночі прокинутися та вирушити на позиції. Але того вечора вони з Аліною листувалися майже до самої опівночі. А згодом Олександр пішов виконувати завдання.
Однак вже 8 листопада 2023 року під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Діброва Сєвєродонецького району Луганської області, захисник загинув, внаслідок артилерійського обстрілу, отримавши значні поранення.
Аліна в той день була на роботі. Про те, що сталося з чоловіком, вона дізналася не від військових.
«Я прийшла з роботи додому. Мені телефонує сусідка і питає: “Ти вдома?”. Я кажу: “Так”. Вона каже: “А ти з Сашею говорила?”. Я кажу: “Ні, він мав завтра вийти”. А вона каже: “Саша загинув, мені сказав голова села”», — згадує Аліна.
Невдовзі після цього зателефонували з ТЦК.
«Мені дзвонять з невідомого номера. Я вже тоді розуміла чого саме. І військовий каже: “Ви Аліна Геннадіївна?”. Я кажу: “Так”. Він каже: “Ваш чоловік загинув”».
За словами Аліни, повідомлення прозвучало дуже прямо, без особливого співчуття. Їй сказали, щоб вона покликала когось до себе, не залишалася сама вдома.
У цей момент вона згадала номер, який Олександр залишив їй перед останнім виходом на позицію.
«Звісно, я не вірила, хотіла дізнатися більше, взяла той номер, який він мені дав, і подзвонила. Мені сказали, що хлопці одразу забрали його з поля бою після того, як він загинув», — із болем каже дівчина.
Пам’ять про Олександра сьогодні зберігають у кількох місцях. У Новодолинському встановили меморіальну дошку, в Лісному та Височанському — є банер на Алеях Слави. Аліна розповідає, що після загибелі чоловіка неодноразово зверталася, аби його ім’я також увічнили у Височанському, однак тривалий час не могла домогтися цього через питання належності села до Бородінської громади.
Після загибелі Олександра Аліні довелося вчитися жити вже без нього. Вона продовжує працювати, займатися своїми справами, зустрічатися з рідними і просто намагається рухатися далі, зберігаючи все, що пов’язує її з чоловіком.
Інтернет-видання Бессарабії
