20-річний військовий Олексій – свідок перших обстрілів Миколаєва та боїв на Донецькому напрямку. Перебуваючи у відпустці в Болградському районі, він поділився своїми спогадами з інтернет-виданням “Махала”. Ім’я військовослужбовця змінено з міркувань безпеки.
Він завжди прагнув йти на строкову службу, але через отриману травму руки медичну комісію не пройшов. За освітою хлопець – кухар і деякий час працював в одному зі столичних ресторанів, але мрія стати військовим не полишала його. Він хотів потрапити саме на схід країни, де вже йшла війна.
Через рік після операції на руці Олексій знову пішов до військкомату.
“Мені запропонували служити в місті Миколаїв, потрібно було обрати або десантно-штурмові війська, або морську піхоту. Стрибати з парашутом я був не готовий, тому обрав піхоту, але врешті-решт стрибок все одно здійснив”, – з гумором розповідає військовий.
Довгоочікувана підготовка у школі морської піхоти припала на листопад 2021 року. Хлопці, яких готували для служби на сході, на початку березня саме мали туди їхати. “Я був налаштований їхати на схід, але не встиг до повномасштабного вторгнення”, – каже герой.
В день, коли розпочалася неприкрита збройна агресія, за військовою програмою підготовки бійці в військовій частині Олексія очікували навчальну тривогу. “24 лютого вранці я був старшим чергового підрозділу. Коли пролунала тривога, зрозумів, що вона не навчальна”, – згадує Олексій.
Коли російська армія близько дев’ятої години стала наближатися до Миколаєва, військовим видали зброю та розподілили на позиції обороняти мости. “У той час над містом вже літали ворожі літаки. Нас відвезли до частини для оснащення. А наступного дня вже забрали на штурм”, – згадує хлопець.
Ще нещодавно Олексій був у школі підготовки, а тепер йому потрібно відбивати ворожі атаки. І це було вже не навчання, а реальна війна. Тоді на в’їзді в Миколаїв наші хлопці зустріли колону машин з російськими солдатами.
“Тоді ми добряче їх привітали, одні кидали коктейлі молотова, інші відстрілювали. Та вразила нас безстрашність місцевих жителів, які нас прикривали”, – згадує військовий.
Позиції Олексія були за два кілометри від окупантів, на той час оснащення лише прибувало у частини. “Не було ані лопат, ані спальників. Окопи ми рили шматком шиферу та спали на землі декілька днів”, – розповідає Олексій. Але така злість була на ворога…
В середині березня військового відправили до частини, там Олексія призначили видавати зброю та бойові припаси.
“Мені запропонували розміститися в казармі з іншими хлопцями, але я залишився у збройній, бо вже облаштував тут собі місце”, – згадує Олексій. Це рішення тоді вартувало йому життя, бо 18 березня ворожі ракети влучили у казарму, де відпочивали військові.
“О 5:57 перша ракета вдарила по казармі, де я мав би спати. Від вибухової хвилі і я частково постраждав. Мене посікло склом та контузило, я травмував добряче коліно”, – згадує Олексій. Багато наших хлопців не прокинулося тої ночі.
В частину загалом потрапило сім ракет, від вибухової хвилі техніка палала. На жаль, росіянам допомагали місцеві колаборанти. Ворог мав заблокувати морську піхоту повністю і знищити українських військових. Але їм це не вдалося.
Декілька хвилин військовий перебував у шоці, а потім згадав, з якою метою він йшов у військкомат та знову опанував себе.
Згодом Олексій отримав звання старшого матроса та пройшов навчання за кордоном з керування переносним зенітним комплексом, ударними дронами та іншими видами зброї.
Далі службу він проходив під Херсоном, відбивав ворожі літаки, шахіди.
“Ми не спали добами, бо потрібно було слідкувати за ворогом. Таких як ми вони (російські розвідники – прик. автора) не люблять, бо не даємо провести літаки, якщо вони проводять наступ, ламаємо плани”, – розповідає військовий.
Згодом чотири місяці він стояв у гарячій точці між Авдіївкою та Мар’їнкою.
“За цей час я вже навчився розрізняти обстановку по звуках. Коли летить у наш напрямок, цей звук глухий, наче б’ють по пінопласту, що стоїть біля стіни. Знаю й коли точно вони промахнуться, вони в радіусі 200 метрів частіше за все не попадали”, – пояснює військовий.
Велике навантаження через важке спорядження повернуло біль у руці – стара травма дала про себе знати, все важче було втримати ПЗРК. Але Олексій не полишив службу та став кухарем на передовій.
“Всі, хто з інших батальйонів їв мої страви, то хотів перевестися, бо це майже як вдома, а мене тішить, що я тут корисний”, – ділиться Олексій.
Перед нами сидів молодий хлопець з неймовірною жагою до перемоги. Він розуміє своє призначення та з гордістю носить звання українського військового.
“Ми ж не в дитячому садочку, а на справжній війні. Крім того, на своїй землі, яку обороняємо. Якщо гинути, то краще в бою, а не відсиджуватися, поки інші нас захищають”, – висловлює Олексій свою позицію.
Він хвилюється за рідних, які тепер живуть в Болградському районі, але інколи навідується сюди, щоб відпочити і зарядитися місцевими видами, обійняти родину.
“В Україні народився і тут планую жити, шансів отримати наше, на яке вони зазіхнули, у них немає. Ми на своїй землі, а вони не знають, за що воюють”, – ділиться військовий.
На питання, що він відчуває до окупантів? Олексій відповідає: “Їм прощення немає, і зовсім не шкода, бо вони забрали життя в наших хлопців, вони знущаються з жінок та дітей, щодня тероризують мирні райони, тому на меті випровадити їх звідси назавжди, яких би зусиль це не коштувало”.
Прощаючись, він подарував нам шеврон своєї частини “Борітеся – поборете”, як пам’ять про те, що українці в себе вдома, за надійною бронею військових.
Інтернет-видання Бессарабії
