Український морпіх Юрій Кузьмінський 24 лютого 2022 року ніс службу на острові Зміїний, коли російські кораблі почали інтенсивно обстрілювали острів. 21-річний боєць розповів Радіо Свобода про перші дні широкомасштабної агресії Росії і про 9 місяців російського полону. Каже, що росіяни весь час намагалися знайти автора фрази «русский военный корабль, иди на х**».
Зараз Юрій Кузьмінський проходить реабілітацію і планує повернутись на військову службу.
На острів Зміїний Юрій Кузьмінський (позивний «Смайлик»), морський піхотинець 88-го окремого батальйону морської піхоти 35-ої окремої бригади морської піхоти, приїхав 4 лютого. Морські піхотинці та прикордонники перебували на бойовому чергуванні.
Уночі 24 лютого військових підняли по бойовій тривозі. Вони зайняли позиції. Вранці російський флот атакував українську заставу острова Зміїний (острів входить до Кілійського району Одеської області).
Зранку з’явився перший корабель. Це був «Адмірал Биков». Згодом ‒ ракетний крейсер «Москва» (цей флагман російського флоту був підбитий і потонув 14 квітня 2022 року ‒ ред.).
Вони кружляли навколо острова, як акули. Ближче до обіду були дві короткі черги з крупнокаліберного кулемету з корабля «Москва». Після чого почалась евакуація цивільних людей з острова. Було 5 цивільних, це адміністрація, борт пункт і начальник маяка. Начальник маяка залишився, решта виїхала.
Після завершення евакуації «Москва» і «Адмірал» відпливли. Буквально через 30 хвилин перша команда ‒ «повітря», почались авіаудари, нас почала бити авіація. Не було де сховатись. Скеля – і нічого більше.
Я і кілька побратимів сховались за дерев’яним будинком, дах якого нас прикривав, і з неба не було нас видно. «Москва» почала обстрілювати ракетами.
Як закінчилися авіаудари надійшла команда приготуватись до бою. Підпливли два катери з їхнім десантом. Знову почали казати, щоб ми виходили на пірс, бо авіація продовжить обстріли. Прихистку немає, озброєння не було.
Тоді на острів зайшов десант. Нас повантажили на цивільне судно «Шахтар», там зв’язали руки скотчем за спиною, на очі натягнули шапки і повезли.
24 лютого о 6-й ранку Юрій повідомив рідним, що з побратимами перебуває у бойовій готовності, написав про артобстріл і напад російського десанту. А останній дзвінок був до сестри зі словами – «Прощай. Я всіх люблю». Він ще надіслав фотографію, по якій уже потім рідні впізнали Юрія у полоні.
Довгий час рідні нічого не знали про долю Юрія Кузьмінського. А він уже з 24 лютого перебував у російському полоні.
Спершу українських військовослужбовців привезли в окупований Севастополь.
Зняли перед виходом із корабля скотч, шапки і ми під прицілом фото і відеокамер виходили, при них нам дали сухпайки і повантажили в автобуси. На автобусах була табличка «Місто герой Севастополь-місто герой Одеса». Казали, що везуть в Одесу. А завезли в казарму. Вже там у новинах ми себе побачили і почули, що «нас везуть в Одесу».
У Криму ми були до 11 березня. Потім нас привезли на військовий аеродром у Сімферополі. І літаком ми прилетіли у російський Курськ. Звідти автозаками нас привезли у наметове містечко в Шебекіно.
Там на морозі, хто навпочіпки, хто на колінах простояли годину. Багато хто з хлопців відморозив собі пальці. Розвели по наметах.
А 13 березня мене перевезли в СІЗО, Бєлгородська область, населений пункт Старий Оскол. І там я пробув до 27 квітня.
У СІЗО ‒ постійні допити.
А оскільки я з західної області України, то мене постійно питали: хто такий Бандера, чи був на Майдані, я відповідаю, що у час Майдану я ходив у 7 клас, але це не чули, і знову питали, чи палив Будинок профспілок. За Бандеру мене всі питали: і спецназ, який за нами дивився, і ключники, і опера, і ФCБ, і слідчий комітет. Це у них було найцікавіше запитання.
27 квітня українських військовополонених перевезли у виправну колонію №6 у Росії.
По колонії пересувались зігнутими буквою «Г»: голова нижче пояса.
Тільки вийшли з автозаків, почули на свою адресу нецензурну лексику і слова: «Ви папалі в ад».
