25 березня 2023 року стало днем, який назавжди змінив життя родини Кондулових із селища Соборне Болградського району. Під час виконання бойового завдання поблизу Мар’їнки на Донеччині загинув сержант, санітар-інструктор медичного пункту 2 батальйону морської піхоти 35-ї окремої бригади морської піхоти Володимир Кондулов. Військовий медик до останнього залишався там, де був потрібен найбільше — поруч із побратимами, чиї життя намагався врятувати.
Журналістка інтернет-видання “Махала” поспілкувалася із дружиною загиблого військовослужбовця — Катериною про життєвий та бойовий шлях Володимира, його любов до родини, службу, останні дні життя та пам’ять, яку він залишив після себе.
Володимир Кондулов народився 24 червня 1992 року в селищі Березине, нині — Соборне Болградського району, у великій та дружній родині. Разом із ним, батьки виховували ще трьох синів, тому змалку хлопець зростав у атмосфері взаємної підтримки, поваги та відповідальності одне за одного.
Батько Володимира, Василь Іванович, багато років працював моряком. Саме від нього син успадкував любов до моря, яка згодом стала невід’ємною частиною його життя. Мати, Алла Пилипівна, присвятила себе музиці та педагогічній праці, працюючи вчителькою.
Початкову освіту Володимир здобув у рідному селищі, де закінчив дев’ять класів місцевої школи. Після цього юнак вступив до Одеського медичного училища, де опановував спеціальність фельдшера. Саме тоді остаточно сформувалося його бажання присвятити себе справі, пов’язаній із порятунком людських життів. Медицину він обрав свідомо, розуміючи всю відповідальність цієї професії.
Отримавши диплом у 2013 році, Володимир вирішив пов’язати своє життя не лише з медициною, а й зі службою державі. Він підписав контракт із Військово-Морськими Силами України та став членом екіпажу єдиного на той час українського підводного човна «Запоріжжя» у Севастополі. На борту військовий виконував обов’язки гідроакустика та медика, поєднуючи дві справи, які були йому близькими до душі.
Саме там Володимир склав Військову присягу на вірність українському народові. І вже менш ніж за рік йому довелося довести, що ці слова були для нього не формальністю.
Навесні 2014 року, під час російської окупації Криму, українських військовослужбовців схиляли перейти на бік держави-агресора. Російське командування пропонувало українським морякам продовжити службу вже під російським прапором. Проте Володимир категорично відмовився зректися своєї присяги. Не погодившись на жодні обіцянки чи “вигідні” пропозиції окупантів, він залишився вірним Україні та разом з іншими військовослужбовцями повернувся на підконтрольну територію.
Незабаром Володимир продовжив військову службу у Миколаєві, а згодом, у 2014 році, військовий медик вирушив у район проведення антитерористичної операції. Протягом кількох років він рятував життя українських захисників, надаючи допомогу пораненим безпосередньо в зоні бойових дій.
Упродовж 2016–2018 років Володимир продовжував виконувати бойові завдання в районі проведення АТО, залишаючись вірним своєму покликанню військового медика. За сумлінну службу, професіоналізм і мужність був відзначений військовими нагородами та медалями від командування.
Після завершення служби чоловік певний час працював в одній з лікарень Одеси. Проте невдовзі знову повернувся до справи, яка була близькою йому ще з дитинства. Закінчивши необхідні профільні курси, Володимир почав працювати у цивільному флоті та ходити у закордонні рейси.
На початку 2022 року Володимир перебував у черговому рейсі за кордоном. Звістка про повномасштабне вторгнення застала його далеко від рідного дому. Не вагаючись, він зробив усе можливе, аби якнайшвидше повернутися в Україну.
«На початку червня він добровільно пішов захищати нашу родину і нашу країну. Для нього навіть не стояло питання, чи потрібно повертатися. Він просто знав, що має бути там», — розповідає Катерина.
Після повернення Володимир знову встав на захист Батьківщини. Він став сержантом, санітаром-інструктором медичного пункту 2 батальйону морської піхоти 35 окремої бригади морської піхоти імені Михайла Остроградського. Серед побратимів мав позивний «Док» — дуже символічний, адже був військовим медиком не лише за посадою, а й за покликанням.
