Нещодавно, 12 липня, виповнилося два роки з того страшного дня, коли поблизу села П’ятихатки Василівського району Запорізької області під час виконання бойового завдання загинув уродженець міста Рені, старший розвідник-снайпер Валентин Ляпчу. Йому було 37 років. Про доблесного воїна, який пішов на фронт добровольцем, і про те, яким він був сином і братом, з Махалою поділилися рідні захисника.
«Валентин був моїм первістком. Через три роки народився другий син, а вже пізніше – дві дочки. Дівчатка народилися з різницею в рік, коли Валику було 12-13 років. Він з самого дитинства був мені опорою, допомагав з молодшими – і в садок зводити, і доглядати за ними, коли я була на роботі. Можна сказати, він був як старший в родині, відповідальний, турботливий. Валик був звичайною, спокійною, слухняною дитиною, нічим особливо не виділявся серед інших — хіба що добротою. Любив побігати, як всі хлопчаки, пограти в футбол, іноді бавився ігровими автоматами», – розповіла мама воїна Світлана Ляпчу.
Хлопець здобував середню освіту спочатку в четвертій школі, потім через переїзди сімʼї продовжив навчання, в п’ятій, а 9 класів закінчив у третій школі. Після цього навчався в Суворовському училищі, отримав диплом газоелектрозварника. Але за професією не працював, тільки практику проходив у порту.
«Він був працьовитий, просто не міг сидіти без діла. Потім прийняв рішення піти в армію відслужити строкову службу. Мені, якщо чесно, не хотілося відпускати сина, тому що, як і будь-яка мати, я хвилювалася. Але він уже був дорослим, 21 рік, сам наполіг. Служив у Білій Церкві, був снайпером. Потім залишився за контрактом, але через деякий час повернувся додому», – розповідає мама.
Демобілізувавшись з армії, Валентин повернувся до рідного міста. Спочатку працював у Рені, потім переїхав до Одеси, де було більше можливостей у плані працевлаштування. Приблизно до 2021 року жив і працював в обласному центрі, а потім знову повернувся додому. Працював у порту на розвантаженні зерна, поки не почалася широкомасштабна війна.
«Валік працював неофіційно. Йому запропонували офіційне працевлаштування, щоб, якщо що, можна було оформити бронь. Але він відмовився від такої можливості. Пішов до військкомату сам – це був січень 2023 року. Там йому прямо сказали: «Завтра вранці буде виїзд добровольців – подумай і, якщо хочеш, можеш приєднатися. Ми просто пропонуємо». І він, не роздумуючи, погодився: так між бронюванням і мобілізацією він обрав друге. Потім прийшов до мене на роботу і повідомив про це. Я, звичайно, була шокована його рішенням. Але він сказав: «Мамо, це все одно неминуче. Чого чекати? Все одно рано чи пізно призвуть, адже у мене є досвід армійської служби». І підбадьорив мене, як він завжди робив: «Мамо, все буде добре». Він не боявся. Мобілізувавшись, був направлений в навчальний центр, де пробув три місяці, після чого сам попросився на Запорізький напрямок – в Запорізькій області заміжня його молодша сестра, він хотів бути ближче до неї», – продовжує Світлана Хакімівна.
За військовою спеціальністю Валентин Ляпчу був снайпером. Воював на найнебезпечніших ділянках фронту. Але мамі ніколи не розповідав ніяких подробиць, не хотів її хвилювати. Коли телефонували, говорив, що все в порядку, хоча, звичайно, розумів, що це був фронт. Реальний, важкий, де кожен день може стати останнім.
«Валік частіше зв’язувався з братом, з сестрами. А коли дзвонив мені, я питала: «Ти де?» А він уникав прямої відповіді: «Все нормально, мамо. Все добре». Не хотів хвилювати. Я практично до останнього моменту не знала, що він перебував у таких гарячих точках, мені він говорив, що ще в навчальному центрі, щоб я не переживала. Беріг мене як міг», – згадує Світлана Ляпчу, насилу стримуючи сльози.
Валентин загинув через півроку, як пішов добровольцем захищати Батьківщину – 12 липня 2023 року. Звістка про його загибель стала великим ударом і шоком для всіх рідних і близьких. Мамі трагічну новину сказали останньою – навіть не знали, як їй повідомити.
