12 листопада 2021 року під час виконання бойового завдання в районі проведення ООС на Луганщині загинув уродженець Болграда Прусов Руслан Халилович. У лютому 2023 року його іменем названа вулиця в рідному місті.
Сьогодні в Україні відзначають День десантно-штурмових військ. Саме тому інтернет-видання “Махала” підготувало для своїх читачів історію відданого своїй справі офіцера, начальника повітряно-десантної служби 79-ої окремої десантно-штурмової бригади, який колись був простим мешканцем міста Болград, учнем ліцею, улюбленим сином, коханим чоловіком та люблячим батьком…
Руслан народився 2 січня 1977 року в Болграді на Одещині в україно-татарській сімʼї. Був одним з перших випускників спеціалізованої школи-ліцею.
Свою кар’єру в армії почав зі вступу до Одеського інституту сухопутних військ, де отримав кваліфікацію офіцера військового управління тактичного рівня. Пізніше у 2019 році закінчив магістратуру Національного університету оборони України імені Івана Черняховського.
Руслан служив у “79-ці” з 2002 року та мріяв стати генералом. Виконував свої службові обов’язки у Косові та Югославії. З 2014 року брав активну участь у воєнних діях на сході нашої країни.
Його служба в бригаді відрізнялася великою відданістю, відповідальністю та професіоналізмом. У травні 2018 року Міністерством Оборони України за бездоганну службу, високий професіоналізм, честь та гідність Руслан нагороджений іменною вогнепальною зброєю. За роки служби Руслан також мав безліч медалей. Останнім орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня підполковник Прусов нагороджений посмертно (Указом Президента України від 25/2022 від 21 січня 2022 року «За особисту мужність і самовіддані дії виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України).
На жаль, життя і служба офіцера обірвалися несподівано та трагічно. 12 листопада 2021 року підполковник Прусов разом із побратимом майстром-сержантом Вадимом Федосєєвим загинув під час виконання бойового завдання на Луганщині. Це сталося близько обіду. Машина, в якій пересувались бійці, підірвалась на закладеному ворожому вибуховому пристрої. Обидва десантники отримали мінно-вибухові травми, множинні осколкові поранення тулуба та голови, які були несумісні з життям.
На момент загибелі підполковник Прусов обіймав посаду заступника командира бригади – начальника повітряно-десантної служби. Військове оточення характеризувало його, як високопрофесійного та авторитетного лідера. Прусову вдавалося не лише виконувати свої обов’язки, але й будувати довіру та співпрацю в колективі. Його служба була прикладом для інших військових і командирів, які прагнули досягти високих стандартів військового вишколу.
«Він був героєм. Він був моїм скарбом. Можливо, не для всіх, але для мене точно. Він пішов з життя, боронячи інших. Таке незбагненне почуття. Гордість змішалася зі смутком, і щоразу, коли я згадую його посмішку, моє серце розривається на частини. Його сила у коханні та відданості, бо він робив це не для слави, а для захисту тих, хто потребував цього.
Він з дитинства хотів стати військовим. Хотів бути схожим на батька та дідуся. Навчався в найкращій школі міста та завжди був дуже цілеспрямованим. У нього було не багато друзів, але всі вони були “справжніми”. В 17 років він поїхав з міста будувати своє життя», – згадує мама воїна Валентина Сергіївна та обережно бере в руки телефон, щоб показати мені фото сина, які вона дбайливо зберігає і постійно передивляється.
Позитивно Руслана характеризують і в рідній школі.
“Відповідальний, добрий, справжній друг. Дуже вихований. Завжди шанобливо і сумлінно ставився як до молодших, так і до старших друзів та знайомих. Як учень завжди був прикладом. Започатковане завжди доводив до кінця. Він був першим випускником нашої школи, який загинув під час бойового завдання за часів ООС”, – поділилася з нами спогадами тоді вчитель біології Руслана, а згодом директор Болградського НВК – спеціалізованої школи-ліцей Юлія Дімітрова.
За своє життя Руслан був одружений два рази. Після себе залишив двох доньок. Молодша Уляна неймовірно схожа на свого батька.
