Інтернет-видання Бессарабії
Пошук

Георгій Атанасов: «Я впевнений на 100 відсотків, що цю війну вже виграно. Питання друге, якою кров’ю ми за це заплатимо»

21 Лютого 2024 18:35
Наталя Іванова
Георгій Атанасов: «Я впевнений на 100 відсотків, що цю війну вже виграно. Питання друге, якою кров’ю ми за це заплатимо»

Напередодні другої річниці повномасштабного вторгнення Росії в Україну ми зустрілися з військовим, який пройшов п’ять воєн. Він не з чуток знає, що відбувалося і відбувається на полях битв сьогодні. Про таких кажуть – еліта наших військ. Професійний, стриманий, коректний. Він так розклав сьогоднішню ситуацію по поличках – що ми не могли не поділитись його баченням ситуації з читачами. Мова йдеться про мешканця Болграда, полковника Георгія Івановича Атанасова.

Я перший відкрив династію

Георгію Івановичу, розкажіть про себе.

Я народився в Молдові, але батьки переїхали до Болграда, коли я був зовсім маленький. Тому вважаю себе місцевим, болградським. У сім’ї не було військовослужбовців, я перший відкрив династію. Сьогодні мій син також захищає Україну.

Закінчив Болградську школу №2, потім профтехучилище, вступив до технікуму. Спочатку обрав для себе будівельний профіль. Мені подобалося будувати, людям радість приносити. Коли пішов до армії, то командир роти наполегливо рекомендував, щоб я вступав до військового училища. Так склалася доля, що я з першого разу вступив до Полтавського командного зенітно-ракетного військового училища. Закінчив його у 1981 році. Служив у Житомирі, Бердичеві, Каунасі. Потім я мав спецвідрядження до Ємену, Анголи, Ефіопії.

Після того, як Україна стала незалежною, ви мали вибір, де служити, але повернулися до України.

Після розвалу Союзу я категорично не хотів залишатися в Росії. На той час я служив у 10-му управлінні генерального штабу. Був на той час вже капітаном, мені казали: служи, пливи течією і генералом станеш. Але, побувавши в тій структурі верховного управління російськими військами, я зрозумів – це не моє.

Я всіляко, всіма правдами та неправдами, хотів повернутися в Україну. Мені казали: ти шкодуватимеш, це ж Москва. Але я все одно поїхав. Хоча в Україні спочатку були проблеми з посадами. Довгий час командував ротою. Служив у Бердичеві, Новоград-Волинському.

1993 року з батьком було погано, я третій молодший син у родині, болгарин за національністю. У нас так заведено, що молодший син бере на себе турботу про батьків, допомагає. Мати рано померла. Я став оформляти перевод у Болград. Поки переводився, батько помер. Я перевівся до  25-ї парашутно-десантної бригади, потім вона стала аеромобільною дивізією. Служив там до звільнення 2002 року. Пішов у запас підполковником.

Працював на різних цивільних посадах. І там маю великий стаж. А потім розпочалася війна у 2014 році.

Георгій Іванович разом з побратимом. Фото з особистого архіву Г. Атанасова

На нас скидали бомби-напівтонники, які робили 10-метрової глибини вирви

Як ви зустріли звістку про початок війни?

Я кадровий військовий, тому завжди керувався принципом: ніхто крім нас або хто, якщо не ми. Це в мене у крові. У 2014 році, коли почалася війна, я вирішив добровільно повернутися до армії. І син мене підтримав. Пішов зі мною до військкомата. Але на той період брали лише віком до 55 років. А мені вже було 57. Не вдалося піти разом із сином Олександром. Я пішов до Ізмаїльського прикордонного загону, там служив на посаді начальника штабу ОБПК, це батальйон швидкого реагування.

 У 2015 році демобілізувався, знову на мене чекало живільне життя. А потім розпочалося повномасштабне вторгнення. Вже наступного дня, 25 лютого 2022 року, ми із сином були у військкоматі. Мені на той період було 64 роки. Син пішов у морську піхоту, а мене не взяли за віком. Я пішов до нашого батальйону територіальної оборони, який був нещодавно створений. В 2023 році мені йшов 66 рік, вік такий, що довелося демобілізуватися, хоча не скаржуся на здоров’я.