Нас завели у вузький коридор, де у шахматному порядку був виставлений спецназ. Ми через нього пробігали. Летіло по нас геть все, і їхні ноги, і руки, і шокери, і кийки. І не покидала думка, що назад знову треба бігти через цей коридор. Потім на порозводили по камерах в ШИЗО (штрафний ізолятор в колонії). У камері нас було 6 людей, і цивільні, і військові. Всі – українці. І ось такою групою ми майже шість місяців просиділи.
Якщо в інших камерах змінювали полонених, то у тій, де сидів Юрій, – ні. За перші дні українські бранці переговорили про все. Їм приносили книжки, але це були радянські твори про СРСР, Першу і Другу світові війни, про колгоспи. Юрій розповідає, що камера була невеликою, на шість шконок (ліжко в виправній колонії-ред.), які піднімаються.
У нас були встановлені дві камери, тому вони вели постійний відеонагляд.
Мийка, санвузол. Ні крісел, ні стола. Шконки не піднімали, бо не було стільців. Сидиш цілий день, не можна було лягати і спиратись. Обперся об стіну, то виводили у маленький кабінетик у ключника, там де камер нема і били.
О 6 ранку ‒ підйом, о 22 ‒ відбій. Зранку нам видавали станки поголитись, приносили сніданок і ранкова перевірка ‒ ми вибігали з камер, нас розтягували (стоїш і ноги на ширині, чим ширше, руки на стіні долонями назовні).
Якщо їм не подобалося, ходили і ноги розтягували, били електрошокерами по ребрах. Залежало від спецназу. Були більш-менш, і спокійно все проходило, а були такі, що їм все не подобалось і били.
Годували полонених, за словами Юрія так, щоб тільки не померли: супи, де плавали кілька маленьких шматків картоплі, пшенична каша, макарони у воді, на вечерю ‒ варена картопля і риба.
Харчування в двох колоніях, в яких побував Юрій, було однаковим.
Раз у тиждень військовополонених виводили митися.
Давали 2-5 хвилин. Забігаєш, швидко роздягаєшся, сполоснувся, виходиш, нічим не витираєшся, швидко одягаєшся. Без мила. Хоча були такі, що давали помитись. Але мило господарське і все швидко. І так 5 місяців у ШИЗО.
Заїжджали спецназівці, які били по геніталіях, і електрошокерами, і ногами. Просто так.
Сміятися у камері не можна ‒ смієшся і виводять. Ми сміялись і мене вивели. Я був тоді черговий. Перший удар дубинкою прилетів мені по поясниці, після того почалися проблеми зі спиною. Я отримав 20 разів дубинкою. Ховали дубинку і витягували електрошокер, яким давали ногах, під лопатки, по руках, шиї. Вони, коли виїжджали, то спалили два чи три електрошокери, зламали три дубинки.
А ще спускали на нас собак. Були кінологи. Біжиш на прогулянку зігнутий і відпускають поводок, собака за руку, ногу чіплялась, хлопцям форму розривало. Ми старались відмовлятися від прогулянок. Бо й так вибігаєш вниз головою, там висока стіна. За 9 місяців сонця ні разу не бачив.
У серпні 2022 року Юрія Кузьмінського з колонії перевели у барак. Там полонені працювали у швейному цеху і складали папки для документів.
16 вересня українських військовополонених перевезли у наступну виправну колонію №4, знову ж у Бєлгородській області. У ній Юрій Кузьмінський був до обміну, до 24 листопада 2022 року.
Спецназ у тій колонії був жорстокий. Як тільки він приїхав, нас виводили у коридор, садили на шпагати і били електрошокерами.
Питали, чи пам’ятаємо їх, знову питали про Бандеру. Через два тижні у цій колонії нас перевели у барак. Але це вже було легше, бо там було багато людей, десь 110 осіб.
Туди ж привезли 34 полонених із СІЗО. Серед них люди з Харкова, Маріуполя, зокрема з заводу «Ілліча». Ми всі працювали у швейному цеху, добровільно, хто хоче, той працює. Думали, що нас менше рухатимуть. Але наш цех виводили по одному і били, щоб краще працювали.
Протягом перебування в російському полоні Юрій Кузьмінський був на восьми допитах. Найважчим був той, де йому хотіли приписати статтю.
Мені хотіли приписати статтю, що я нібито був у Маріуполі і розстрілював людей. Служби мене більш-менш адекватно допитували, а два опери таки дуже приклались, побиття застосування електрошокера.
Ввечері 21 листопада групу українських військовополонених, у числі якої був і Юрій Кузьмінський, у цій же ж колонії перевели в окреме маленьке приміщення. Зранку українським захисникам видали форму ЗСУ.