Разом із побратимами воїн визволяв Херсонщину. Попри постійний ризик для власного життя, Володимир думав насамперед про інших. Знаючи, наскільки гостро на передовій бракує медичних засобів, він нерідко власним коштом закуповував медикаменти для поранених військових. Через інтенсивні бойові дії волонтери не завжди могли вчасно дістатися до позицій українських захисників, тому бойовий медик самостійно забезпечував побратимів найнеобхіднішим. Також захисник неодноразово допомагав і родинам полеглих воїнів, передаючи їм власні кошти.
Володимир не любив розповідати про найважчі моменти війни. Він свідомо оберігав рідних від переживань і майже ніколи не ділився тим, що доводилося бачити на передовій.
«Він більше беріг нас від цього і не хотів, щоб рідні зайвий раз хвилювалися. З його розповідей завжди було відчутно, наскільки він цінував своїх побратимів, їхню підтримку та взаємодопомогу. Він говорив про людей, які були поруч, про дружбу, яка там народжується, і про те, наскільки важливо триматися разом навіть у найважчі моменти. Багато пережитого він залишав при собі, але ми завжди відчували його силу, відповідальність і бажання захистити тих, кого він любив», — згадує Катерина.
За словами дружини, серед побратимів Володимир користувався щирою повагою.
«Вони говорили про нього як про відповідальну, надійну та добру людину, яка завжди була готова підтримати і допомогти. Володимир відповідально ставився до своєї справи, був людиною слова та тим, на кого можна було покластися. Для своїх товаришів він був не просто побратимом, а частиною великої військової родини, де цінують довіру, взаємопідтримку та відданість», — розповідає дружина.
Історія кохання Володимира та Катерини, за словами жінки, може здатися комусь звичайною, проте для них вона була і буде особливою. Вони виросли в одному селищі, навчалися в одній школі й знали одне одного ще з дитинства. Володимир був старший лише на один клас, тому їхні шляхи неодноразово перетиналися ще у шкільні роки.
Перші почуття між ними зародилися приблизно у 2009 році. Спочатку це була звичайна юнацька симпатія, яка з роками переросла у щось значно глибше. У 2014 році, коли Катерина навчалася в Одеському медичному училищі, їхні стосунки стали серйозними та згодом молоді люди зрозуміли, що хочуть будувати спільне життя.
У листопаді 2015 року Володимир та Катерина офіційно стали чоловіком і дружиною. Цій події передувало непросте випробування, адже через службу в зоні проведення антитерористичної операції військовий кілька разів був змушений переносити дату весілля. Та попри всі труднощі, закохані дочекалися моменту, коли змогли створити власну родину.
Згодом у молодого подружжя народилися двоє дітей — син Костянтин та донечка Мирослава, яким зараз вже 8 і 6 рочків. Саме вони стали найбільшою радістю й сенсом життя для пари.
«Ми, як і кожна молода сім’я, мали багато планів і мрій на майбутнє: ростити дітей, будувати наше життя, радіти простим сімейним моментам. На жаль, не всьому судилося здійснитися, але найцінніше, що залишив нам Володимир, — це наші діти, наша любов і спогади, які завжди будуть із нами», — ділиться Катерина.
За словами дружини, для своїх дітей Володимир був не лише люблячим батьком, а й справжнім прикладом доброти, людяності та відповідальності.
«Володимир був людиною з великим серцем. Для мене та наших близьких він назавжди залишиться доброю, щирою та світлою людиною, на яку можна було покластися. Він умів підтримати, допомогти, був уважним до тих, хто поруч. Його цінували за людяність, простоту та справжність. Він залишив після себе багато теплих спогадів і частинку себе в кожному, хто його знав», — говорить вона.
Жінка зізнається, що навіть сьогодні найціннішим, що залишилося від чоловіка, є не речі чи нагороди, а спільні спогади, їхні діти та любов, яку їм вдалося пронести крізь роки.
Через службу Володимир не мав можливості часто бувати вдома, тому кожна його відпустка ставала для родини справжнім святом. Навіть кілька днів разом були безцінними.