Це в мене п’ята війна. Моє завдання було не просто піти туди, а чимось допомогти, маючи бойовий досвід.

Із чим довелося зіткнутися на війні?

Нашому батальйону дісталися серйозні випробування. Ми тримали оборону у самому Бахмуті. На жаль, втратили багато хлопців, багато поранених було.

Я пишаюся тим, що у мене завжди були гарні і командири, і підлеглі. Знаходили спільну мову. Молодим командирам доводилося пояснювати, що то війна. А на війні всі рівні. І доки ти не підеш у бій і не покажеш приклад, солдат не встане і не піде. Я достеменно знав, що нам доведеться пройти через бойові дії. І батальйон впорався зі своїм завданням дуже непогано.

Колись жилий дом в Бахмуті. Фото з особистого архіву Георгія Атанасова

Що було найскладнішим?

Найскладніше на війні психологічно підготувати людину. Бо коли тебе 24 на 7 бомблять, і ти не знаєш, який снаряд буде твій, і коли перед тобою лежать убиті та поранені, то це дуже складно. І це треба ще рідним пояснювати. Навіть не всі командири були готові до цього.

На нас скидали бомби-напівтонники, які робили 10-метрової глибини вирви. Це страшна зброя. Але хлопці вгризалися в землю та тримали оборону. Вони справжні кіборги.

Хто мав бойовий досвід – молодці. Командування батальйону чудово повело себе на бойових позиціях. Солдатам було тяжко: перша, друга атака – це шок. А потім картинка починає миготіти як у фільмі – все в голові відтворюється. Когось переклинює і він каже: «Я хочу жити». Тут треба включатись і командиру, і вихователям, які мають пояснити нашу мету, бо у кожного одне життя й усі хочуть жити.

Хлопців з дитинства треба готувати як морально-патріотично, так і фізично дати відсіч у будь-який момент та захистити свою сім’ю. Можливо, це пишномовно звучить, але для мене це було завжди саме так.

Пам’ятаю той патріотизм, який був у 2014, 2015, 25 лютого 2022 року. Хлопці були дуже вмотивовані. Я знаю однокласників свого сина, родичів, які прийшли добровольцями до військкомату. Я їм казав: “Це війна, тут можна померти. Ви не служили. Вам буде важко. Але хлопці, не маючи військового досвіду, за перший рік служби реально добре підготовлені. Я їх називаю бойові олівці. Але є одне лихо – такі хлопці закінчуються, на жаль. Втрати йдуть. Потрібна заміна. Потрібно послідовно проводити мобілізацію. А зараз набрати таких людей важче. Я вважаю, що бойовий вік – до 40 років. Це ефективні хлопці, молоді, фізично здорові, витривалі. Вони на полі бою можуть не лише себе врятувати, а й сво го товариша витягти.

До приходу Росії в цьому домі жили цивільні українці. Фото з особистого архіву Георгія Атанасова

Нам потрібно було готувати людей та техніку до війни, а в нас у цей час міняли ракети на дешевий газ

У чому особливість та складність цієї війни?

І досі є люди, особливо ті, хто жив і виховувався за СРСР, які вважають, що ми з росіянами брати. Я з цим категорично не погоджуюсь. Те, що ми не брати, я переконався ще 2014 року. Щодо Росії як такої, то я зрозумів – це не сусіди, а наші вороги.

Я не думав, що люди можуть бути такі жорстокі стосовно своїх, як вони кажуть, братів. Росіяни виявляють страшну жорстокість до нас. Вони нас і освітлювальними бомбами, і хімічними снарядами закидували на бахмутському та авдіївському напрямку. Вони на цій ділянці готові були битися головою, але нічого не могли вдіяти. Своїх людей штабелями клали, не шкодували. Тільки ми у Бахмуті понад 20 тисяч ув’язнених поклали. У них реально існують загороджувальні загони. Там стояли вагнерівці, які розстрілювали цих зеків. Я конкретно говорю про авдіївський і бахмутський напрямки. Навіть поранених не пропускали.