Це вселило маленьку надію. О 6 ранку посадили в автозаки і повезли у СІЗО в Курськ. Завели у камеру, де були 20-25 осіб у формі ЗСУ. Ми передбачали, що буде обмін. А ввечері нам знову наказали одягнути форму зеків і це було дуже образливо: надіявся, а тут бац.
Зранку всіх українських військовополонених вивели, і знову ми перевдягнулись у свою форму ЗСУ. Нас викликали по прізвищу, перевіряли документи, вдягнули наручники і мішки на голови. Так сильно стиснули скотчем скроні.
На аеродромі посадили у літак. Під час польоту почули різне, і нецензурну лексику, і що це ми воюємо. Коли прилетіли, з нас зняли наручники і передали російським військовим. Руки замотали скотчем. 2-3 км по аеродрому ми бігли змійкою, тобто тримались за куртку один одного, на голові був мішок і так бігли. Старались акуратно.
По одному завели у підвал. Страшно було, бо і мішок, і руки зв’язані, у підвалі холодно. Якесь закинуте приміщення. Хлопці просили їсти, але їм відмовили.
Ми просиділи до ранку, тоді нас посадили на цивільний автобус і повезли на пункт обміну. Зняли скотч і мішки і прийшли представники України.
«Слава Україні!» ‒ сльози і радість, що це все закінчилося, що дочекався того, про що мріяв кожну ніч.
24 листопада Юрій Кузьмінський повернувся додому. 39 захисників острова Зміїний досі перебувають у російському полоні.
Не лише питання Бандери, подій на Майдані цікавило спецслужби Росії, але й протягом усього часу перебування морпіхів і прикордонників у полоні, російські спецслужбовці намагалися встановити, хто ж сказав фразу, яка облетіла весь світ: «русский военный корабль, иди на х**».
Навіть після того, як у травні 2022 року МВС України повідомило, що військовослужбовець, який цю фразу сказав, звільнений із полону, росіяни продовжували шукати автора.
Дуже довго шукали і не знайшли. Навіть записували деякі голоси, щоб перевірити. На кожному допиті йшлося про цю фразу. Коли ми дізналися, що цю фразу поширюють тисячі людей, були просто в шоці.
Коли у полон привозили нових українців, вони нам розповідали, що фраза викликала резонанс. Нам ці полонені тиснули руки, казали, що ми воскресли, бо всі думали, що ми вже мертві.
Протягом 9 місяців перебування у російському полоні Юрій Кузьмінський жодного разу не зміг подзвонити рідним чи відіслати їм листа. Але весь час вірив, що повернеться в Україну.
Допомагала йому підтримка інших військовополонених. Поруч із Юрієм Кузьмінським відбували полон такі ж молоді чоловіки, які і він. На них усіх чинився як фізичний, так і моральний тиск.
9 місяців розказували свою пропаганду, що в Україні немає їжі, що Росія возить гуманітарну допомогу в Одесу, що зерно вивозять, а українці голодують.
Я не знав, як мої рідні, що відбувається у моїй державі. Ніякої інформації не поступало, а їхні новини лише показували, що ЗСУ немає, що воюють найманці. Ми вміли вибирати з тієї інформації хоч щось і складали картинку. Спілкувались з хлопцями, яких пізніше взяли в полон.
Перебування 9 місяців у російському полоні далося взнаки. Юрій Кузьмінський погано спить, у нього болить спина. Йому важко психологічно, бо пригадує важні дні і місяці в полоні.
Перші дні після обміну, вже в Україні ми ходили на вечерю і руки тримали за спиною, голову опускали. За звичкою. Але сказав собі: стоп. Ти – в Україні. Досить.
Сьогодні військовослужбовець продовжує реабілітацію і почувається спокійніше. Після лікування планує пройти військово-лікарську комісію і повернутись у морську піхоту.
Не можу пояснити чому. Я себе на службі почуваю більш комфортно, ніж у цивільному житті. Мені важко у цивільному житті, звик до служби, на ній я знаю свої обов’язки, чому живу. Треба закінчувати цю війну.
Читайте також:
▪️ Антидронова рушниця, на яку збирали волонтери Болградщини, вже у морпіхів
▪️ Трьох захисників Зміїного відзначили державними нагородами
▪️ Журналісти показали, як сьогодні виглядає острів Зміїний (фото)
▪️ Історія неволі та поради рідним полонених від захисника острова Зміїний
▪️ В Україні презентували документальний фільм про битву за острів Зміїний (відео)
Інтернет-видання Бессарабії
