Пошук загиблих воїнів на деокупованих територіях, ексгумації, ідентифікація — робота, про яку мало говорять, але без якої сотні українських сімей досі не знали б, де їхні рідні. Катерина Ротаренко з міста Рені служить у Збройних Силах України та бере участь у пошукових місіях з повернення загиблих військових. Її робота проходить там, де ще нещодавно тривали бої: серед вирв, зруйнованих будівель і людських останків, які чекають на повернення. Про те, як вона прийшла до цієї важливої місії – у матеріалі інтернет-видання «Махала».
«У дитинстві я мріяла стати ветеринарним лікарем, як і моя бабуся. Навіть вступила до університету, але згодом зрозуміла, що ця професія – лікувати тварин – для мене емоційно надто складна. Я усвідомила, що не зможу щодня приходити додому з думкою, що комусь не допомогла чи заподіяла біль. Бракувало б сили духу, не витримала б морально. Остаточне рішення дозріло, коли пішла волонтерити до ветеринарної клініки. Побачила все зсередини. Звичайна стрижка кота, якого ми втрьох тримали, аби не втік, виявилася для мене стресом не меншим, ніж для самого чотирилапого «пацієнта». Тоді я й зрозуміла: це не моє. Диплом я здобула, але ветеринаром не стала», – розповідає Катерина.
Після навчання життя постійно відкривало перед нею нові можливості. Чим тільки дівчина не займалась: торгувала вишиванками, працювала в контактному зоопарку, організовувала дитячі табори, волонтерила в громадських організаціях. Їй було цікаво пробувати себе в різних сферах. Поворотним став момент, коли вона потрапила менеджером до Одеської громадської організації, де познайомилася з Леонідом Ігнатьєвим — засновником «Військово-історичного центру «Пам’ять і слава». Ця команда ще з 2007 року займалася пошуком полеглих бійців Другої світової війни. З початком повномасштабного вторгнення їхній досвід знадобився — організацію залучили до Гуманітарного проєкту ЗСУ «НА ЩИТІ», спрямованого на пошук і повернення тіл загиблих воїнів.
Спочатку Катерина допомагала з тилу: закуповувала спорядження, вела соціальні мережі. Згодом поїхала в перший виїзд — і залишилася в пошуковій роботі назавжди. Майже рік працювала в складі волонтерської групи, потім мобілізувалася і увійшла до складу позаштатної групи пошукових та евакуаційних заходів при Регіональному управлінні Сил ТрО «Південь». За час служби працювала на Київщині, Харківщині, Херсонщині, Миколаївщині та Донеччині.
«Волонтерська робота почалася в квітні 2022-го. У першу експедицію я не поїхала – готувала групу з тилу, займалася закупівлями й соцмережами. Наступного разу вирішила їхати сама: хотіла зрозуміти потреби зсередини. Та поїздка на Київщину вразила. Знищені села, розбиті дороги, місцеві діти, які вибігали вітатися з військовими. Досвіду роботи з тілами не було. Моя перша знахідка – жменька кісточок. Усе, що лишилося. Тоді я вирішила: поїду ще раз, повноцінно попрацюю. Наступна експедиція була в Ізюм. Перше свіже тіло, яке я побачила, належало російському військовому. Це полегшило мою реакцію. Думка, що це окупант, який отримав своє, заспокоювала», – згадує Катерина.
Пошукова група до роботи підключається тоді, коли бійців не знайшли самі військові — коли є людина, яка вважається зниклою безвісти, і приблизне місце, де вона могла загинути. Координують роботу офіцери цивільно-військового співробітництва Генерального штабу ЗСУ: вони надають локації для відпрацювання.
На місці група прочісує територію, проводить розкопки. Коли тіло знайдене, все відбувається за чіткою процедурою: фотографування, огляд, пошук жетонів і документів, маркування. Тілу присвоюється унікальний номер, після чого воно в супроводі військовослужбовця транспортується до моргу. Першими на місце заходять сапери — замінованість територій лишається головною небезпекою в цій роботі.
У своїй групі Катерина приймає участь у плануванні операцій відповідає за фотофіксацію та оформлення документів, виконує роботу з вилучення кісткових останків зі складних ділянок та розбитої техніки.
«Коли ми знайшли когось, навіть якщо день був важкий, я сідаю в машину і відчуваю полегшення. Ця знайдена людина вже їде додому», — розповідає вона.
Під час місій група шукає і російські тіла. За словами Катерини, до них вона ставиться як до частини роботи: тіла ворогів є обмінним фондом і підлягають подальшій процедурі репатріації.
Один із найсильніших досвідів — спільний пошук із дружинами загиблих.
