13 червня 2023 року Болградську громаду сколихнула жахлива звістка: на війні загинув місцевий мешканець Ігор Яськов. Чоловік був навідником відділення морської піхоти 88 окремого батальйону, який зарекомендував себе зразковим матросом, професійно виконуючи свої обов’язки. Дружина загиблого захисника – Людмила розказала інтернет-виданню «Махала» про історію їхнього кохання, про спільні плани на майбутнє, а також про її життя після втрати чоловіка та проблему відсутності допомоги від місцевої влади.
Ігор народився 7 лютого 1980 року у місті Запоріжжя. Батьки чоловіка рано пішли з життя, тому його виховували бабуся з дідусем. У 2002 році Ігор закінчив металургійний технікум Запорізької державної інженерної академії. Трохи згодом, закінчивши навчання у технікумі, він працював на Запорізькому титано-магнієвому комбінаті до 2019 року, допоки не приєднався до лав ЗСУ.
Починаючи з 2019 року Ігор був учасником ООС на території Донецької області. Восени 2020 року він підписав контракт та виконував бойові завдання вже у складі 88 окремого батальйону морської піхоти. З самого початку повномасштабного вторгнення Ігор перебував у місті Вугледар та Покровськ Донецької області. Трохи згодом воїн виконував бойові завдання на території Одеської області, також був залучений до наступальної операції на Херсонському напрямку. У жовтні 2022 року в районі населеного пункту Білогірка Херсонської області Ігор отримав бойову травму та був госпіталізований, але після лікування знов повернувся в стрій.
Окрім цього військовий у складі свого підрозділу виконував бойові завдання на Авдіївському напрямку: у населеному пункті Водяне, Невельське, Нетайлове, Красногорівка, Керамик, Новобахмутівка та Веселе, входив до складу оборонців позиції “Манчестер” біля села Веселе Покровського району, й до того ж був залучений до штурмових дій зі звільнення села Макарівка Волноваського району Донецької області.
«В яких саме бойових точках чоловік знаходився – я не знала, він ніколи про це не розповідав. Певно, хотів аби я менше нервувала. Оберігав мене таким чином», – каже Людмила.
Матрос Яськов був відмінним піхотинцем. Він здобув берет морпіха після проходження важкої смуги перешкод, а також урочистого складання Клятви морського піхотинця, тим самим здобувши почесне право на його носіння. На жаль, берету Ігоря немає вдома, адже він забрав його із собою на війну, а речі, що були з чоловіком, й досі не повернулися дружині.
«Мене одночасно переповнювала гордість за нього, а також боліла душа, бо після смуги перешкод в Ігоря залишилося багато синців та травм, але всупереч цьому він гідно дійшов до кінця та отримав бажаний берет», – згадує Людмила й не полишає надії, що омріяний берет чоловіка все ж таки повернеться додому і стане сімейною цінністю.
За мужність, рішучість і сміливість, проявлені під час ведення бойових дій на Авдіївському напрямку, наказом МО України від 17 квітня 2023 року Ігор був нагороджений відзнакою – нагрудним знаком “За зразкову службу”, який з трепетом береже вдома Людмила. А також командуванням частини військового представили до нагородження державною нагородою України – орденом “За мужність” III ступеню (посмертно).
Історія створення родини Яськових почалася в Болграді. У 2018 році пару познайомив спільний знайомий. Після цього Ігор повернувся до рідного міста, проте не припиняв спілкування із Людмилою. В один день чоловік прийняв рішення кардинально змінити життя і переїхав жити до Болграда, ближче до коханої.
«Рішення про переїзд він прийняв спонтанно, але Ігор був рішучою людиною і завжди досягав своєї мети, як би складно йому не було», – розказує жінка.
У 2021 році пара офіційно зареєструвала свій шлюб.
У подружжя були плани на майбутнє, проте всі вони зруйнувалися з початком війни. Пара мала власний будинок, тому їх найголовнішою мрією були діти. Для цього вони пройшли складний шлях і наважилися на штучне запліднення. За життя Ігоря пара встигла поздавати усі необхідні аналізи та матеріали. Чоловік обіцяв Людмилі бути поруч, проте клята війна забрала у нього цю можливість.
Сьогодні жінка при надії й чекає на народження сина.
«За його життя ми пройшли тривалий шлях для того, щоб народилася дитина і тому ми зважилися на ЕКЗ (екстракорпоральне запліднення, – авт.). За два місяці після його загибелі лікарі мені зробили підсадку і сьогодні я виношую нашу дитину», – ділиться Людмила.
До того, як Ігор загинув, з ним не було зв’язку кілька днів.
«Серце передчувало біду, але тоді в це не хотілося вірити. Увечері, 15 червня, прийшовши з роботи додому, мене чекав військкомат, повідомивши про трагедію, яку я і досі не можу прийняти», – із сумом розповідає Людмила.
Деталі загибелі воїна розповів один із його побратимів:
«13 червня 2023 року під час наступальних дій поблизу населеного пункту Макарівка Донецької області, після десантування з бойової машини «Козак-2», Ігор зайняв вигідну вогневу позицію. Влучним вогнем з кулемета ПКМ забезпечив побратимам можливість захопити ворожі позиції та закріпитися на визначеному рубежі. В ході запеклого стрілецького бою він отримав важкі кульові поранення. Проте, незважаючи на больовий шок і значну крововтрату, свою позицію не залишив та мужньо продовжував вести прицільний вогонь з кулемета, допоки не втратив свідомість. Отримані ним поранення виявилися не сумісним з життям, внаслідок яких Ігор після проведення медичної евакуації помер на стабілізаційному пункті», – розповів побратим із позивним Штурвал.
21 червня матроса Яськова провели в останню путь та поховали в Болграді.
Місцева влада декілька разів допомагала вдові фінансово, розтрати, повʼязані з похованням чоловіка, також на себе взяла держава. Однак Людмила вважає, що в місті все одно недостатньо приділяють уваги як військовим, які сьогодні стримують російських окупантів на передовій, так і родинам загиблих захисників. Їй як вдові дуже хотілося б, аби загиблих військових не забували й всіх їх нагородили посмертно орденами, на які вони заслуговують.
І хоча з моменту загибелі Ігоря пройшло усього лише 7 місяців, жінка знаходить в собі сили жити далі, заради сина, який стане продовженням свого батька.
Інтернет-видання Бессарабії
