Юлія – дружина старшого солдата Сергія Бахчеджи, життя якого обірвалося 30 червня 2022 року в Донецькій області, розповіла про Героя, про спільне життя з ним та нездійсненні мрії. 

МРІЯ – МАРІЯ

Їй досі складно говорити про коханого в минулому часі, але вона наважилася.

З чоловіком Юлія познайомилася, коли вони здобували освіту в місті Житомир. Дружба згодом переросла в міцні відносини. Він сподобався дівчині своєю відвертістю та щедрістю.

“Сергій завжди мені допомагав з навчанням, підтримував. З ним і я стала відповідальнішою”, – згадує Юлія.

Вже тоді вони мріяли про щасливе майбутнє, про те, які б у них могли народитися діти, про життя у квітучій Україні.

2008 рік був переломним в стосунках молодих людей, саме тоді Юлія дізналась, що чекає на дитину. 2 серпня народилася їхня перша мрія – донечка Марія.

“Вона народилася на день янгола свого дідуся та названа Марією, як матір Сергія. Це великий подарунок нам”, – ділиться Юлія.

Перший день народження доньки Юлія та Сергій святкували в Болграді. Вони мали намір одружитися на Батьківщині чоловіка, але в стосунках виникла криза.

ДРУГИЙ ШАНС

В 2017 році Юлії мали робити вже третю, складну операцію на нирки. “Було страшно, бо могло статися так, що я ніколи не побачу свою доньку, не матиму змогу її виховувати”, – згадує Юлія.

Заради доньки  Марічки вони дали один одному ще один шанс на створення міцної родини.

“Коли ми поновили відносини Маша змінилася, в неї засяяли очі, які все сказали за нас та розставили пріоритети. З Сергієм в них було багато спільного, довгоочікуване дозвілля з батьком надихало Марічку. Він почав здійснювати її мрії – подарував довгоочікуваний велосипед та, головне, свою увагу”, – згадує жінка.

МРІЯ ПРО ЖИТТЯ В БОЛГРАДІ

В липні 2021 року Сергій та Юлія одружилися та чекали на сина. Чоловік марив та завжди захоплювався Болградом. Після весілля всі його плани були пов’язані з рідним містом.

“Якось ми обійшли пішки майже все місто, Сергій мені показував близькі йому місця, військову частину, куди він хотів перевестися, школу, де хотів, щоб навчалася Марійка. Ми роздивлялися будинки та обирали той, в якому б хотіли жити”, – розповідає Юлія.

Чоловік хотів служити та жити в Болграді. Запис у блокноті про документи, які потрібні для переводу доньки у Болградську школу так і залишився без позначки “зроблено”.

Мав він ще одну мрію, аби дружина також стала військовою.

“Оскільки я за фахом кухар він хотів, щоб я працювала в Болградській військовій частині. Так все описував, що я вже стала собі уявляти наше спільне життя в Болграді. З ним мені не було страшно відкривати нову сторінку”, – каже Юлія.

Робота, купівля будинку та життя з родиною у Болграді – втілити ці мрії в реальність завадило повномасштабне вторгнення росії в Україну. 

ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ

Напередодні повномасштабної війни Сергій приїхав до родини у Житомирську область, 14 лютого він вперше і востаннє взяв на руки сина Івана. Він довго гуляв з ним, розмовляв болгарською мовою, розповідав про Батьківщину, про сім’ю, про майбутнє життя в великому будинку.

“Сергій того дня весь час пригортав сина так міцно, наче відчував щось. А ще залишив Іванкові емблему своєї 72-ї бригади, певно, на згадку”, – плаче жінка.

БУТИ ВІРНИМ КРАЇНІ

Сергій підписав контракт на військову службу ще у 2019 році. Служив у 72-й окремій механізованій бригаді у місті Біла Церква. Він неодноразово брав участь у бойових операціях з захисту територіальної цілісності та суверенітету України.

“Чоловік завжди казав “Хто, якщо не я”. У 2014 році, коли фактично почалася війна, він дуже переживав за Україну і казав, що буде до останнього захищати її”, – згадує Юлія.

Служба завжди була у нього в пріоритеті, страх за себе він не відчував, а хотів бути корисним.

15 квітня Юлія в останній раз чула голос чоловіка, далі їх зв’язок підтримувався лише телефонними повідомленнями. 

“Одного дня по телебаченню я побачила сюжет про евакуацію населення через міст в Ірпені та Сергія, який розповідав про поведінку ворога на окупованих територіях. Відчула полегшення, це була маленька зачіпка, що давала надію – він живий”, – згадує жінка.

Як потім виявилося, в Ірпені на руках старшого солдата Бахчеджи внаслідок вибуху загинули люди, а він отримав контузію. 

29 червня о 9:03 Юлія отримала від Сергія його фото та довгоочікуване повідомлення: “я живий”.

“Тоді я була у магазині, та побачивши смс ледве не втратила свідомість. Живий, головне, що живий. Довго розглядала те фото, помітила, що він змінився і що наш син дуже схожий на нього”, – розповідає дружина.

ВДОВА В 32

Якби Юлія знала, що то останнє фото її коханого чоловіка, бо наступного дня життя Сергія обірветься…

Це сталося 30 червня 2022 року. Юлії важку звістку про гибель чоловіка повідомила 2 липня її матір Наталя Миколаївна. Юлія той день пам’ятає погано, тільки біль… На похорони вона поїхати не змогла, її стан не дозволяв це зробити. До Болграда поїхала Наталя Миколаївна з онучкою Марією. Юлія стала вдовою в 32 роки. На день народження жінки хоронили батька її дітей.

Згадку про батька для своїх дітей Юлія збирає в окрему теку з фотографіями, відеозаписами, особистими речами.

“Хочу зберегти пам’ять дітям про їх батька, про нашого Героя. Досі не вірю, що його більше немає”, – плаче Юлія.

Після похорону батька Марія не підходить до велосипеда, який він їй подарував, бо боляче. Вона не встигла вдосталь провести час з батьком.

Іванко носить костюм з надписом “Мій тато Герой”, але ніколи не відчує тепло батьківських рук. Йому залишилася на згадку про тата емблема 72-ї бригади. Повз будинок, про який мріяв Сергій, пройшла похоронна процесія. 

Дружина їздить до Києва, щоб покласти квіти до дошки пам’яті, де є його фото.

І хоче приїхати на кладовище до коханого, в його улюблений Болград. Її головна мрія зараз, щоб якнайшвидше Україна здобула Перемогу. Це їх остання спільна мрія з Сергієм.

Тетяна Манолова