«Док» – на сході цей позивний закріпився за мешканцем Ізмаїла, військовим лікарем Богданом Слюсаренко. 96 днів його медична бригада працювала в Донецькій та Харківській областях. В умовах постійної небезпеки – керовані авіаційні бомби, металевий дощ від ГРАДів, дрони над головою, треба надавати медичну допомогу: обробляти рани, зупиняти кров, бо найважливіше зберегти життя захисників.
Журналістка інтернет-видання “Махала” поспілкувалася з Богданом Слюсаренко про те, яку роль відіграють лікарі на передовій.
У 2014 році я вступив до Вінницького медичного університету. Там обрав для себе військову кафедру. У виші познайомився з майбутньою дружиною, родом з Ізмаїла. У Вінниці одружилися. Працював спочатку в своєму рідному місті Бердичів у лікарнях за фахом «терапевт».
Піти на військову службу вирішив у рік повномасштабного вторгнення. Мобілізувався до частини 3058 Національної гвардії України, де тепер обіймаю посаду начальника медичної служби та медичного пункту.
В цьому році побував на сході країни у складі медичної бригади. Перші враження отримав в місті Ізюм, коли побачив багатоповерхівки зі зруйнованими під’їздами з першого по останній поверх, згорілі будинки.
На трасі з Ізюму до Слов’янська було багато знищеної техніки – згорілі танки, машини. Всюди попереджувальні таблички: «небезпечно, міни». Я був готовий до цього. Люди всі бояться – це нормально. Я не можу сказати, що відчував страх. Більше злість, ненависть на те, що росіяни зробили з Україною, за ці зруйновані будинки та життя.
Наш підрозділ зупинився у Святогорську, де нас поселили в напівзруйнованому будинку. Всюди було все заміноване – нерозірвані снаряди, гранати. Тільки чиста одна стежинка, по якій можна було ходити. Там були пару днів. А на роботу виїхали в місто Дружківку, – це за 20 км до нуля. Повсюди було чутно виходи нашої артилерії, по місту часто прилітало.
Спочатку були легкі поранені. Найбільше мав справу з контузією, переломами, соматичними захворюваннями по типу гіпертонічні кризи, остеохондрози.
Потім наша бригада виїжджала як евакуаційна машина: забирали зі стабілізаційного пункту, який знаходився у місті Костянтинівка, возили до шпиталю в Дружківку. Так працювали місяць, а далі нашу бригаду і ще одну направили на Вовчанський напрямок. Ми розгорнули медичний пункт в Харківській області. Теж приймали легких і зі стабілізаційного пункту забирали поранених.
Тобто на війні кожний медичний підрозділ виконує свої завдання: бойові медики евакуюють поранених з передової і привозять до стабілізаційного пункту, де працює команда хірургів, анестезіологів, фельдшерів. З цього пункту наша бригада евакуації везла поранених до шпиталю. В дорозі ми підтримували життєві показники людини. За добу кількість поранених була різна – від 3-4 до 130-150.
Коли почався прорив на Торецькому напрямку, нашу бригаду забрали назад у Дружківку. Тоді почали заступати на чергування, як бригада евакуації. Поки машина стояла, працював теж у стабілізаційному пункті. Допомагав із пораненими різної важкості і уламки діставав.
24 години на день, сім днів на тиждень постійно було чутно вибухи. Надавали допомогу переважно у підвалах.
До речі, маскування для медиків там на сході – головне, бо для ворога медичні підрозділи – це друга ціль після техніки. Працювали в цивільному, щоб ніхто не здогадався хто ми такі, тому що серед населення, яке залишилось в місті, є багато проросійськи налаштованих.
Не страшно бути пораненим, не так страшно загинути, як страшно дивитися, як помирають наші люди на руках в медичній машині. Бачити цих людей і не мати можливості їх врятувати від важкості поранень – це нестерпно.
На війні медична допомога відрізняється від цивільної. Доводилося вчитися на ходу, тому що травми і поранення, які отримували військові, – з цим не стикаєшся у повсякденному житті. Має бути стресостійкість, те, що ти бачиш, дійсно жах. Але це відходить на другий план, бо в першу чергу потрібно виконати головне – врятувати людину. Привезли пораненого, а в нього половина тулуба в уламках, живого місця не було. Привозили з відкритими ранами на ногах, обличчях.
Саме на сході я зрозумів, як має бути організовано медичне забезпечення в умовах бойових дій, яка має надаватися правильна допомога бійцям. Цей досвід готовий передавати тим, хто там ще не був. Розумієте, молоді медики повинні знати, як працювати в подібних умовах.
Окремо хочу подякувати волонтерам, які допомагають медичним бригадам. Майже усе вони надають. На війні найбільш розхідний матеріал, перші у списку – це шприци, системи для крапельниць, бинти, а ще вкрай необхідні фізрозчини, турнікети, кровоспинні, бандажі. Волонтери все це за день-два збирають.
Дуже хочеться, щоб якомога більше наших хлопців фізично і психологічно вистояли. Бажання у всіх медиків одне, щоб скоріше закінчилися війна, на якій гине еліта країни, люди, які можуть щось змінювати.
Кожний з нас може привнести внесок заради перемоги. Коли я їхав на схід, моєму сину було 8 місяців. Я дуже хочу, щоб він ріс у вільній, незалежній країні.
Фото з особистого архіву Богдана Слюсаренко.
Інтернет-видання Бессарабії
