22 лютого 2024 року назавжди залишилося чорним днем в памʼяті уродженки міста Білгород-Дністровський Владислави Григоращенко, оскільки саме в цей день на Херсонщині загинув її брат, її “частина душі” Максим Григоращенко. Аби дізнатися яким був воїн, журналістка інтернет-видання “Махала” поспілкувалося із сестрою загиблого захисника.
Максим народився 15 березня 1989 року в місті Білгород-Дністровський. Тут він вчився у місцевій школі №4. Хлопець жив з мамою та молодшою сестрою. У них був ще старший брат, який мешкав окремо. Рідний батько хлопця загинув ще до його народження. Коли Максиму було усього 16 років, не стало й мами. Тому хлопець завжди шукав якийсь підробіток аби матеріально забезпечити себе та молодшу сестру.
Максим спочатку працював на металобазі, а до початку війни поїхав працювати на будівництво в Польщу. За 2-3 місяці до початку повномасштабного вторгнення хлопець повернувся додому, до своєї дівчини, з якою планував побудувати подальші стосунки, але не сталося.
Через рік після початку повномасштабного вторгнення хлопцю прийшла повістка і він, не довго думаючи, пішов на фронт. Служив у 503 окремому батальйоні морської піхоти 36-ої бригади на посаді командира відділення морської піхоти, молодшого сержанта.
«Було дуже важко його відпустити, я постійно відчувала тривогу і нав’язливі думки, проте Максим настояв на своєму, казав, що не буде ховатися», – згадує Влада.
Максим на службі мав прізвисько «Бистрий». Він був невеликий на зріст, але дуже швидкий та безстрашний, за що його поважали побратими.
Спочатку військового направили на навчання, яке він проходив упродовж 3-х місяців, звідти він постійно підтримував зв’язок із сестрою аби поділитися досягненнями та новинами. Після навчання Максима одразу відправили на один із найзапекліших напрямків фронту – на Донеччину. Трохи згодом батальйон перевели на південь – в село Кринки Херсонської області, що стало останнім місцем дислокації захисника.
У квітні поточного року за бойові заслуги Максима Указом Президента посмертно нагороджено орденом “За мужність” III ступеня. Але нагорода ще не потрапила в руки його сім’ї.
Найтеплішими спогади про брата, якими поділилась Влада, стали моменти, коли вони були разом, адже вони усе життя трималися один за одного. Спочатку Максим хотів собі брата, але коли народилась сестра, він був не менш щасливий. Він казав згодом, що дівчина завжди нагадувала йому маму.
Хлопець завжди намагався зробити дитинство сестри яскравим. «Влітку, коли я була мала, ми їздили відпочивати на море, в Затоку. Каталися на гідроскутерах, водних гірках. А у нашому рідному місті він показував мені найцікавіші місця, зокрема фортецю, де ми зазвичай бігали», – каже дівчина.
Захисник мріяв про скоріше закінчення війни. Він хвилювався за сестру, яка проживає в Одесі, і підказував, як діяти при вибухах, завжди заспокоював.
Максим дуже хотів створити власну родину. Він був тією людиною, яка не мріяла про щось матеріальне. Він хотів тихе життя поруч з родиною, власний будинок, в якому панували б любов та спокій. Але не встиг.
Як тільки Максима відпускали зі служби, він завжди приїжджав до сестри. Перший раз він мав приїхати на її день народження, проте був тоді на навчанні. Не зважаючи на дуже поганий зв’язок, він подзвонив та привітав дівчину, що для неї стало самим чудовим подарунком на день народження.
Зустрітися брат із сестрою змогли лише тоді, коли хлопець у листопаді отримав важке поранення обох ніг: одне з них наскрізне, друге уламкове. Тоді дівчина приїхала до брата в госпіталь аби підтримати та доглядати його. Перший час Максим пересувався на кріслі колісному. Згодом йому провели операцію, проте уламок в нозі вирішили залишити.
«Він отримав поранення під час евакуації. Кожен військовий знає, коли відбувається евакуація, то ворог починає крити усім, чим тільки може. Тоді він вижив, але втратив багато своїх побратимів, за що довго докоряв собі», – згадує Влада.
Пробув хлопець вдома майже місяць, але не дивлячись на поранення, його відправили на фронт знову, хоча він не відчував ту частину ноги, де залишився уламок.
Останній раз захисник приїжджав до сестри напередодні свого дня народження. Тоді вона й подумати не могла, що бачить брата востаннє.
«Я ніколи не забуду ті дні. Ми розповідали один одному різні історії. Я просила його берегти себе заради мене та міцно його обняла на прощання. Не передати словами, як важко було його відпускати. Серце було не на місці, відчувала, що щось станеться», – згадує Влада.
19 лютого дівчині снився сон, в якому вона хотіла, але не змогла зателефонувати брату. Згодом він перетелефонував та сказав, що з ним все добре, та дівчина відчула неладне. Цього самого дня Максим більше не виходив на зв’язок, через побратима дівчина дізналась, що брат отримав поранення та лежить у шпиталі.
Але 23 лютого Владі зателефонували з військкомату та повідомили, що її брат вважається зниклим безвісти. Тоді дівчина почала питати його побратимів аби дізнатися хоч якусь інформацію. Вона не здавалася, пішла до поліції, дзвонила у різні служби – ООН, Червоний Хрест тощо. Саме там дівчині дали надію на те, що Максим міг отримати поранення та потрапити в полон.
29 лютого дівчині повідомили, що її брат 22 лютого 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу села Кринки Херсонської області отримав поранення, його встигли вивезти, проте від тяжких уражень він помер.
«В той день мій світ змінився за одну хвилину. Я і досі не можу усвідомити, що Максима вже немає. Я до останнього сподівалась, що служби щось переплутали і він живий, доки 2 березня ми не поїхали на упізнання в морг», – із сумом розповідає Влада.
Тіло воїна транспортували до Одеси, де згодом його й поховали.
Влада каже, що їй дуже бракує старшого брата, адже він був її частиною душі, яку відібрали російські загарбники. Понад усе дівчина хоче знову почути його голос, обійняти та розказати йому усе, що відбувається у її житті. І хоча із загибелі хлопця пройшло лише 5 місяців, Влада намагається продовжувати жити далі, адже Максим завжди хотів, щоб вона була щасливою.
Інтернет-видання Бессарабії
