Це історія про військового капелана 35-ої окремої бригади морської піхоти Олександра Чокова. Ми розповімо вам з перших вуст, як росіяни заарештували українських священиків та тримали декілька місяців у полоні, застосовуючи приниження та тортури. Це історія про силу духа, самопожертву, прощення на нескінченну віру в Бога та Україну.
Військовий капелан – це священник, який працює в особливих умовах. Є різні види капеланства: госпітальне, тюремне, військове, спортивне. Головна задача капелана буди міжконфесійною людиною, бо в армії є люди, які сповідують різні релігії.
«Я свідомо обрав такий від служіння. Я став капеланом в 2019 році в 35-тій окремій бригаді морської піхоти, мене направили до 88-го окремого батальйону морської піхоти», – розповідає Олександр Чоков.
В лютому 2022 року острів Зміїний захопили росіяни. Через деякий час Україна та Росія змогли домовитися про те, щоб забрати тіла полеглих українських військових. Країна-агресорка наполягала, що на острів можуть потрапити лише цивільні неозброєні люди з цивільного рятувального човна. Україна виконала ці умови, а от Росія …Олександр Чоков разом з іншими священниками потрапив у полон.
«Зі мною був Леонід Болгаров, євангельський священнослужитель, Іван Тарасенко, лікар із Одеси, та православний священник ПЦУ Василь Вирозуб. Ми прибули до острова на рятувальному судні «Сапфір». Як тільки ми пристали до берега, нас стали обшукувати: шукати зброю, вибухівку і таке інше, але нічого не знайшли. Ми приїхали забрати тіла людей, але нас все одно затримали. Один з російських військових нам сказав: «Ви шпигуни! У вас є шпигунське завдання». Так ми потрапили в полон», – розповідає «Махалі» Олександр.
Четверо людей із місії по вивезенню тіл загиблих та 17 членів екіпажу судна «Сапфір» були захоплені російськими військовими. З цього часу для священників почався двомісячний полон, із постійними перевезеннями, нескінченними допитами та тортурами.
Вже потім виявилося, що українські військові на острові не загинули, що вони теж потрапили до полону, але на декілька днів раніше.
Наш співрозмовник намагався вберегти нас від шокуючих подробиць, але дещо розповів.
«Нас постійно допитували. Годинами ставили одні й ті ж питання. «Чи працюємо ми на СБУ?», «Яке наше завдання від СБУ?», особливо важко прийшлося священнику з ПЦУ, його затримали більше ніж на 70 діб, нас звільнили через 43 доби. Мене називали сектантом, бо для росіян всі, хто не належить до Московського патріархату – сектанти. З нас вибивали якісь зізнання, тримали в карцерах. Годували дуже погано. Я схуд на 20 кілограмів, інші хлопці так само», – згадує капелан.
Але російські кати не змогли умовити українців підписати химерні звинувачення, тоді вони змінили тактику. І стали застосовувати приниження та побиття.
«Що вважати тортурами? Нас били, часто. Це робили конвоїри, просто били, без пояснень, виламували руки. Нас постригли налисо, вдягли тюремні роби. Вони нас принижували, постійно ображали, називали шпигунами, сектантами, залякували. «Следоватєлі» від ФСБ навпаки підкреслено з повагою до нас ставилися, намагалися подружитися, втертися в довіру. Зі Зміїного нас кораблем довезли до Севастополя на гауптвахту, потім літаком до Щебекіно, а потім знов в СІЗО в місто Старий Оскол. В цьому СІЗО нас вивели на вулицю та поставили на коліна, так ми простояли дві години, був мороз. Але нам не дозволяли підводитися. Як ви думаєте, це катування? Потім нас знов побили, сильно… Більше всього доставалося священнику від ПЦУ. Це все робилося для того, щоб ми підписали зізнання в тому, що ми агенти СБУ. Ми нічого не підписали. Жоден з нас не зголосився ні на які умови.
Начальник табору для полонених приносив книгу «Історія КПСС» та змушував молодих українців читати її. Хто цього не робив, того відправляли в карцер. Я молився за наших хлопців, щоб Бог відвів від них ці знущання», – говорить Олександр.
В результаті довгих перемовин Україна домовилася з агресором на обмін полонених. Одного ранку, на початку квітня 2022 року, полонених вивели з камер та закували в кайданки, автозаком довезли до аеропорту. В автівці вони просиділи цілий день, поки не прибув літак, яким вже їх доправили до України.
Так Олександра разом з іншими повернули на Батьківщину. В цих перемовинах брала участь міністерка Ірина Верещук, вона і зустрічала колишніх полонених на території України
«На батьківщині нас відразу зустріли лікарі, почали обстежувати та годувати. Перше, що пропонували – це їжу. Нам відновили всі документи, які відібрали росіяни. Потім ми були довгий час на реабілітації. Нас всіляко намагалися збадьорити та заспокоїти», – згадує своє повернення наш співрозмовник.
Олександр декілька місяців був на реабілітації, бо полон підірвав здоров’я 55-річного чоловіка. Він спілкувався з дружиною та дітьми, друзями. І вирішив знов піти до лав Збройних Сил України, як капелан.
«Так, я знов підписав контракт, бо маю виконувати свій обов’язок», – пояснює своє рішення священнослужитель.
Священники, які працюють у військових частинах, бачать смерть військових, це на жаль, невіддільна частина їх роботи. Але смерть кожної людини вони сприймають дещо ширше, ніж звичайні люди.
«Смерть солдата на фронті – це велика трагедія. Я поясню, разом з цим хлопцем чи чоловіком – гине ціле покоління людей, його діти та онуки, вся його родина. Його смерть – це страшне горе для батьків, дружин, рідних, друзів», – розмірковує Олександр.
Священники на фронті стикаються з різними проблемами своєї пастви, але одна з найголовніших – це втримати людяність.
«Війна – це не місце для християнина, війна – це жах. Люди втрачають розум і перетворюються на звіра. Треба плекати добро та віру в серці. Бог дає любов, і її треба берегти в собі. Цього я не побачив в тих людях в Росії, які тримали нас в полоні. Але це є в наших солдатах та командирах. Кожна людина повинна розуміти, що війна – це смерть, каліцтво, хвороби, сум та розпач. І постійно треба нагадувати собі про добро, Бога та віру», – сказав капелан.
«Може здатися, що це провокаційне питання, але воно вірне та доречне! Бог каже «не убий», «люби ближнього свого», але не ми прийшли вбивати, не ми вночі вдерлися до ближнього. Не ми обстрілюємо школи, дома, вокзали… Українці на цій війні захищають свою землю, своїх рідних, себе, своє власне життя! В них (мається на увазі солдатів ворога) є вибір: або піти з нашої землі, або вмерти на ній», – сказав Олександр Чоков.
Олександр розповів нам, з чим він звертається до Бога у своїх молитвах – звичайно просить про мир, про військових, але дещо нас здивувало.
«Я молюся і за людей в Росії, щоб вони підняли свій голос за істину, за правду. Щоб в них вистачило сили зупинити війну, зупинити свій уряд та врятувати свої душі. Молюся, щоб вони врятували себе та тих солдатів, що вмирають на нашій землі, бо прийшли як загарбники», – поділився з нами капелан Олександр Чоков.
Серафим Савченко
Фото з особистого архіву Олександра Чокова
Інтернет-видання Бессарабії