«Про його загибель мені сказав молодший син, який живе в Одесі, і в той день приїхав з дружиною в Рені. Я була на роботі в кафе. Повний зал, людей багато. Він подзвонив і сказав, що потрібно поговорити, і щоб я відпросилася з роботи. Я йому у відповідь: «Говори, що ти хотів сказати. Щось серйозне?» Спочатку подумала, може, у нього щось в родині сталося. А потім вже різні думки почали лізти в голову. А син каже: «Тобі не треба зараз бути на роботі». А я йому: «Начальниці немає, я не можу залишити роботу». Він попросив у мене номер начальниці, подзвонив їй і повідомив, з якої причини просить, щоб мене відпустили з роботи. І ось начальниця якраз прийшла з обіду, я відпросилася, і вона відразу мене відпустила. З сином зустрілися в парку, там теж є кафе, сіли за столик під відкритим небом. Пам’ятаю, було дуже спекотно, адже був липень. І ось син почав мене поступово підводити до розмови. Я вже починала розуміти, що з Валиком щось сталося, але відганяла від себе найгірші думки, думала, може, він поранений і десь в госпіталі зараз, і що, може, треба кудись їхати. Син сказав, що нікуди їхати не потрібно і я все зрозуміла. І ще він сказав: «Мамо, тримайся. У тебе ще троє дітей» … Я навіть не знаю, як я тоді дійшла додому», – продовжує зі сльозами на очах Світлана Хакімівна.
Пізніше мамі воїна розповіли, за яких обставин загинув її син.
«Валентин був розвідником-снайпером. Їх підрозділ рухався вперед вночі. Він йшов першим, вів колону. Зліва і справа йшли мінери, решта бійців. І в якийсь момент почався ворожий артилерійський обстріл. Його друг і побратим розповідав, що вони почали відходити назад, а потім дивляться – його немає з ними. І три дні навіть не могли вийти на його пошуки, тому що стрілянина була страшна. Потім, коли трохи вщухло, вони пішли шукати і знайшли його в посадці, під деревом. Судячи з усього, він загинув відразу. Осколок пройшов наскрізь через плече, груди», – розповідає жінка, насилу підбираючи слова.
Але в її пам’яті син живий – люблячий, з добрим серцем, завжди готовий прийти на допомогу, і який тепер на небі ангел-охоронець всієї родини.
«Валік був добрий, дуже любив дітей, але своєю сім’єю і дітьми, на жаль, обзавестися не встиг. Племінниць своїх обожнював — завжди приходив з цукерками, солодощами. Навіть зараз, коли його згадують, вони роздають солодощі, тому що так робив він. І дочка у другого мого сина — вона маленька була, три рочки — але теж його пам’ятає. Каже: «Валік завжди приносив смаколики». Він дуже любив собак, у дитинстві весь час приводив з вулиці цуценят: «Нехай живе у нас!», а у нас і так тісно було, але він не міг пройти повз, коли бачив маленьку собачку. А ще він дуже любив Дунай. Коли був вільний час, завжди йшов на риболовлю. Хоч один, хоч з другом — йому просто потрібно було посидіти з вудкою на березі, для нього це був справжній відпочинок. Тиша, вода — він там відпочивав душею. Він обіцяв своєму другові і побратиму, тому самому, який знайшов його тіло після обстрілу: «Ось закінчиться війна — приїдеш до мене в Рені, я покажу тобі Дунай». Але не склалося. Друг приїхав тільки на поховання», — каже Світлана Ляпчу.
Двоюрідна сестра Валентина Ляпчу Аліна Гергеленко згадує про воїна як про дуже добру і чуйну людину.
«У Валика була добра душа і велике серце. Водночас він був сором’язливий і дуже вразливий, дуже любив тварин, особливо собак. Любив своїх племінників, завжди був радий провести з ними час. Якщо потрібна була допомога, то він завжди був готовий прийти і допомогти. Був веселий, жартував, був дуже спритний: раз – і він тут, а через секунду вже десь далеко. Про те, що Валик пішов захищати батьківщину, я не знала… Якось у розмові зі мною він сказав, мовляв, піду воювати, але це було сказано жартома. Але, як показав час, він цей жарт втілив у реальність. Про те, що відбувалося на фронті, Валик майже нічого не розповідав, він був дуже потайливий. Завжди говорив, що у нього все добре, щоб не переживали. Але ми, як його родина, завжди переживали за нього. Валик служив у 118-й ОМБР старшим солдатом, розвідником, снайпером. Останній раз Валик мені написав вранці 10 липня 2023 року і повідомив, що сьогодні-завтра виходить на завдання. І після цього з ним не було зв’язку… Весь тиждень у мене на душі було неспокійно, тривожно від невідомості, де він і що з ним, я дуже переживала за нього. Я молилася Богу, щоб він його оберігав, і щоб з ним все було добре. Але, на жаль, 17 липня нам зателефонували і повідомили, що Валика більше немає. У мене земля пішла з-під ніг, ми до останнього не вірили і сподівалися, що це чийсь злий жарт. Або страшний сон. Але це виявилося правдою. Цей біль і рана на серці ніколи не пройде. Нам його дуже не вистачає. Валик назавжди з нами в наших серцях», – сказала Аліна Гергеленко.
Фото надані Світланою Ляпчу та Аліною Гергеленко.
Інтернет-видання Бессарабії