Увесь вільний час чоловік намагався присвячувати дружині та дітям. Родина гуляла, проводила вечори разом, раділа простим моментам, які в умовах війни набували особливої цінності. Катерина зізнається, що тоді вони не прагнули чогось особливого — найважливішим було просто бути поруч.
«Через службу чоловік не мав можливості часто бувати вдома, тому кожна його відпустка і кожна зустріч були для нас дуже цінними. У ці моменти ми намагалися просто бути разом: проводити час із родиною, розмовляти, радіти звичайним речам, яких так не вистачає, коли близька людина далеко», — розповідає Катерина.
Останню зустріч із чоловіком жінка пам’ятає до найменших дрібниць. Тоді, 17 березня, Володимир приїхав додому на декілька днів аби забрати на фронт своє авто. В той час ніхто не здогадувався, що це були їхні останні дні разом.
«Остання наша зустріч назавжди залишиться в моїй пам’яті. Тоді ми не думали, що вона може бути останньою, тому просто насолоджувалися часом разом. Зараз особливо цінними стали всі дрібниці — його голос, посмішка, обійми та моменти, які залишилися в серці назавжди», — згадує дружина.
Напередодні загибелі, 25 березня 2023 року, подружжя ще встигло поспілкуватися телефоном. Наступного ранку, перед виїздом на бойове завдання, Володимир надіслав дружині коротке повідомлення: «Кохаю». Тоді Катерина навіть не могла уявити, що саме ці два слова назавжди стануть останніми, які вона отримає від чоловіка.
Після цього зв’язок із військовим обірвався. Спочатку дружина не втрачала надії й намагалася додзвонитися до нього, однак телефон мовчав.
«Пізніше я намагалася з ним зв’язатися, але він уже не відповідав. Я відчувала тривогу, почала телефонувати знайомим хлопцям, які служили разом із ним, намагалася дізнатися хоч якусь інформацію», — розповідає жінка.
Лише пізно ввечері того ж дня Катерині повідомили, що Володимир вважається безвісти зниклим. Попри страшну звістку, родина до останнього вірила, що він живий.
«До останнього залишалася надія і було важко прийняти, що це може бути правдою. І лише приблизно через тиждень ми дізналися про його загибель. Цей період неможливо передати словами. Але те останнє повідомлення, його “кохаю”, назавжди залишилося зі мною», — говорить дружина.
25 березня 2023 року, близько сьомої години ранку, сержант, санітар-інструктор медичного пункту 2 батальйону морської піхоти 35-ї окремої бригади морської піхоти Володимир Кондулов загинув поблизу Мар’їнки Донецької області. Захисник до останньої миті виконував свій обов’язок військового медика: рятував життя побратимів.
Згодом загиблого воїна було з усіма почестями поховано у рідному селищі Соборне.
Після втрати чоловіка Катерині довелося вчитися жити заново. Сьогодні вона працює медичною сестрою у відділенні інтенсивної терапії Міської клінічної інфекційної лікарні Одеси, виховуючи двох дітей.
Попри роки, Володимир залишається невід’ємною частиною їхньої родини. Для Катерини він назавжди залишиться коханим чоловіком, а для Костянтина та Мирослави — люблячим татом, якого вони пам’ятають і про якого часто згадують.
«Зараз наше життя поступово відновилося і повернулося до звичного ритму. Ми вчимося жити далі, але пам’ять про Володимира завжди залишається з нами. Він назавжди залишиться для мене чоловіком, а для дітей — їхнім татом. Хоча діти були ще маленькі, вони пам’ятають його, згадують моменти, проведені разом, і частинка тата назавжди залишиться в їхніх серцях», — говорить Катерина.
За мужність і самовіддану службу Володимир був відзначений державними та відомчими нагородами, зокрема державною відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», почесним хрестом «Захиснику Маріуполя», медалями «100 років морській піхоті України» та “За військову службу Україні” посмертно. А мати загиблого військового — Алла Пилипівна отримала знак народної пошани «Орден матері бійця».
Пам’ять про захисника збережена й у рідній громаді. У селищі Соборне встановили меморіальну дошку на честь Володимира Кондулова та інших полеглих воїнів, які віддали свої життя за свободу України. Також воїну було присвоєно звання «Почесний громадянин Тарутинської селищної територіальної громади».
Інтернет-видання Бессарабії