В коментарі виданню “Obozrevatel” волонтерка Антоніна Селіна, яка за життя товаришувала з Русланом, пригадує, що воїн дуже любив свою дружину Олену.
“Він якось мені зізнався: “Мені так пощастило з дружиною, носив би її на руках цілодобово. Кому мені дякувати?” Тільки справжній чоловік здатний на таке кохання”, – згадує волонтерка.
Історія кохання Олени й Руслана розпочалася у 2014 році на Донеччині. Олена працювала завідувачкою дитячого садка, якому військові допомагали та постачали туди продукти харчування. Саме там, на робочому місці, вони познайомилися та покохали один одного. Через деякий час майбутня родина переїхала до Миколаєва, де розташована військова частина Руслана. У 2017 році пара одружилася.
«Це був той випадок, коли «з милим і рай у курені». Наш перший тест на міцність родини постав перед нами одразу – потрібно було поклеїти шпалери в орендованій квартирі. Ми обидва були начальниками на своїх роботах, обидва лідери за характером, але в саме в той момент почали по-справжньому прислухатись один до одного та з легкістю впорались з поставленим завданням. Напевно, коли є справжнє кохання, все так легко і відбувається…” – розмірковує Олена.
Як справжня дружина десантника вона наважилась здійснити кілька стрибків з парашутом. Перегнати чоловіка у кількості навіть і не намагалася, адже за плечима Руслана було понад тисячу стрибків. А от викликати ще більше почуття захоплення у другої половинки їй вдалося.
Шість років тому в родині Прусових народилася донька. Назвали її Уляною. І хоча маленька добре памʼятає свого тата, Олена постійно розповідає донечці про те, якою чудовою людиною він був і показує нескінченну кількість відео, які були зробленні за життя тата.
“За рекомендацією психологів із самого початку трагедії я розповіла Уляні правду. Але вона й досі часто запитує в мене, коли її тато приїде. Вона дуже схожа на нього. Часто в її поведінці я ніби бачу Руслана” – каже Олена.
Після смерті коханого чоловіка Олена пережила ще декілька тяжких втрат.
“Мені боляче це згадувати… Після смерті чоловіка на 40 день перестало битися серце моєї мами. Вона померла від раку. Руслан завжди намагався допомогти їй з лікуванням. Я думаю, що новина про його загибель дала свій осад у її серці, і мама не змогла с цим впоратись…” – згадує Олена крізь сльози на очах.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Олена разом з донькою переїхала з Миколаєва до Львова. У квітні 2022 року жінку спіткала чергова втрата – від вибуху снаряда у Маріуполі загинула рідна тітка.
“Це був дуже важкий час для мене. Ми з донечкою рік прожили у Львові, я продовжувала там реалізовувати себе, як фотограф. Але зараз ми повернулися в Миколаїв – місто, де ми жили з Русланом удвох, де все нагадує про нього. Так мені спокійніше, тут його могила… Так мені ближче та тепліше”, – розповідає дружина воїна.
Олена впевнена, що за декілька років шаленого кохання, Руслан багато чому навчив її.
“Я стала сильною, як він. Я вірю, що разом зі своїм прізвищем він передав мені свою енергетику сили та сміливості. Я з гордістю продовжую носити прізвище Прусова. Руслан мене навчив по-справжньому жити щодня. Ми постійно відкладали поїздки, подорожі… Зараз я розумію, що завтра може не бути. Тому заради нашої донечки я мушу впоратися з цією трагедією гідно” – зазначає жінка.
Руслан був військовим, як його дідусь та тато, і завжди цим пишався.
“Він мріяв стати генералом… і впевнено до цього йшов, доки життя раптово не обірвалося. Він був справжнім офіцером до кінчиків пальців та чудовим чоловіком. Моя любов до нього назавжди залишиться в моєму серці”, – підсумувала Олена.
Незадовго до загибелі підполковник Прусов встиг дати інтервʼю українському ютуб-каналу “Дримба ТВ”. Подивитися його можна за посиланням.
Інтернет-видання Бессарабії