Я знав, що війна – жорстока річ, але на цій війні я переконався, що тут жорстокість просто безпрецедентна. Такі речі творили. Нашим полоненим не давали шансу вижити. І це складно задокументувати, бо вони за собою сліди зачищають.

Пам’ятаю, у Бахмуті наш боєць був двічі поранений. Потрапив у полон. Його зв’язали. Поки йшов бій, він потихеньку відкотився до сусідньої траншеї і пішов. Дві доби блукав, доки не вийшов на наших хлопців. Мені пізніше дзвонять зі шпиталю і кажуть, що він живий. Це таке щастя. Всі були впевнені, що він уже не повернеться, бо бачили, що він потрапив до них. Ось зараз друга людина знайшлася. А таких зниклих безвісти чимало.

Сьогодні кажуть, що війна розпочалася задовго до 2014 року. В Україні фактично відкрито діяла п’ята колона.

Із цим складно не погодитись. В останні роки моєї служби в Болграді, це кінець 90-х – початок 2000-х, доходило до того, що російські генерали командували українською армією. Як таке могло бути, я цього не розумів. На наших очах бойову дивізію було розвалено, техніка продавалася, все руйнувалося, кадри не підбиралися. І сьогодні вже очевидно, що ще тоді були міністри оборони, яким Росія давала завдання розвалити українську армію, що вони й робили.

Нам треба було готувати людей та техніку до війни, а в нас у цей час міняли ракети на дешевий газ. Після розпаду Союзу Україна була на другому місці за кількістю озброєння. Навіть незважаючи на відсутність ядерного озброєння, це був великий стримуючий фактор.

Але нас готували до того, щоб рано чи пізно Україна здалася. Ніхто не розраховував, що Україна встоїть та дасть відсіч. Я впевнений на 100 відсотків, що ця війна вже виграна нами. Питання друге, якою кров’ю ми її виграємо. І тут багато залежить від наших партнерів – наскільки наші втрати будуть великі чи малі. Якби нам дали все те, що ми просимо, то за лічені місяці ми б вийшли на свої кордони.

Росія не має шансів закріпитися на цій території

Як не парадоксально це звучить, але війна змінила ситуацію в Україні та її людей.

Так, з 2014 року нам багато що вдалося змінити. Війська сильно реформувалися: і чисельний склад, і структура. Наразі досвід показав, що працюючи малими мобільними групами, можна досягти переваги над противником навіть 1 до 5.

Ми зараз працюємо повністю за стандартами НАТО, починаючи від штабної роботи, роботи з картами та все інше. Військова структура також формується за стандартами НАТО. І техніка йде натовського зразка. Після війни стара техніка буде лише для навчання. А ми будемо працювати лише за стандартами НАТО.

Але російська пропаганда все ще впливає на людей.

Це йде обдурювання народу. Я так називаю. Я впевнений у нашій перемозі, тому що у нас дороги назад немає. Навіть якщо якісь політичні умови зміняться в країні і десь хтось захоче повернутись до старого, то народ не дозволить. Війна дуже змінила людей. І вони не дозволять звернути з цього шляху, тому що заплачено велику ціну.

Чим більше буде жертв серед мирного населення, я не беру до уваги військових втрат, тим менше шансів у Росії закріпитися на цій території. Народ не пробачить їй цього.

Ви воювали на Донбасі у 2014 році і зараз. Змінилася думка цивільного населення? Адже не секрет, що багато хто на початку війни тяжів до Росії?

Думка дуже змінилася. 2014 року мій штаб був у Костянтинівці Донецької області. І більшість населення тоді була проти нас. Було багато провокацій. Однак, пройшовши це місто 2022 року, я побачив, що більшість населення вже підтримувала Україну. Підтримують Росію ще ті, хто живе поняттями Радянського Союзу. Я теж жив у цей час. Я людина того покоління. Але я практик, я у своєму житті багато чого бачив та аналізую. Хто аналізує інформацію, ніколи не піде на поводу у фейків. Якщо дані не перевірені – я не вірю в це. Якщо я хочу у чомусь розібратися – я починаю копати. Молоді простіше знайти інформацію, і вони в більшості не йдуть на поводу у російських пропагандистів. А ось моє покоління мислить банально старими поняттями: «Ну було ж добре при Радянському союзі».