«Я бачила їхні очі, відчувала це мовчання, той біль, що штовхав рити землю голими руками. Тоді я зрозуміла: кожен мій крок має значення. Ми разом збирали крихітні уламки кісток і шматочки синього пластику – його телефон, той самий, що був при ньому, коли влучив танк. Свідки розповідали, що поруч закопали його ногу, але ми її так і не знайшли. А дружина, як порадив священник, набрала землі з вирви руками, щоб хоч її поховати на кладовищі. Ми ще не раз поверталися на те місце з пошуками, навіть залучали кінологів, але результату це не дало. Для мене ця історія досі не завершена. Я відчуваю, що маю знову туди поїхати, бо не полишає думка: шанс знайти його все ще є», – розповідає Катерина.
Інший досвід — рік роботи заради ідентифікації одного бійця.
«Я була на похованні чоловіка, якого знайшла. Весь цей час я була поруч на багатьох етапах, і, певно, мої слова та дії наблизили той момент, коли його особистість була встановлена. Коли кидала в могилу грудочку землі, відчула, що цей довгий шлях закінчено. Це стало одним із найважливіших досвідів у моєму житті, тому що тут усе видно: скільки зусиль треба, щоб знайти загубленого на полі бою. Я віддаюся цьому цілковито. Мені важливо дійти до кінця. Бути впевненою, що ми зробили все», – з почуттям каже вона.
Катерина каже, що її ставлення до смерті змінилося.
«Знаходити і працювати з останками в полі — це значно більше, ніж отримати перемішані кістки в пакеті. Коли я вилучаю їх із землі, вони вже ніколи не складуться так само. Я буквально беру смерть руками — і це глибоке відчуття, наче торкаєшся того невідомого світу, є його живим свідком, але він все ще лишається невідомим», – ділиться пошуковиця.
«У повному сенсі кістки й плоть стають для мене сакральними. Я не знаю нічого про тих, кого знаходжу, але в моїх руках — чиєсь ціле життя, всесвіт його рідних і їхня подальша доля і життя нащадків, які зможуть поховати і будуть пам’ятати», – додає вона.
Катерина думає і про тих, хто залишився чекати. Родина зниклого безвісти не може ні відпустити, ні попрощатися, і вони в цій боротьбі за повернення і пошук близьких стають сильніше.
«Безвісти зниклі мають права так само, як і їхні рідні. І головне — це право знати правду, що сталося», – підкреслює військовослужбовиця.
Дівчина зізнається, що ці роки сильно її змінили. Вона стала швидше приймати рішення, гостріше відчувати цінність кожного дня.
«Дивишся на документи загиблої людини, а вона молодша від тебе. І тому коли повертаєшся до мирного життя, сприймаєш реальність геть по-іншому. Тепер я просто можу довго розглядати молоде листя на дереві й кайфувати від того, що можу це робити», – каже вона.
…В першій експедиції на Київщині Катерина знайшла обгорілий шеврон із написом «Хай береже вас Бог», який став її оберегом. Вона носить його із собою постійно, у кишені штанів.
«Жодного дня не шкодувала, що сіла в цей човен. Переконана, що знайшла своє призначення», – каже Катерина Ротаренко.
Нещодавно видання «Українська правда» відзначило сотні українок-лідерок премією «УП 100. Сила жінок». Серед них військовослужбовиця позаштатної групи пошукових та евакуаційних заходів Регіонального управління Сил територіальної оборони «Південь» Катерина Ротаренко, про це повідомляється на сторінці управління у Фейсбуці.
«Отримати відзнаку було абсолютною несподіванкою. І водночас — новим рівнем відповідальності та підтримки рухатися далі. Впевненістю у вірності обраного мною шляху», – говорить Катерина.
Її шлях – це десятки експедицій на деокупованих територіях України. Робота пліч-о-пліч із саперами, кінологами, військовими. У такій роботі немає «малих результатів». Навіть одна знайдена людина — це завершена історія для родини.
«У нас немає зразка, де ми можемо взяти алгоритм дій. Ми зараз будуємо системи пошуку, ідентифікації, повернення. Для себе я прийняла рішення, що буду в цій сфері стільки, скільки я зможу», – зазначила Катерина на дискусійній панелі.
Її шлях – це десятки експедицій на деокупованих територіях України. Робота пліч-о-пліч із саперами, кінологами, військовими. У такій роботі немає «малих результатів». Навіть одна знайдена людина — це завершена історія для родини.
«У нас немає зразка, де ми можемо взяти алгоритм дій. Ми зараз будуємо системи пошуку, ідентифікації, повернення. Для себе я прийняла рішення, що буду в цій сфері стільки, скільки я зможу», – зазначила Катерина на дискусійній панелі.
«Сила формується з досвіду — болючого і прекрасного, зі зламів і злетів, із крихкості й чутливості, з боротьби і прийняття, з кожної людини, яку я впускала в серце. Пишаюся бути частиною нашого війська, пишаюся мати посестер в різних бригадах і напрямках, де нас об’єднує невидима сила, яку можна тільки відчути», – підсумувала Катерина.
Фото з відкритих джерел.
Інтернет-видання Бессарабії