Ви бачили російських військовополонених? З яким настроєм вони до нас потрапляють?

Кожен другий російський солдат, який побував на фронті, змінює свою думку. Він бачить наше ставлення до нього в полоні, як проходять допити, але вже пізно – він контракт підписав, і дороги назад немає. Або його розстріляють свої, або він змушений воювати. Коли вони потрапляють до нас у полон, ми бачимо їх розчарування. Багато хто здається. Але це ті, хто мислить та аналізує.

Я якось навів одному полоненому таку аналогію: до твоєї хати силоміць зайшли чужі люди, забрали одну кімнату і кажуть тобі: «Ми тепер будемо тут жити». Ти був би задоволений цим? Ось тому ви приречені на поразку, а ми на перемогу.

Нашому місту треба готуватися до зустрічі з тими людьми, які повернуться з війни

Не секрет, що після перемоги наслідки війни ще будуть в Україні довгі роки. Війна психологічно ламає людей. Як їм допомогти?

Безперечно, це так. Військові часто отримують ПТСР (посттравматичний стресовий розлад). У мене п’ять контузій. Це все не минає безслідно. Але я бодай знаю, як себе реабілітувати. Для тих хлопців, які повернуться з війни, має діяти державна програма. Це будуть величезні масштаби. Більшість людей матимуть ці симптоми, і боротимуться з цим хто як може. А цим мають займатися спеціалісти плюс сім’я. Родина – дуже важлива, бо вона допоможе повернути сина, чоловіка, тата до мирного життя.

Спочатку потрібно бути готовим до того, що буде агресія. В Україні мають бути створені центри, де люди планово пройдуть реабілітацію та повернуться до цивільного життя. І до цього треба готуватись уже зараз. 

Я коли проходив медичну комісію у військовому шпиталі, зіткнувся з тим, що немає уваги до хлопців з інвалідністю. У шпиталі він стоїть з культею, а йому кажуть: «Піднімися на п’ятий поверх, спитай там, бо я не знаю». Як можна ганяти цю людину? Звідки стільки байдужості? Або сидить у кабінеті такий дідусь-лікар 75 років і йому на все начхати. Говорить мені: «А чого ти пішов на війну?». В результаті я відмовився від його послуг з лікування, тому що мені спілкування з ним, його негативне ставлення до війни та військових могло більше нашкодити, ніж допомогти.

Я навіть одного разу зірвався і пішов до начальника шпиталю, мені звання дозволяло. Сказав, яке неподобство тут діється – одразу порядок навели. А такого не має бути. Але, на жаль, це має місце.

Вам допомагає місцева влада?

Є проблеми. Ми створили громадську організацію ветеранів АТО і ООС. Колись я її очолював, а тепер Іван Дмитрович Бодлєв. Звернулися до нас хлопці після поранення, хочуть підлікуватись, просять путівку. Звертаємось до влади, а нам кажуть, що гроші не заклали. Невже не можна знайти 200-300 тисяч гривень для цих хлопців? Це все нерви. Більше не звертаємось. Так і з приміщенням для організації. Я кілька років пробивав це питання, щоб виділили кабінет, потім Іван Дмитрович цим займався. Нам дуже потрібне місце, де можна зустрітися з хлопцями.

Нашому місту треба готуватись до зустрічі з тими людьми, які повернуться з війни. І чим більше нам дадуть можливість спілкуватися з ними, тим легше буде владі. Ми на фронті разом із цими хлопцями нюхали порох, він мене почує, а іншого може не почути. Ми стільки листів писали до міста, але нам так і не виділили приміщення. Те ж саме із землею – не дали.

Що головне на війні?

Вижити. Хто вижив – той переміг. Війна розкриває суть особистості, іноді у різних ракурсах, які у мирний час важко побачити та оцінити у людині. Після війни ми ще багато дізнаємося і багато чого зрозуміємо.

Дякую вам за розмову. Швидкої нам Перемоги.

Поділитись
Зараз читають